УкрРус

Річард Докінз. Іван Нечуй-Левицький

Читати українською
  • Річард Докінз. Іван Нечуй-Левицький

Вибір сьогоднішніх авторів підказала злоба дня. Тиждень, що минає, пройшов під знаком церкви. Точніше – церковників. Спочатку всіх вразив патріарх Кирил, який прибув до Києва на бронепоїзді і у супроводі полку неадекватних охоронців. Потім – Папа Франциск, котрий висловився про геїв в контексті, що, мовляв, не йому їх судити.

Кирила з його понтовитою розкішшю і нечуваними заходами безпеки ми відкидаємо, а Франциска беремо на озброєння. І підтримуємо заклик нікого не судити. Тим паче, що це заповідав ще Христос. А якби він був в курсі того, до яких крайнощів можуть доходити опоненти у словесних баталіях, то додав би ще одну заповідь: вислухай аргументи ближнього свого і вислуханим будеш. Отож…

Річард Докінз. "Бог як ілюзія"

Про автора. Якщо наше консервативне суспільство з приводу будь-якої жінки першим ділом цікавиться, заміжня вона чи ні, то у випадку вченого, очевидно, найголовнішим критерієм виступає віросповідання. Або його відсутність. "Докінз – атеїст", – акцентують пошукові системи. Так, Докінз атеїст, а, точніше, категоричний противник креаціонізму. Але цим його життєві здобутки не вичерпуються.

Докінз – відомий та визнаний в усьому світі етолог та еволюційний біолог. Плюс – популярізатор науки. Плюс – професор Оксфорду. Плюс – талановитійший публіцист. Плюс – цікавий оповідач. Плюс – людина, здатна на тонку необразливу іронію, розумник, ерудіт, аж ніяк не зануда і не самозакоханий – як каже молодь – "ботан", котрий пригноблює читача незрозумілими наукоподібними викладками.

Річард Докінз

Народився він у 1941 році у Кенії, а визнання здобув у 1976-му, завдяки своїй книзі "Егоїстичний ген", де виклав погляд на еволюцію з точки зору генетики. Пізніше, написавши "Сліпого годинникаря", Докінз кинув виклик самому Творцю, доводячи, що якраз його – Творця – й не існіє. На відміну від розмаїтого світу Творінь – всіх живих істот – котрий і є предметом зацікавлення Докінза.

Власне, всі його книги, включно із тою, про яку ми говоримо сьогодні, не так про Бога, як еволюцію. Про світобудову, але з позицій нерелігійної людини. Про світосприйняття не заангажованого у будь-яку віру вченого. Про погляди персони, вільної від "єдино правильної" доктрини.

Звісно, можно було б додати, що своєю монографією Докінз запрошує до дискусії, що є первісним та визначальним – Бог чи Дарвін, одначе це було б не зовсім коректно. Бо Докінз для себе давно знайшов відповідь на питання, чи існує Бог. І відповідь ця негативна. Він говорить про свою позицію, але нікому її не нав`язує. В цьому його величезна привабливість. Перша, але не єдина.

Про книгу. Відверто кажучи, "Бог як ілюзія" – книга не нова. Вона написана і видана за кордоном у 2006 році. Розійшлася накладом у кілька мільйонів екземплярів, була перекладена на 31 мову. На жаль, української мови у цьому переліку нема. У 2013-му "Бога" перевидало російське видавництво "Азбука" (Санкт-Петербург).

Передати зміст цієї грандіозної праці у парі абзаців не є можливим. Тим паче, що мова не про белетристику з чітко вибудуваним сюжетом. Про що книга? Про те, що Бога нема. Це якщо архікоротко, брутально і примітивно… Згадався заголовок до однієї з газетних публцікацій – "Бог знає, що я в нього не вірю" – ось приблизно про це і пише Докінз.

Книга структурована окремими пластами та прошарками. Вони переплітаються у тілі твору, підкреслюючи головну думку автора, і одночасно із цим розпадаються на глави для кращого її обгрунтування. Докінз пише про моно- та політеїзм, про Вітхий та Новий Завіт, про витоки релігії, про ставлення релігій до гомосексуалістів, жінок та дітей; про те, що, на його думку, інститут кліриків може зашкодити, навіть якщо сприймати останній як свого роду психотерапію та розраду для слабких духом.

Чому варто прочитати. Тому що думка кожної розумної та високоосвіченої людини є важливою і вартою ознайомлення. Тому що всі ми бодай раз (а, скорше за все, й не один раз) замислювались і над Богом, і над смертю, і над тим, що чекає на нас у іншому житті. І над власними моральними імперативами, і над силою традицій, і над тим, чим є сучасна церква.

Докінз з прихильниками

Можна не приймати Докінза, але прочитати його варто. Хоча б для того, аби чіткіше сформулювати для себе, чому ти не приймаєш атеїзм, і вибудувати власну систему контраргументів, якщо, звісно, вистачить інтелектуальних сил, аби скласти компанію Емануїлу Канту. Хай Докінз не стане для читача істиною в останній інстанції, він є тим локомотивом, котрий до цієї інстанції невпинно провадить. А вже на якій зупинці сходити – кожен вирішуватиме сам.

Наостанок дамо смачну цитату з Докінза (цитуємо російською за "Азбукою"):

"Ветхозаветный бог является, возможно, самым неприятным персонажем всей художественной литературы: гордящийся своей ревностью ревнивец; мелочный, несправедливый, злопамятный деспот; мстительный, кровожадный убийца-шовинист; нетерпимый к гомосексуалистам, женоненавистник, расист, убица детей, народов, братьев, жестокий мегаломан, садомазохист, капризный, злобный обидчик (…).

Но нечестно нападать на такую легкую жертву. Правомерность гипотезы бога не стоит оценивать на основании качеств ни ее самого неприятного воплощения – Яхве, ни его пресной противоположности – "доброго, кроткого и безропотного Иисуса". Я не собираюсь нападать на личные качества Яхве, или Иисуса, или Аллаха, или любого отдельного божества, такого как Ваал, Зевс или Один (…).

В своей книге я отстаиваю другую точку зрения: любой творческий разум, достаточно сложный, чтобы что-либо замыслить, может появиться только в результате длительного процесса постепенной эволюции. Согласно данному определению, бог – это иллюзия, и, как станет ясно из последующих глав, довольно пагубная".

Іван Нечуй-Левицький. "Старосвітські батюшки та матушки".

Про автора. Даруйте, скаже наш читач, але яке відношення до Докінза має Нечуй-Левицький? Власне, до Докінза – ніякого. А от до згаданого на початку патріарха Кирила має неабияке. Про жадібність, ненажерливіть кліру писали давно, писали багато, писали в усіх країнах світу. Навіть при безкінечній терпимості та поблажливості українських селян, "батюшки та матушки", які сідали їм на голову, викликали, врешті-решт, віддразу і несприйняття.

Однак про це – згодом. Спочатку все ж про автора. Іван Семенович Нечуй-Левицький народився на Київщині у 1838 році, помер – у 1918-му. Сам він є вихідцем з родини священика. Тож атмосферу сільського душпастирства знав не з чуток. Втім, як кажуть біографи Левицького, його батько якраз був людиною прогресивних поглядів, ба навіть меценатом для місцевої дітвори – на власні кошти відкрив школу для дітей селян, де початкову освіту здобув і його син.

Іван Нечуй-Левицький

Відтак Іван Нечуй-Левицький навчався у богуславському духовному училищі, опанував латину, грецьку та церковнослов`янську мови. Пізніше він вступив до Київської духовної академії, де вивчив вже французьку та німецьку. Втім, від духовної кар`єри, яка заповідалась йому змалку, Левицький відмовився і обрав для себе викладацьку стезю.

Будучи блискучо освіченою, начитаною людиною, Нечуй-Левицький, не женеться ані за славою, ані за статками та винагородами. По собі він лишає чималий літературний спадок, а помирає – як це часто буває з людьми, гідними кращого – у злиднях та хворобах. 80-річний Левицький завершує свої дні на київській Дегтярівці у "шпиталі для самотніх". Похований письменник на Байківському цвинтарі.

Про книгу. "Старосвітські батюшки та матушки" – роман, написаний Нечуєм-Левицьким у 1881 році. Твір цей чомусь незлюбила ретроградна радянська критика, яка, хоч і називала його "антиклерікальним" (а, отже, добрим для радянської влади), все ж перто пхала книгу у "другорядні" здобутки. І по цей час в переліку "основних творів" І.С.Нечуя-Левицького "Батюшки та матушки" не числяться.

Між тим роман оповідає історію двох священицьких родин. Це міні-сага, що охоплює три покоління і розгортає дійство протягом щонайменше п`ятидесяти років. Отець Харитін Моссаковський та його "матушка" Онися уособлюють саме старосвітське духовенство, а Марко Балабуха і його дружина Олеся є зразком "європеїзованого", осучасненого кліру.

Картина художника В.Перова "Чаепитие в Мытищах"

Матушка Онися носить плахту та очіпок, а Олеся – вдягає сукні, читає романи і "світить косою, як дівка", одначе на цьому розбіжності завершуються. І одна, й інша подружня пара звикла смачно їсти і сумлінно дбати про мошну, не докладаючи для цього надмірних зусиль, а стягуючи добро з інших.

Втім, книга не лише про це. Роман Левицького – ще й про кохання, щасливе й нещасливе, про розбиті серця та змарновані надії, про людські взаємини, про одвічні стостунки "батьків та дітей"; про життя в Україні початку XIX століття, про міста та села, про звичаї і традиції, про красу природи і багато інших – простих, рідних, зрозумілих кожному речей.

Чому варто прочитати. Якщо на душі шкребуть коти, і є велика потреба у чомусь затишно-заколисуючому, ліки номер один – це "Старосвітські батюшки та матушки". За терапевтичним ефектом з ними може зрівнятися хіба що "Зачарована Десна" Олександра Довженка.

Відкрийте на будь-якому місці і прочитайте, як солодко дрімати у пообідню пору на пасіці – між старими вуликами, сповненими запахами меда і трав. Або як розрослися у старому садку яблуні і груші, як збігають вони з крутої гори уділ. Або як сяє між левадами, полями та луками річка Рось. Або як молодиці з піснями та примовляннями бгають весільний коровай, а дружки – убирають молоду до вінця. Або як летять взимку санки, збиваючи сніг, як блимають крізь цю веселу хуртовину вогники хат…

Художник К.Трутовський. "Українська ніч"

І майте на увазі: Нечуй-Левицький ДУЖЕ ЛЮБИТЬ СВОЇХ ГЕРОЇВ. Таких, якими вони є. Смішних, недолугих, розгублених, страждаючих, зраджених, поранених чи то наглою смертю дитини, чи то нерозділеним коханням. Від цього стає ще затишніше, ще тепліше… Чи піднімає він тему Бога? У Докінзовому розумінні – звичайно, ні.

Як писав інший геніальний майстер – Жозе Сарамаго – "коли приходить віра, помирає надія". Герої Левицького примудряються якимсь дивовижним чином поєднувати наївну дитячу віру у пекло, чортів, нечистих духів з великою, не підвладною часам та обставинам, надією. З тим ми їх і залишаємо, а на останок – вже традиційно – наша улюблена цитата:

"Онися пішла стежкою понад самою горою. Небо синіло, як широке шатро, й вкривало тиху, сонну землю. Внизу дрімала вода в Росі й тихо лисніла проти червоного неба. За Россю на поділлі, на рівнині неначе спав густий дубовий ліс. Садок на горі, високі береги Росі, вкриті лісами, неначе думу думали, дивлячись на Рось, на густий ліс, на червоне небо над лісом. Густа осіння роса аж додолу гнула ще зовсім зелений лист на дереві. Надворі ніби ще стояло літо, й тільки половина пожовклого лится на шовковицях блищала, ніби наведена золотом, і нагадувала, що вже минуло літо…".

Наши блоги