УкрРус

В`ятрович: чорний ринок архівів розростається

  • В`ятрович: чорний ринок архівів розростається

Ім’я Володимира В`ятровича є відомим всім, хто бодай трохи цікавиться: 1) українською історією ХХ сторіччя, 2) українським сьогоденням та змінами, які прийшли разом з президентством Віктора Януковича. Останні нас цікавлять ось у якому ключі: після 2010 року В`ятрович був змушений залишити посаду керівника Архіву СБУ. Його відставка та зміна керівництва СБУ супроводжувалась кардинальним поворотом політики Архіву як такого – про це В`ятрович розповідає в інтерв’ю "Обозревателю".

Втім, наш співрозмовник відомий не лише своєю чиновницькою іпостассю. В`ятрович – історик, публіцист, автор документальних досліджень. Він також є членом наглядової ради львівського музею "Тюрма на Лонцького", котрий несподівано для самих музейників та громадськості опинився в епіцентрі політичного скандалу: співробітників "Тюрми…" звинуватили у… спробі розголошення державної таємниці. "Обозреватель" детально писав про це влітку 2011-го.

Про "Тюрму на Лонцького" та про долю Інституту національної пам’яті, відомого, зокрема, вивченням Голодомору, ми також говоримо з В`ятровичем. Але починаємо все ж з найбільш наболілого.

- Пане Володимире, чи правильно я розумію, що після 2010 року кампанія по відкриттю архівів СБУ була згорнута, і ніяких позитивних зрушень зараз не відбувається?

- Не відбувається. Принаймні системних змін нема, можна відзначити хіба що невеликі локальні успіхи, пов’язані з тим, що люди все таки досить наполегливо борються за право отримувати інформацію з архівів. Наприклад, минулого року нам вдалося через суд домогтися доступу до справ, в ознайомленні з якими Служба безпеки нас незаконно обмежила.

Але загалом відбувається закриття архівів, і це є проявом системної політики – як Архіву СБУ, так і Державної архівної служби України. Голова останньої Ольга Гінзбург, до речі, неодноразово виходила на прес-конференції, де говорила, що не розуміє зацікавленості істориків у темі репресій, бо, мовляв, вивчати слід не це… Що й зрозуміло, бо Комуністична партія (Гінзбург є членом КПУ – Авт.) не зацікавлена у висвітленні злочинів тоталітарного режиму.

- То що, тепер тільки через суд можна ознайомитися з архівними даними?

- Не тільки. Часом достатньо наполегливості, 3-4 листів на адресу того чи іншого архіву. З власного досвіду можу засвідчити, що бували випадки, коли я отримував доступ до архіву саме після такого листування, без суду. Я, покликуючись на відповідні законодавчі норми, відстоював своє право на доступ до інформації. І домагався цього сам – без допомоги юристів. Вочевидь, тут розрахунок на те, що, отримавши пару відмов, люди просто не захочуть більше звертатися до архіву.

Фактично працює стара радянська система. Відвертої заборони нема, бо навіть чинне недосконале законодавство відкриває доступ до інформації, але процес затягується з надією на те, що комусь просто перехочеться працювати з документами. Але якщо таке бажання справді є, людина має запастися терпінням і знати свої права. Минулого року я був одним зі співавторів книги "Право на правду", яка є практичним порадником по доступу до архівів. Там все сказано: що треба робити, які й кому заяви писати, як відстоювати свої права у разі відмови. Вона доступна для безкоштовного скачування в Інтернеті.

- Що вдалося витягти з архівів СБУ до "зміни курсу"? Голодомор, ОУН-УПА, що іще?..

- Ми встигли зачепити, але, тоді ще не повністю розкрили таку тему, як дисидентство другої половини ХХ століття. Значна частина дотичних до дисидентського руху документів була знищена в липні 1990 році за наказом КДБ. Ми виявили цілі описи знищених документів, а це були і паперові матеріали, і аудіо- та відео записи – свідчення стеження за активістами руху тощо.

Ще ми встигли активно розвинути міжнародну співпрацю – уклали угоду з польським Інститутом національної пам’яті, з чеським Інститутом дослідження тоталітаризму, з угорськими установами, ми обмінювалися з ними відповідними документами. В результаті знайшли значний масив документів, що торкаються репресій проти поляків в Україні, так званої "польської операції" 1937-1938 років, коли було знищено понад 150 тисяч поляків. Знайшли документи, що торкалися катинських подій. Знайшли цілий ряд матеріалів, пов’язаних з "празькою весною" і ознайомили з ними чеські інституції.

- Чому матеріали, пов’язані з дисидентсвом, були знищені, а більш ранні (і більш страшні) – дотичні до Голодомору – збереглися?

- Тому що КДБ був зацікавлений у знищенні матеріалів, ближчих до наших днів. Коли у 1990-му було віддано наказ про зачистку архівів, насамперед хотіли сховати злочини живих на той час працівників Комітету держбезпеки. В цей час в країнах східної Європи почалися процеси люстрації, які відкривали архіви спецслужб, тож виникло побоювання, що аналогічні події можуть мати місце й в Україні.

Люди, які виконували цей наказ, нищили документи, починаючи від 80-х років і далі – "вглиб" – до 60-х. Натомість документи, датовані 50-ми роками і раніше, дуже добре збереглися. Можу засвідчити як дослідник історії Української повстанської армії, що колекція документів про боротьбу УПА, є найцікавішою та найповнішою з усіх. Так само не бракує матеріалів і про сталінські репресії 1920-1930-х років.

- Не виникає побоювання, що документи можуть продовжувати нищити і зараз?

- Побоювання виникає, але я не думаю, щоб таке насправді відбувалося. Згідно закону, це кримінальний злочин. Для чого архівістам на це йти? Навіть якщо, враховуючи політичні віяння, у когось виникне таке бажання, навряд чи знайдуться виконавці, готові ризикувати своєю свободою і виконувати заздалегідь незаконну вимогу.

- Якими законодавчими актами врегульовано діяльність архівних служб? Чи у випадку з архівом СБУ все віддано на відкуп політиці, яку провадить голова Служби, і, відповідно, – керівник архіву?

- Існує закон "Про національний архівний фонд", яким керується Державна архівна служба, котрій, своєю чергою, підпорядкований архів СБУ. Є закон "Про інформацію", закон "Про державну таємницю", котрі також регулюють діяльність архівів. Проблема полягає у деякій недосконалості та недолугості цих законів, але навіть і це не головне.

Головне – невідповідність практики навіть такому недосконалому закону. Коли я прийшов працювати в Архів СБУ, то на мої питання як нового керівника "чому ви робите саме так, а не інакше, адже закон не передбачає таких-то й таких-то дій", відповідь часто звучала така: "а ми завжди так робили…". Ось так якесь дике "звичаєве право" домінує над вимогами закону.

- А документи в архівах СБУ зберігаються в належному стані? Чи, як це буває з деякими музейними фондами, – абияк?

- Умови зберігання добрі, а от технічні можливості для читачів – ні. Немає належних читальних залів, які могли б вмістити усіх бажаючих. Ми бачили вихід із ситуації у створенні електронних архівів…

- Як же ви – історик – поповнюєте лакуну, що виникла після обмеження доступу до архівів? Навряд чи допомагають аналогічні установи в інших країнах…

- Оскільки мене цікавить передусім проблематика радянської доби, то обмеження доступу до архівів створює, дійсно, чималі складнощі. Знайти альтернативу державним архівам непросто. Можливо, у Москві архіви кращі, але, як ви самі розумієте, вони є ще більш закритими.

Нещодавно мав місце скандальний випадок, коли на Тернопільщині знайшли повстанський архів – архів УПА. Людина, що знайшла його, передала матеріали до державного архіву Тернопільської області. Здавалось би, можна радіти, що така знахідка не потрапила до спекулянтів. Але дуже скоро прозвучала досить дивна заява керівництва цього архіву, з якої випливало, що списки загиблих повстанців (що містилися у документах) не будуть доступну громадськості, оскільки в Україні діє закон про захист персональних даних. Це є повним абсурдом, бо цей закон немає жодного відношення до подібного випадку, а цінні матеріали для нас, виходить, будуть закриті, бо так бажає котрийсь з місцевих чиновників.

- Тепер, коли якась небайдужа людина знайде подібні документи, вона тричі подумає, чи варто віддавати їх державним органам…

- Саме так. А тим часом чорний ринок архівних документів все розростається, і я кожного разу з великим обуренням читаю відповідні оголошення в Інтернеті – про продаж того чи іншого архіву з якимись абсолютно фантастичними цінами…

- Чесно кажучи, для мене це відкриття. Ще можу уявити собі чорну археологію, але ринок подібних документів…

- Так чорна археологія і є джерелом поповнення подібного ринку…

- Тобто документи ОУН-УПА в буквальному розумінні видобувають з-під землі?

- В буквальному. Є документи, які описують, як це робили повстанці, є інструкції, які описують, як слід закопувати архіви. Якщо коротко: документи загорталися в газету, далі вставлялися в алюмінієвий бідон з-під молока, який мав герметичну прорезинену кришку. Після цього бідон закопували. Знав про це тільки референт Служби безпеки тієї чи іншої районної організації ОУН… Робилося це із тим розрахунком, що колись, за незалежної України, документи будуть знайдені і вивчені. Частково це справдилося…

- Знахідки ці випадкові, чи не так? Не існує ж карти, де були б позначені всі схрони УПА?

- Карти не існує, але чорні археологи проводять настільки системну роботу – вишукують документи, спілкуються з людьми – що часом знахідки бувають вже не випадкові, а закономірні.

- Яка частина "товару", представленого на чорному ринку, перекочовує за кордон?

- Думаю, що чимала. Хоча б тому, що навряд чи знайдуться в Україні фізичні чи юридичні особи, здатні заплатити на архів сотні тисяч доларів. Я ще можу уявити, що чорні археологи продають колекціонерам листівки тієї доби або повстанські гроші... Але коли йдеться про паперові документи ОУН-УПА, то для приватної персони – та ще й за таку суму – пропозиція придбати їх не є цікавою. Разом з тим є позитивні моменти, часто знайдені архіви передають в потрібні руки, зокрема так поповнюється наш Архів Центру досліджень визвольного руху.

- Змінюючи напрям розмови. Цим завершився інцидент, пов'язаний з "тюрмою на Лонцького"?

- Нічим. Справу не закрили. Всіх матеріалів не повернули – ані Руслану Забілому, ані музею як такому. Вилучили записи сучасних інтерв’ю з деякими дисидентами і долучили їх до справи про спробу розголошення державної таємниці. Востаннє всіх співробітників музею викликали на допит у 2011-му, а у 2012-му ще раз допитали Забілого. Щодо інших процесуальних дій нам нічого невідомо. Коли наші адвокати звернулися з проханням надати справу для ознайомлення, їм відповіли, що й самій справі також присвоєно гриф секретності…

- А Забілий так і лишається у статусі підозрюваного?

- Ні, виявилося, що він проходить у справі не як підозрюваний, а як свідок. Бо справу відкрито "за фактом…", а не "проти такого-то…". Але назву справи сформульовано таким цікавим чином, що її порушено "за фактом спроби розголошення державної таємниці Р.Забілим", тобто кожної миті він зі свідка може перетворитися на підозрюваного. Але я думаю, що процес розкручування цієї справи вдалося таки зупинити. Понад сотню відомих науковців встали на захист Забілого і музею, і це змусило Службу безпеки дещо підступити…

- Як справи у Інституту національної пам’яті?

- Справи кепські. Фактично Інститут ліквідовано, хоч формально він ще існує. Інститут було створено у 2006 році як спеціальний орган державної влади і як аналог тих інституцій, котрі працювали в країнах Східної Європи у пострадянський період. У 2010-му керівництво Інституту було змінено, його очолив представник Комуністичної партії Валерій Солдатенко, що було брутальною насмішкою над самою ідеєю створення такого Інституту, покликаного досліджувати злочину комунізму. Це все одно, якби Яд Вашем – ізраїльський меморіал пам’яті жертв Голокосту – очолив якийсь неонацист…

Відтак в Інституті провели кадрове скорочення і зараз він існує як якийсь дорадчий орган при Кабінеті міністрів. Але для чого такий орган і які його функції – цього толком ніхто не знає.

- Останнє питання. Ви як дослідник радянської минувшини видали не одну книгу на цю тему. Як ви оцінюєте попит на подібну літературу і на подібну проблематику?

- Попит величезний. Він настільки зріс, що зараз історики не здатні його задовольнити. Можу сказати про свою книжку "Історія з грифом "Секретно": на протязі двох років вона тримається в українських книжкових ТОП-рейтингах, кілька місяців була однієї з найбільш продаваних книжок в книгарні "Є", була визнана бестселером за версією тижневика "Коментарі"… Люди спраглі за такою літературою і історією, зупинити їх бажання пізнати минуле не вдасться. Все це вселяє оптимізм з приводу того, що теперішні труднощі є все таки тимчасовими…

Наши блоги