УкрРус

Шувалова: мій внутрішній цензор – істота безсонна і безжальна

  • Шувалова: мій внутрішній цензор – істота безсонна і безжальна

Народилася в Києві 1986 року. З відзнакою закінчила філософський факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Здобула другу вищу освіту за спеціальністю "переклад" у Київському інституті перекладачів при НАНУ (випуск 2012 року). Вірші Ірини Шувалової друкувалися в періодиці: "Українська літературна газета", журнал "ШО", газета "Література і життя", часописах "Четвер", "Кур’єр Кривбасу", "Березіль" та інших. Її публіцистичні статті з’являлися на шпальтах часопису "Критика". Поезію Ірини Шувалової перекладено англійською, німецькою, польською та російською мовами. Її творчість відзначена численними преміями та стипендіями. 2011 року у видавництві "Смолоскип" побачила світ перша книга віршів поетеси — "Ран".

Ірина Шувалова переклала твори Єйтса, Шеллі, Сендберґа, Емі Ловел, Джеймса Фентона, Чарлза Сіміча, Крістофера Вайта, Теда Г’юза.

– Певно, Вам гріх нарікати на неувагу читачів та загалом арт-публіки: Вашу першу збірку "Ран" визнано дебютом року, про неї досить схвальних відгуків у ЗМІ, мережах тощо. Готуєте другу та третю книжки. Премії, нагороди – маєте і їх. Наскільки задоволені собою? Які у Вас стосунки із "внутрішнім цензором"?

– Мій внутрішній цензор – істота безсонна і безжальна. Буквально вчора ми говорили з близькою мені людиною про "комплекс найкращого учня" – про те, як більшості з нас властиво гнатися за успіхом і визнанням не заради себе, а задля того, аби не пасти задніх в очах рідних, сусідів, колег, суспільства – про те, переростаємо ми ці комплекси чи ні. Для мене цей комплекс лишається актуальним, але з поправкою на те, що роль учителя, чиї вимоги (справжні або гадані) прагне задовольнити учень, я так само перебрала на себе. Відтак і ризик для мене переважно полягає не в тому, щоб недогледіти недолік чи дати собі поблажку, а навпаки: в тому, аби не сходити потом, намагаючися стрибнути аж надто вище голови. Проте рукописи і досі перекроюю по кілька разів і безжально, відкидаючи тексти, що "не тягнуть" навіть і на стадії верстки. Я знаю, що пишу добре – я знаю, що постійно росту в цьому – а куди доросту, побачимо, адже тут не випадає гадати. З книжками ж, до речі, насправді все дещо скромніше. Друга книга, сподіваюся, таки побачить світ цього року в "Смолоскипі" – а от третя, готова в рукописі, поки все ще шукає свого видавця.

– Поет – це завжди автентичність, справжність, щирість і, само собою, – перевтілення. Що вкладаєте особисто Ви в ці поняття?

– Поезія часто починається як захоплююча гра зі словами і смислами – думаю, саме елемент перевтілення, можливість трансформації або й переступу часто підштовхує нас почати писати. Сказати своє – але сказати інакше, ніж говорив би повсякдень, – це неабияка спокуса і неабияке задоволення. Однак що більше пишеш – точніше, що глибше вчишся писати – то частіше до захоплення доєднується елемент страху: коли бачиш, що слова і смисли в певному сенсі пишуть тобою. Адже це справді дуже страшно – бути одночасно і гончарем, і глиною.

– Маєте філософську освіту (першу), що вимагає певної "тверезості". Творчість її не заперечує, однак у певні моменти уникає. Як вживаються у Вас "людина внутрішня" й "людина зовнішня"?

– Я не філософ. Закривши недописану дисертацію, я поставила крапку в своїй, так би мовити, філософській кар’єрі. Гадаю, якщо повернусь у філософію, то хіба через міждисциплінарні дослідження на межі філософії та літературознавства. Однак, поза сумнівом, моя освіта дала мені дуже багато – передовсім, уміння мислити. Чи не найважливішим підсумком цього етапу мого розвитку стало розуміння обмеженості філософського світобачення, його неповноти. Я вірю, що мистецтво говорить повніше – хай і зовсім, зовсім інакше. Мені ближча його мова. Мова ж філософії в певному сенсі так і лишилася для мене іноземною. Що ж до тверезості, без неї неможливим було б сп’яніння – ба більше, сп’яніння (зокрема й сп’яніння поетичне) завжди містить у собі елемент тверезості. Як і в ситуації алкогольного сп’яніння, цей елемент зникає хіба що на стадії повного "ауту" – або білої гарячки. Або – і це важливе для мене "або" – на стадії камлання, одкровення, коли раціо, що крізь тебе проходить, уже не твоє. Але ж так буває рідко – так не можна весь час, тому я намагаюся привчити своє аполонічне та діонісійське начала жити в мирі та злагоді.

– Сказали якось, що на природі почуваєтеся незахищеною. Наскільки некомфортною для Вас може бути відкритість і ранимість ( діткливість – є й таке слово…)?

– Спасибі за "діткливість"! Я дуже люблю це слово, адже воно нагадує про рану дотику і про зцілення через нього ж. Так склалося, що у мене дуже багато вбудованих захисних механізмів, але останнім часом я все більше тішуся, коли вони не спрацьовують. Ще більше тішуся, коли сама виявляюся спроможною пригальмувати автоматичні захисні реакції і лишитися відкритою. Звісно, відкритою не навстіж, не для будь-чого, а для справжнього: для безміру нічного неба, для погляду коханої людини, для справедливого докору, для болю, який очищує, для надто великої радості (буває і так). Є речі, від яких не слід захищатися.

– В одному інтервю зізналися, що іноді маєте страх щодо неможливості писати. І що ж робите, коли не йде?

– Роблю єдино можливе – мовчу і чекаю. Часом змінюю географічну дислокацію або "підгодовую" себе новими музикою, живописом, театром, кінематографом. Це далеко не завжди спрацьовує одразу – і взагалі, далеко не завжди спрацьовує – але краще чекати так, ніж безсило "висиджувати" свою неспроможність писати або видушувати з себе сурогат. Але взагалі, найкраще – це мовчання. Тільки мовчання може наново навчити мови.

- Наскільки відрізняються "чужі інтерпретації" Ваших творів від того, що Ви в них закладали? Як приклад, – довкола відтворення чуттєвості у Вашій поезії.

– Ой, зараз я знову "з’їду" на тему, за яку мене люблять іронічно посварити пальчиком, – онтологічну і профетичну функцію поезії і поета. Однак, якщо чесно, я насправді не додержуюсь якоїсь особливої світоглядної настанови – просто намагаюся говорити адекватно про речі, як я їх відчуваю. Так от: для мене поезія більша від поета; я не відчуваю, що я дуже вже щось "закладаю" в свої вірші. Безумовно, вони мої – дуже мої – але це не через смисли, а через голос. Між тим, інтерпретатори і критики поезії люблять крутитися якраз довкола смислів – і це добре. Я сама не завжди знаю, як інтерпретувати мною ж написане. Я навіть не беруся за це: навіщо? Коли я починаю розкопки власного тексту, все моє, що я бачу в ньому, – це уламки. Решта – нове, інше. Тому я захоплююся, коли хтось дотикається до цього нового цілого, шукаючи смислів. Щоправда, заради справедливості скажу: пошук смислів – це у нас мало кому цікаво, і мало хто це вміє. Власне й щодо теми чуттєвості – йдеться переважно не про інтерпретацію, а про якесь недоречне хіхікання в рукав: "Овва, Шувалова пише про секс, та ще й часом про хлопчиків із хлопчиками, та ще й часом про дівчаток з дівчатками…" Тим часом, не знаю, що може бути прекраснішим ніж дотик тіла до тіла, коли дотикаються не тільки тіла. Це настільки сакральна річ, що про неї пишеш, наче стоячи навшпиньках – англійці називають цей стан "in awe", я не можу зараз відшукати доречнішого позначення.

– Ви чимало перекладаєте з англійської. Особливо мене вразив Тед Г’юз у Вашій інтерпретації. Намагаєтеся перекладати лише тих, кого відчуваєте як споріднену душу?

Дякую дуже за теплі слова щодо Г’юза. Це мій давній прожект, який просувається значно повільніше, ніж хотілося б, – однак ось нарешті маю що показати. Сподіваюся, добірка, подана в часописі "Кур’єр Кривбасу", незабаром таки доросте до окремої книги, що міститиме вибрані вірші з усіх збірок Теда Г’юза, а отже максимально репрезентуватиме творчий доробок цього надзвичайного британського поета. Оскільки я не заробляю на життя поетичними перекладами (що взагалі є дуже вже ефемерною перспективою в умовах сучасного стану видавничого процесу в Україні), то можу собі дозволити братися не за "що дадуть", а за те, що зачепило, пройняло. Я переконана, що в поетичному перекладі як ніде більше важлива "сродність", співдушність, співвідчування автора й перекладача. Це не лише полегшує завдання перекладача, а й неабияк позначається на якості перекладів.

Хто для Вас є ідеалом перекладача в українській літературі?

Мені дуже, дуже важко відповісти на це питання. Насамперед, річ у тім, що я можу адекватно оцінити якість перекладів хіба з обмеженої кількості іноземних мов, якими володію, тож нехай мені пробачать японісти або, скажімо, перекладачі з французької. Крім того, я не перекладознавець – швидше, перекладач-практик, тож моє коло знайомства з перекладами обмежене так чи інакше цікавими мені авторами та книгами. Зізнаюсь: я рідко читаю "для загального розвитку", якщо книга чи письменник потенційно мені не близькі. Взявши все це до уваги, назву не один ідеал, а швидше окремі, напрочуд – як на мене – вдалі, перекладацькі спроби. Це Стусові переклади з Рільке, більшість перекладів Кочура, поетичні переклади Вінграновського. Окремо хочу згадати делікатно відтворене Юрком Прохаськом "Сум’яття вихованця Терлеса", а також чудового українського "Гарі Поттера", що вийшов з-під пера Віктора Морозова. Ідеалу немає – є перекладачі, у яких є чого повчитися.

– Ви згадали Стусові переклади Рільке. Минулого року вийшла книжка конгеніальних перекладів українською цього австрійського поета – з-під пера Мойсея Фішбейна. Ось такий творчий кровообіг… А Ви часто мандруєте?

– Не так давно кілька тижнів мандрувала Італією, потім Грецією, ще тиждень у Стамбулі. Я зазвичай мандрую своїм ходом – сама обираю країну, визначаю маршрут, планую поїздку. Не люблю готелів: зупиняюсь або у друзів, або у місцевих. Дихаю, дивлюся, говорю, пишу. Це допомагає перемикати режими і пам’ятати, як добре повертатися додому, як добре – мати дім – мати тих, хто є твоїм домом.

– Чи не переслідував Вас зокрема в Італії "синдром Стендаля"? Не боїтеся, що сакральне може збаналізуватися, звульгаризуватися?

Звісно, Ботічеллі теж буває забагато – це факт. Але ж він таки лишається Ботічеллі. Часом від надлишку краси терпнуть усі п’ять чуттів – однак це тимчасовий ефект: згодом неодмінно надходить солодке усвідомлення того, з чим ти зіткнулася. Ми, люди, надто нетерплячі: хочемо відчувати гостро й одразу, не любимо зволікання; однак і пізнання, і насолода – це процеси, що мають часову протяжність. Можливо, ти по-справжньому побачиш міст Ріалто, тільки переходячи його удвадцятьп’яте.

– Як вибудовуєте стосунки із донечкою? Вона ще не пише вірші?

– Ми намагаємося чути і бачити одна одну. Найгірше, що може трапитися з близькими людьми, – це їхнє перетворення на предмети інтер’єру одне для одного. Спроможність нескінченно наново зачудовуватися іншою людиною – це безцінне для будь-яких дуже близьких стосунків уміння. Я вчуся цього – вчуся подиву – дару, який так природно притаманний дітям – вчуся зокрема й у моєї доньки, хоча їй уже ось-ось виповниться дев’ять, тож вік сумніву, скепсису і не найпростіших питань не за горами. Ми дуже різні – вона не пише вірші, натомість ось уже шість років займається балетом і мріє про кар’єру професійної танцівниці. Але що б вона не обрала – я поважаю її вибір і буду поруч.

Наши блоги