Фред Варгас. Анатолій Свидницький

Фред Варгас. "Людина, що малює сині кола".

Про автора. Людина, що пише детективи і носить буцімто лаконічне чоловіче ім`я, направді є тендітною парижанкою. І звати її Фредерік Аудоін-Рузо. Народилась майбутня пиьменниця 7 червня 1957 року. Її батьки були вченими, і Фредерік пішла по їх стопах. Але, так само, як і її сестра-близнюк Жоель, Фредерік віддає частину свого часу літературі.

Загалом Фредерік – історик. Вона закінчила ліцей Мольєра в Парижі. Згодом отримала вчений ступінь кандидата історичних наук, захистивши роботу з історії чуми в середньовіччя. Її наукова праця була опублікована у вигляді книги ("Дороги чуми"). Потім Фредерік працювала археологом на розкопках, організованих Французьким Національним центром наукових досліджень. В даний момент є провідним зоо-археологом в Інституті Пастера.

Наслідуючи свою сестру, відому художницю Джо Варгас, взяла собі псевдонім Варгас – від імені персонажа Ави Гарднер Марії Варгас. Щоб відпочити і відволіктися від наукової роботи, почала писати детективні романи. Принаймні, так каже сама Фредерік. Чи то пак Фред Варгас.

Про книгу. Роман є першим в серії про ексцентричного поліцейського комісара Жана-Батиста Адамберга, який – так само як і міс Марпл – спирається у своїх розслідуваннях на інтуїцію та інстинкт, в результаті чого висновки часто суперечать будь-якій логіці, зате сам комісар ніколи не помиляється.

Сюжет книги такий. На вулицях Парижа вночі з'являються кола, намальовані синьою крейдою, в центрі яких лежать різні предмети: запальничка, капелюх, голова ляльки та інші. Більшість поліцейських і репортерів сприймають це як дурний жарт. Але що це означає насправді? Спосіб привернути увагу до розкиданого сміття? Або художник вкладає якийсь особливий сенс у свої послання? Це весела розвага це чи щось зловісне? Комісар Адамберг передбачає найгірший сценарій розвитку подій.

Так і сталося, коли в центрі одного з кіл було знайдено жінку з перерізаним горлом. Інтуїтивна здогадка комісара Адамберга підтверджується, і ось на пошуки таємничого вбивці кинута вся поліція. Тепер вже не до жартів, необхідність розгадати таємницю крейдяних кіл продиктована не просто цікавістю, а крайньою потребою, обмеженою, до того ж, часовими рамками.

Чому варто прочитати. Тому що Фред Варгас демонструє доволі незвичний стиль і нетривіальних героїв. Комісар Адамберг більше нагадує казкового чарівника (недарма його колись прозвали Лєшим), з його легкої руки сучасний Париж перетворюється на казкову гірську країну. Антропологічна освіта французької письменниці допомагає з легкістю знайти в будь-якій події історичний підтекст, середньовічні або зовсім давні корені, вказати на багатство колективної свідомості цих явищ у світлі історичного матеріалу.

Комісар наскільки вибивається зі звичних рамок традиційного поліцейського детектива своїми дивацтвами і нелюдимістю, що не може не викликати захоплення (чи, принаймні, цікавості). Фред Варгас, як ми вже говорили, підкреслює інтуїтивний метод розслідування, який виявляється єдиним можливим і відповідним в заданих письменницею умовах.

Варгас пише захоплююче, і, як виявляється, науково обгрунтовано, бо лише у фіналі читач розуміє, що дезорганізований детектив стає на цілеспрямований шлях, по якому йде дивакуватий поліцейський. Крім мрійливого детектива, в романі чимало ексцентрики: два друга - сліпий та жінка- морський біолог - дарують Адамбергу кілька ключів, які допомагають розкрити справу "синіх кіл".

Анатолій Свидницький. "Люборацькі".

Про автора. Біографія Свидницького доволі скромна й одночасно типова, як на ті часи. Батько родини - Патрикій Якович - священник. Мати - Мотрона Лаврентіївна - дочка священика. Родина Свидницьких чимала: чотири сина і дві дочки. Батько любить і збирає книги, любов до читання передається і сину.

Народився Анатолій Свидницький у 1834 році, а у 1843-му вступив до Крутянської духовної школи (бурси). Закінчив її у 1851-му, після чого вступив до духовної семінарії. Семінарію Свидницький не закінчив, подавшись на медичний факультет Київського університету. Не закінчив і медину освіту, перевівшись на філологію, але й тут диплом не отримав – цього разу через брак коштів на навчання.

Відтак служив вчителем, а у 1863-му одружився з донькою лікаря – Оленою Величківською. Життя, здається, налагоджується, але тут Свидницький впадає в недугу багатьох українських чоловіків: починає пити. У червні 1868-го у зв'язку з алкоголізмом Свидницького переводять на позаштатну роботу. На той час у нього вже було троє дітей.

Наступного року він виходить у відставку та переїздить до Києва. Там влаштовується на посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де фактично виконує обов'язки вченого архіваріуса, і за час 1869–1871 описує багато архівних матеріалів. Ця його праця була видана вже посмертно у 1879 році правлінням університету. В 1870 році подорожує до Кам'янця-Подільського у пошуках кращої роботи, але безрезультатно. Помирає у Києві, у 1871-му, у віці 37 років.

Про книгу. "Люборацькі" – сімейна сага. Як говорять літературознавці, значною мірою біографічна. Як і сам Свидницький, його герої походять зі священицької родини. Батько й мати являють собою ретроградне попівство (матінка Люборацька навіть неписьменна), яке, тим не менш, прагне поховати наступне покоління в інших традиціях.

Це, одначе, нікому не приносить щастя. Єдиний син Люборацьких, котрий потрапляє до бурси, безнадійно "змоскалився", а донька – вихована у пансіоні – "ополячилась". На вакаціях Люборацькі-молодші ледь спілкується з батьком та матір`ю, не визнаючи за ними право бути не те, що моральним авторитетом, а й просто рівними собі людьми.

Традиційним шляхом йде середня донька Люборацьких, яка виходить заміж за попа, котрий, врешті забиває її до смерті. Наприкінці роману чимала родина розпадається і розпорошується по світах. Ні для кого з Люборацьких не лишається ні надії, ні любові, ні навіть рештків колишнього добробуту – стара Люборацька з малим онуком мало чи не жебрає…

Чому варто прочитати. "Люборацькі" - доволі похмурий роман, мабуть, один з найбільш песимістичних в українській літературі. Бескінечний біль, сльози і страждання, відсутність хеппі-енду нібито справджує висновок про те, що колоніальна література (чи то пак література українська) не здатна продемонструвати щось більше, аніж постійну, домінуючу у кожному рядку пригніченість.

Проте книгу цікаво співставити з життям автора і знайти відображення його власних випробувань у пригодах вигаданих персонажів. Тоді стає зрозумілішим, звідки походить її загальний настрій. Доля Свидницького – приклад намарно витрачених років і не доведених до логічного фіналу планів. Звісно, власний досвід не міг не відбитися на тому, що виходило з-під пера автора.

І все ж "Люборацьких" вартує прочитати бодай задля співвіднесення з іншими творами українських класиків. З тими таки "Старосвітськими батюшками та матушками" Нечуя-Левицького, яких ми вже розглядали – твором, де життя українського духовенства змальовано зовсім іншими, подекуди мало не пасторальними барвами. Все це і є життя у його непідробній різноманітності, яка зазнає різних трактувань в залежності від того, хто береться її увічнювати…