Терористів Росія не здасть, в України є один шлях - перекладач Кастеллі

Андрей Рушковский. Сегодня гость "Обозревателя" - Вадим Кастелли. Режиссер, переводчик, автор телепрограмм, мастер на все руки.

Мы с Димой познакомились еще до школы... Я вот прикинул – из моих друзей, тех, с которыми я знался еще раньше, уже никого не осталось. Были еще двое - по дому, но один уже в Южно-Африканской Республике, другой – в Бельгии. А мы познакомились, когда начинали до школы учить английский язык. Помнишь, у нас была учительница, которую звали Надежда Ивановна? И Дима серьезно начал этот английский язык изучать, после чего поступил на романо-германский факультет в университет. И впоследствии стал, наверно, лучшим знатоком английского языка в Украине. Потом освоил и итальянский язык, первым. Потом этого ему показалось мало, и он занялся режиссурой. Сунулся в это дело, где попробовал себя и в художественной кинематографии, и в документальной, и в телевизионной. В одном из интервью тебя спросили – правда, это было давно, – бывают ли у тебя состояния, когда ничего не хочется делать? И ты ответил: не бывают. Вот расскажи, пожалуйста, чем сейчас ты занимаешься.

Вадим Кастелли. Коли нічого не хочеш робити, значить ти мертвий. А мертвими ми собі не можемо дозволити бути і з особистих міркувань, бо є сім’я, є зобов’язання. А зараз і через те, що всі ми, на моє переконання, маємо щось робити для країни у її складному нинішньому становищі. Тому все, що кожен з нас може робити на якихось своїх вміннях і талантах, треба робити. Я, як ти справедливо сказав, весь час давно вже живу з двома капелюхами. Один з них мовний, інший – відео, фільмовий, кіношний, телевізійний. І ці два капелюха – весь час якщо не на голові обидва, то принаймні лежать десь поруч один з одним.

АР. С переводческой-то деятельностью – это понятно, ты отчасти зависим от событий. А вот с режиссерскими делами сейчас что-то получается?

ВК. Я сказав би навпаки. Я сказав би, що з перекладацькою моєю роботою, моєю спеціальністю я, напевно, дійсно досяг вже певних висот, в яких я можу собі… ну, не те що вибирати, з ким мені працювати, з ким не працювати, хоча можу... Але попит на мої знання - а оскільки я ще керую невеличкою, але з досить високою репутацією перекладацькою агенцією, - і всієї нашої братії перекладацької - він є. Зауважу - він є весь час. Усі роки, що ми займаємося перекладацькою діяльністю, навіть за найскладніших часів – скажімо за часів кривавого Майдану – все одно були потрібні наші… Я навіть не скажу "послуги", бо коли ти намагаєшся ухилятися від куль, які свистять не так вже й далеко, бо ти йдеш поруч з чільними представниками світової громади, то це не зовсім послуги… А от з фільмами, з кіно - тут складніше, тому що бувають такі часи в житті країни і в особистому житті, коли це робити і важче, і не дуже хочеться. У такі періоди ловиш себе на тому, що як би ти не спромігся організувати свої думки або вже знятий матеріал, життя є набагато драматичнішим. Тому варто зробити паузу.

АР. И вот сейчас такая пауза?

ВК. Нині така пауза.

Читайте: Россию ждут большие страдания, а вокруг будут ходить китайцы – режиссер Буковский

АР. Но в прошлом году у тебя же были какие-то съемочные проекты?

ВК. Так. Ми насправді знімали і на Майдані, і на війні. Оператор, з яким ми багато працюємо, відзняв досить велику кількість матеріалу, дуже драматичного матеріалу. Наприклад, серед бойовиків і терористів він їздив разом з голландськими експертами до місця падіння збитого "Боїнгу". В нас багато знятого матеріалу, але зрозуміти, що з цими плівками далі робити - таке враження, що час ще не настав.

АР. Ты в прошлом году снимал в Крыму.

ВК. Ми знімали і в Криму теж. Так.

АР. И какие остались впечатления у тебя от происходившего там?

ВК. Я потрапив дійсно в гущавину подій. Навіть удостоївся такої сумнівної честі опинитися в заручниках. Я поїхав туди швидше як супроводжувач-перекладач, хоча в той самий час там знаходився й мій оператор, який також багато знімав. До речі, я поїхав туди разом з давнім другом, голландським дипломатом, який є спеціальним представником Генерального секретаря ООН. Останні роки він є представником на Близькому Сході. Він дуже добре знає Україну, тому Генеральний секретар попросив його поїхати в Україну. Це відбувалося ще до того, як Крим остаточно було захоплено. Хоча там вже була потужна присутність російських військ.

Мій голландський друг попросив супроводжувати його туди, що я і зробив. Нам дали походити, провести якісь зустрічі, поговорити з різними людьми один день. А на другий день просто заблокували машину, якою ми пересувалися. Кремезні хлопці підійшли і наказали: ви звідси їдете в аеропорт! Надалі нікуди ви у ваших справах не ходите!.. Потім сталося дещо цікаве - мій колега і дипломат, зауважу - досить високоповажний дипломат, зробив те, що, за великим рахунком, дипломати не роблять. Він відкрив дверцята машини і пішов просто в натовп. Усі аж заклякли, бо не були готові до такого. Я не зміг, на жаль, піти за ним, тому що двері машини наразі заблокували ті самі кремезні хлопці – просто їх тримали. І коли згодом вони відпустили ці двері, наздогнати його вже не було змоги. Я тільки бачив, як за ним і за його секретаркою-помічницею кинувся натовп людей, які були вже в тому стані, що можна було очікувати чого завгодно.

Потім було декілька дуже напружених годин, коли фактично ми були заблоковані в двох різних місцях Сімферополя. Він – в кав’ярні, куди вдерлися ці люди з погрозами. А я, дякувати Богу, - на українській військовій базі - вояки, які це побачили, просто мене до себе затягли. Звідти я намагався зробити те, що можна було зробити за тих умов. А можна було тільки видзвонювати всіх журналістів, яких я знав, і які саме тоді були в Сімферополі, і казати їм, куди їм треба бігти, щоб, по-перше, знімати цікаві матеріали; а по-друге, щоб допомагати своєю присутністю. Я думаю, що це в результаті спрацювало. Тому що дипломата посадили в машину і привезли в аеропорт (навіть не дозволили заїхати до готелю по речі), посадили на перший ліпший літак - до Стамбула. Просто вигнали з Криму. Попри те, що це ООН - організація, до якої входять всі, а до Ради Безпеки входить і Росія. Мене протримали там довше, бо вийти з тієї бази було неможливо - навколо просто біснувалася куплена юрба. З криками, з усім тим, що ми бачили на екранах. В результаті якісь представники силових місцевих органів, домовившись з нашим Міністерством закордонних справ, вивезли і мене. Теж посадили на літак. Мені пощастило, бо літак на Стамбул уже відлетів. Залишався останній літак, на якій мене спробували посадити, – на Ташкент. Якби я з Сімферополя полетів на Ташкент, було б далеко повертатися назад. Не встигли. І ось спеціально для мене відкрили готель в аеропорту, посадили туди, щоб я, боронь Боже, нікуди не втік, не почав закликати до повстання, напевно. А разом зі мною посадили на першому поверху трьох кремезних хлопців – одного просто перед дверима моєї кімнати. Дали переночувати, а зраночку уже вигнали. До Києва, щоправда. Мій оператор весь цей час знімав, потім залишився там, знімав іще. Він - молодчинка, працює з багатьма іноземними телекомпаніями. Цей матеріал поки лежить. Певно, чекає того, щоб у головах щось склалося… Розумієш, завдання інформувати про те, що відбувається сьогодні, виконує телебачення. Телебачення повинно показувати нам все те, що відбувається саме зараз. Але якщо ми хочемо робити щось більш аналітичне, більш роздумливе, що необов’язково буде розповідати глядачу про те, що саме зараз відбулося, а буде закликати думати, підходити до цього з різних боків - такий матеріал не може робитися просто негайно. От тому ця пауза зараз є.

АР. Но, думаю, появление этого материала должно произвести впечатление.

ВК. Не готовий, не знаю.

АР. Всем-то думать надо – зрителям, людям... Да, потрясающая история. А в Донецке, в тех краях, ты же и там побывал?

ВК. Так, але все ж таки я особисто, коли розгорнулася війна, до самого театру військових дій не потрапляв. Проте іноземну громадськість, представників європейських структур – ОБСЄ, Європейського парламенту, Ради Європи, які приїжджають до України в намаганні щось зробити… звичайно, що і я, і мої колеги їх супроводжуємо. Тому все те, що там відбувається, з трохи більшої дистанції, ніж мій оператор Віктор, наприклад, також ми бачимо. Я весь час себе хіба що можу картати, що я не ближче, не зі зброєю в руках.

АР. А выход видитсяиз этой ситуации?

ВК. Ну, Андрію, я не політик. І я не політолог.

АР. А как свидетель, как режиссер?

ВК. Бачиш, як режисер я вже напевно що сказав. Якби я мав якісь більш чіткі уявлення про те, куди нам треба рухатися, то, можливо, ми б стали це організовувати у форму якогось документального фільму. Я можу хіба що тільки робити спостереження, як сприймає всю ситуацію, скажімо, та сама високоповажна і досвідчена світова дипломатія.

АР. Это очень важно. От нее-то очень много зависит.

ВК. Я не є тут оптимістом. Я думаю, що ми маємо дуже складну ситуацію, дуже конфліктну ситуацію в Україні надовго. Я думаю, що на роки… Неправильно - я не буду казати "я думаю". Я думаю, що так вважають багато досвідчених світових лідерів і дипломатів. Я думаю, що вони так вважають, оскільки маю можливість спілкуватися, бути присутнім при їхніх роздумах.

АР. Но это же, по сути дела, то, что интересно Путину. Как ты считаешь?

ВК. Так. Так.

АР. Затянуть всю эту войну с жертвами и постепенно ослаблять страну. А нам нужно с этим как-то бороться.

ВК. Я думаю, якщо це спростити і звести до декількох таких реперних точок, то вони є такі, які ми насправді більш-менш усвідомлюємо. Ми маємо справу з однією з найбільших військових воєнних потужностей у світі. Ми не здатні виграти війну проти Росії. Бойовиків, терористів Росія не здасть, поки кремлівське х...о буде дозволяти їм продовжувати все те, що вони зараз роблять. А це, як ти справедливо сказав, в його інтересах на довгі роки. Я думаю, що ми йдемо до ситуації з українським Придністров’ям. І я боюся, що у нас немає іншого шляху в цій ситуації, окрім того, що фактично зараз і робить українське керівництво, й світ. Всі добре розуміють, що ми маємо справу не просто з диктатором Мілошевичем, якого після багатьох місяців, майже років умовлянь, треба було просто скидати силою. В даній ситуації ніхто не піде на скидання силою, бо кремлівський диктатор має ядерну зброю. І всі це добре розуміють, і всі – реалісти. Це дуже багато визначає. І тому єдиного шляху, окрім як стримування, санкцій, складної дипломатії, включно і з тими ходами, які нам зовсім не подобаються, боюся, що просто нема.

АР. Но санкции все-таки приносят результат, как мне кажется.

ВК. Так, але це довгий шлях.

АР. Мы затронули фигурку Путина. Твой взгляд на эту личность – как режиссера.

ВК. Нецікаво. Нецікаво, тому що, дякувати Богу, жодного разу не був у фізичній присутності цієї людини. А з того, що я бачу, це імперська країна, це імперська ідеологія і це імперіалізм в тому чистому вигляді, до якого моя країна, моя історія, моя ідея не повинна мати жодного стосунку. Тому я просто думаю, що мені дуже шкода всіх тих дипломатів і військових, яким доводиться мати справу або з ним, або з його найманцями. Я щасливий, що я можу не мати з цим справу.

АР. Но это же страшная штука – 85% поддержки. Поразительно.

ВК. Ми знаємо, що навіть за тих часів, коли ми могли сидіти з московськими друзями на одній кухні і обговорювати разом Солженіцина і те світле далеке майбутнє, яке у нас могло бути, якщо Совєтський Союз раптом припинив би існування - ми всі могли бути друзями, ми всі могли бути однодумцями. Але ми знаємо, що російський інтелігент закінчується там, де починається питання незалежності України. На жаль, за всіх часів навіть інтелектуали російські переважно в своїй масі не сприймали думку про те, що ми можемо жити від них окремо і хотіти жити окремо. І вже, безумовно, ніяк не сприймали думку про те, що ми інші. Це прірва, це прірва цивілізаційна, це прірва екзистенціальна, тому що вони живуть в абсолютно іншій парадигмі. Це імперська парадигма. І не треба себе обманювати і думати, що раніше це була країна, в якій Пушкін був їхнім "всьо", а тепер Путін став їхнім "всьо". На превеликий жаль, це з крові не вивітрюється сторіччями. На жаль. У нас нема іншого виходу окрім як відійти подалі від цієї московщини. Це було зрозуміло українським інтелектуалам ще на початку ХХ сторіччя – згадаймо знамените гасло Хвильового "Геть від Москви!". І це не малося на увазі – давайте обов’язково вийдемо зі складу СРСР. Малося на увазі: всі інші нації і культури, які не заразилися страшним вірусом імперії, - інші. Тому нам важко осягнути, як сталося, що актори, режисери, письменники, яких ми, здавалося, любили і вірили в яких, як вони можуть підтримувати це все. Вони можуть, вони мають на стінах його портрет.

АР. Даже если не поддерживают его, то все равно выступают против Украины.

ВК. Це імперіалізм, і з цим дуже важко щось зробити. Тут, бачиш, можна шукати аналогії в історії. Країн, які були чистими імперіями, які сторіччями ґрунтувалися на ідеї своєї святості і зверхності – не так вже багато в світі. Але, бачиш, і великі імперії розпадалися в результаті кривавих воєн.

Читайте: Путин хотел удержать Украину, а вместо этого потерял ее навсегда

АР. К этому и пошло.

ВК. На жаль, так пощастило Україні мати під боком не тільки малі народи, а й страшну Імперію Зла.

АР. Дима, ты много работал и с нашими бывшими руководителями как переводчик. Какие впечатления остались от того же Януковича?

ВК. По-перше, почнемо з того, що є все ж таки етичний кодекс, який мені не дуже дозволяє розповідати якісь деталі. Хоч люди є і колишніми президентами, і колишніми прем’єр-міністрами… Звичайно за всі ці роки було багато різних епізодів, після яких або приїздиш і розумієш, що все це треба записувати для майбутнього…

АР. Наверно, надо!

ВК. Треба, треба. Я не буду лукавити і не скажу, що я цього не робив. Бувають ситуації, коли ти приходиш додому і розумієш, що тобі треба дуже довго стояти під душем. А дружина в таких ситуаціях іще й каже: зачекай, зачекай, душу буде мало, - і під ліжко ставить великий таз з водою. Бо вірить в те, що вода може забрати на себе якусь частину цих інколи дуже складних і дуже важких флюїдів, які на тобі залишилися. Особливо, коли це відбувається в ситуаціях, коли ти знаходишся досить у вузькому колі, і розмови складні… Тобто бувало все.

АР. Я чувствую, что надо будет ждать твоей книжки.

ВК. Розумієш, професія перекладача, особливо того, який опиняється в прикордонних ситуаціях, є такою, коли ти змушений в собі придушити будь-яке своє власне відчуття або ставлення до того, що відбувається. Тому що ти працюєш в цій ситуації фактично механізмом. Майже таким гугл-транслейтором, який має з однієї інколи мови, а інколи з одного контексту щось передати на інший контекст, нічого при цьому не втративши. Це дуже складно інколи.

АР. А не бывает желания повлиять? Ведь неправильный творческий перевод мог бы повлечь какие-то серьезные последствия.

ВК. На одній із таких важливих зустрічей один з досить високоповажних наших посадовців – його завдання було під час великої кількості зустрічей, які відбувалися на дуже високому рівні, продати всім, кому тільки можна, великий шматок українського металу. Причому не просто металу, а в оформленому вигляді певної бойової машини. Він так захопився, що попродававши його представникам різних третіх країн, далі автоматично почав продовжувати його пропонувати тим країнам, які не тільки ніколи в житті не могли б його купити, а взагалі, почувши про таку ідею, напевно що скочили б з-за столу переговорів і бігли звідти зі страшними криками. Мушу зізнатися, в чому, напевно, не хотілося б зізнаватися з професійних міркувань, але всі ті довгі хвилини, поки наш високопосадовець розхвалював цей шматок металу і кількість гармат, якими він озброєний, весь цей час я насправді розповідав співбесіднику про Карпатські гори і про те, як ми хотіли б співпрацювати по захисту довкілля.

АР. Что ж, великолепно.

ВК. Ні, не дуже. Тому що насправді у тих деяких людей, які були присутні і розуміли обидві мови, щелепи лежали на підлозі, від божевілля всього, що відбувалося. Після того деякі з цих людей пообіцяли мені орден за порятунок Вітчизни. Ну, ордена не дали... Такі речі бувають. Звичайно, в цій моїй історії були нічні посиденьки на дачі у іншого високопосадовця, де його вмовляли будувати політику країни одним чином, а він весь час на це казав, що не так. Почнемо з початку! Це не вдавалося, але було дуже смачно. Бо весь цей час, поки йшли переговори, о другій годині ночі, всім, в тому числі й американським гостям, не залишалося нічого більше, як регулярно піднімати чарки, бо розмова без цього не клеїлась. На жаль, таки не склеїлась. І от це важко - тому що ви сидите начебто за одним маленьким столиком і всі п’ють, а ти не п’єш. Всі розуміють, що ти – перекладач, але все одно до тебе виникає недовіра! Значить, і тобі доводиться пити ту саму чарку. І продовжувати себе контролювати. Це одне з найбільших вмінь перекладача високого класу. Це все перекладати і при цьому їсти, а то й пити. Цьому треба довго вчитися.

АР. Дима, ты пообщался с сильными мира сего. Все-таки вот сейчас перемены в нашей стране... Есть надежда?

ВК. Звичайно. Все менше і менше мені доводиться бути самому, або надсилати своїх перекладачів на зустрічі з нинішніми керівниками країни. Тому що все більше і більше з них не тільки розмовляють пристойною англійською, а навіть не потребують нашої брехні при перекладі, бо можуть самі дати собі раду. Це насправді дуже добре.

АР. Видишь, какая зависимость – все прекрасно будет, когда у тебя не будет работы.

ВК. Це чудово. Я насправді прагну того, щоб якомога швидше у перекладачів, принаймні у мене, роботи не залишилося.

АР. И можно было бы заняться творчеством.

ВК. Так. Тоді можна було б почати займатися чимось іншим. Але насправді мене дійсно це надихає, звичайно це значно приємніше для мозку… Може не завжди для серця повністю, але для мозку безумовно – ніж все те, що відбувалося попередні 23 роки.

АР. Наверно, на этой оптимистичной ноте мы закончим нашу первую встречу. Я думаю, что ты еще пожалуешь к нам.

ВК. Запрошуйте.

АР. Потому что твои рассказы, твои комментарии очень интересны. Спасибо большое. И мне остается поблагодарить кафе "Калина", которое нас приютило в этот вечер.

ВК. Дякую всім співробітникам. Дякую, Андрію. Дякую глядачам і читачам.