Портнов: тема Волині не є небезпечною для україно-польських відносин

Тему 70-річчя волинської трагедії "Обозреватель" вже зачіпав. У розвиток її подаємо інтерв’ю з істориком Андрієм Портновим – редактором наукового сайту Historians.in.ua.

- Сьогодні у суспільстві Польщі тривають широкі дебати щодо подій на Волині 1943 року, - здається, набагато ширші ніж у 1990-х роках. Чим, на Вашу думку, можна пояснити таке зростання уваги до цього питання? Хто є головними ініціаторами дискусії?

- Портнов: Для польської пам’яті про Другу світову війну масові убивства поляків на Волині, організовані українським націоналістичним підпіллям, - одна з ключових тем. На початку 1990-х офіційна Варшава та значна частина польських інтелектуальних еліт воліла не акцентувати на цьому питанні, вважаючи, що Україні треба дати час дозріти до відповідальної розмови про темні сторінки минулого. Але нині, коли пройшло понад 20 років від розпаду СРСР, Польща вже сподівається від України певної зрілості. У внутрішньопольському контексті головними ініціаторами широкого обговорення Волинської теми є так звані "кресові" середовища, тобто люди, що походять з Волині та Східної Галичини. Дуже часто це родини, яких безпосередньо торкнулися масові убивства. Але спрощенням буде вважати, що Волинська тематика цікавить тількі ці середовища. Це проблема, що має в Польщі загальну суспільну вагу.

- Українська пам'ять щодо подій на Волині 1943 року розділена. Яка ситуація у Польщі? Польський Сенат постановив, що відбулись "етнічні чистки з ознаками геноциду", чи є цей погляд більш-менш загальноприйнятим?

- Мені здається, що українська пам’ять про Волинську різанину не так розділена, як просто відсутня або виразно локалізована. Натомість, у Польщі, як я вже казав, Волинь – це один з ключових сюжетів Другої світової війни. У країні фактично немає наукових чи суспільних середовищ, які б заперечували зорганізований характер масових убивств поляків. Серед польських істориків, що фахово займаються цієї тематикою, окреслення Волинських убивств як геноциду є загальноприйнятим. Інша річ, що і в парламенті, і в ЗМІ існують впливові групи, що заперечують уживання слова "геноцид". Тому ухвалена Сенатом резолюція є компромісною. Прошу, до речі, не забувати, що в ній же згадана і несправедлива щодо українців національна політика міжвоєнної Польщі, і ті українці, що рятували поляків від смерті. Крім того, Сенат відхилив пропозиції встановлення Дня пам’яті жертв Волинської різанини. А голова Сенату Богдан Борусєвіч неодноразово публічно підкреслював, що ухвалений документ жодною мірою не обтяжує і не звинувачує українську державу чи українську націю, натомість, говорить про відповідальність за злочин ОУН і УПА.

- Ряд польських оглядачів пов’язують активізацію обговорення цього питання з поширенням націоналістичних поглядів в Україні, зокрема з героїзацією УПА…

- Пам’ятники Степану Бандері, як і указ президента Ющенка про присвоєння очільникові ОУН звання Героя України, сприймаються в Польщі дуже болісно. З польської перспективи, ці пам’ятники виглядають як увічнення відповідальних за масові убивства. Більшості поляків бракує розуміння того, що в українському контексті проблема меморіалізації УПА – це, передусім, питання про її антирадянську боротьбу до кінця 1950-х років. Я при кожній нагоді намагаюся це пояснювати польським колегам. Зрештою, і в польському, і в українському контексті варто пам’ятати, що історія УПА не обмежується антипольськими чистками, але без цієї сторінки вона неповна і викривлена. Ширша проблема, яка наразі слабко дискутується в Україні: чи (і яким чином) можна узгодити традицію українського націоналістичного підпілля з європейськими прагненнями сучасної України та системою цінностей Європейського Союзу?

- Наразі у польській дискусії щодо Волинської трагедії помітне протиборство двох підходів: засудити чи залишити у минулому. Який з них, на Вашу думку, перемагає? І що це означатиме для України?

- Мені не здається, що польська дискусія зводиться до названих Вами підходів. Мені не траплялися погляди, що про Волинь та сотні тисяч убитих людей треба забути. Дискусія радше ведеться про те, як адекватно описати та зрозуміти те, що сталося 1943 року? Яким чином говорити про це у контексті польсько-українських взаємин? Найбільшою помилкою з боку чи то Української держави, чи то окремих нібито патріотично налаштованих істориків буде сподіватися, що Польща про Волинь забуде. Зрештою, пам’ять про ті події не менш важлива для України. Сучасне демократичне суспільство має випрацювати способи спокійної й відповідальної розмови про непрості сторінки своєї історії. Ця розмова потрібна нам не через те, що поляки буцімто до цього змушують, але тому, що саме в таких розмовах і формується відкритий публічний простір. А з цим Україна має чималі проблеми.

- Чиможливе зближення поглядів українських і польських істориків щодо тих подій?

- Я не вважаю, що погляди істориків на ту чи іншу подію мають обов’язково визначатися їхньою національністю чи громадянством. Хоч, водночас, історія в Західній Європі залишається під дуже сильним впливом національного наративу. Тож ситуація розбіжностей інтерпретацій є нормальною. Не цілком нормальною видається мені ситуація, коли окремі автори (незалежно від їхньої національності) свідомо викривлюють цитати з джерел, маніпулюють цифрами, висувають необґрунтовані пропагандистські тези у текстах, що видають за "наукові". Це вже не дискусія і не двосторонній діалог, а профанація. На жаль, цього не бракує в літературі про Волинь.

- Київ старанно намагається уникати цієї небезпечної для двосторонніх відносин теми. Минулого тижня Львівська міськрада прямо звинуватила польських політиків у шовінізмі та спробі дискредитувати Україну перед Європою. Чи підтримуєте Ви думку, що Україні бракує внутрішньої дискусії на цю тему?

- Я не вважаю цю тему небезпечною для двосторонніх відносин. Вона стає такою, якщо ховати голову в пісок, займатися псевдоісторичними маніпуляціями чи приймати невиважені й неадекватні політичні заяви. Звісно, Україні бракує широкої й відповідальної дискусії не тільки про Волинь, а й на інші теми Другої світової війни. І це почасти пов’язано з тим, що ані держава, ані суспільство в Україні не мають консенсусного бачення історії та ідентичності країни. Консенсусне бачення не тотожне відсутності суперечок або уніфікації поглядів на всі питання, але передбачає наявність певного спільного цінносного поля, яке всі учасники розмови поважають. У ситуації браку такого консенсусу не варто дивуватися тому, що президент не знає, як адекватно окреслити те, що сталося в Бабиному Яру, або не може "з об’єктивних причин" приїхати на урочисту церемонію в річницю Волинського убивства до Луцька.