УкрРус

Стець: журналістика вражена "метастазами" загальної хвороби

  • Стець: журналістика вражена "метастазами" загальної хвороби

Юрій Стець – не лише член комітету з питань свободи слова (в ВР попереднього скликання він його очолював), він також журналіст з чималим стажем роботи і солідним послужним списком (зокрема, пан Юрій є генпродюсером 5-го каналу). Тож питання, які ставить "Обозреватель", йому знайомі та близькі. Питання, природно, торкаються ЗМІ та їхньої специфіки на українькому медіа-ринку.

- Пане Юрію, Ваше ставлення до зареєстрованого у Раді законопроекту Княжицького-Томенка, яким пропонується зобов’язати теле- та радіокомпанії більш конкретно вказувати фактичного власника? Чим це допоможе глядачу / слухачу з одного боку та найманому працівнику з іншого? Аргументи Княжицького полягають у тому, що частоти, яке розподіляє держава – дороге задоволення, тому треба чітко знати, в чиї руки вони переходять. Та хіба таке знання вбереже від неякісного чи упередженого контенту?

- Давайте для початку з'ясуємо: якщо мова йде про законопроект № 2074 від 23.01.2013, то цей документ ніяким чином не стосується ні глядача, ні найманого працівника, тому що більшість поправок до Закону України "Про телебачення та радіомовлення" визначають принцип, за яким працює регулятор (Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення).

Наприклад, поправки до ст.25 стосуються підстав відмови у видачі ліцензії на мовлення, ст.42 окреслює можливість обмежень ретрансляції телерадіопрограм та передач з посиланням на чіткі умови, встановлені Європейською Конвенцією про транскордонне телебачення, поправки до ст.16 (звітність Національної Ради) покликані детальніше обгрунтовувати прийняті Національною Радою акти, в тому числі враховуючи практику Європейського Суду з прав людини.

Жодна з цих поправок не має відношення до забезпечення прозорості власності засобів масової інформації. Насправді в тіло законопроекту "зашили", для годиться, поправки щодо фізичних осіб, які є бенефіціарними (фактичними) власниками телерадіоогранізації, що дозволяє законопроекту мати красиву назву, але не більше. Прочитавши порівняльну таблицю, що знаходиться на сайті Верховної Ради, ви можете самі в цьому переконатись.

Між тим, це ніяк не стосується абсолютно логічної вимоги суспільства знати, хто є фактичними власником того чи іншого телеканалу чи медіахолдингу. Взагалі, це нормальна європейська практика, коли будь-хто з громадян може знайти в реєстрі інформацію про те, що та чи інша юридична структура належить тій чи іншій фізичний особі. А щодо глядача, думаю, йому байдуже. Про те, що канал "1+1" належить Коломойському, а "Інтер" віднедавна - Фірташу і Льовочкіну, відомо всім. "5 канал" - Порошенку, СТБ, Новий, ICTV - Пінчуку. Думаєте, це якось впливає на перетікання глядацької аудиторії?

- Як би Ви охарактеризували українське законодавство, котре регулює діяльність медіа? Які з законів морально застаріли та потребують якнайскорішого оновлення?

- Процес вдосконалення законів є нескінченним, і не тільки тому, що того вимагає час, а тому, що законопроекти пишуть люди, і ми маємо бути свідомі того, що всі похибки і ризики врахувати під час написання закону неможливо. Останній приклад - закон "Про доступ до публічної інформації". Закон необхідний, затребуваний, між тим ухвалений лише два роки тому, він вже потребує доопрацювання. Це ж стосується і інших законодавчих актів, які регулюють діяльність ЗМІ. В цьому парламенті достатньо досвідчених медійників, яким до снаги якісно змінити і закон "Про інформацію", і інші закони.

- Про цей закон моє наступне запитання. Пригадується, як наприкінці 2010-го – початку 2011-го опозиція (зокрема, в особі Андрія Шевченка, одного з авторів законопроекту) пишалася прийняттям закону "Про доступ до публічної інформації". Минуло більше двох років – як би Ви оцінили дієвість цього закону?

- Як я вже сказав вище, закон - на часі. І група авторів може пишатися цим здобутком. Так само я вже говорив вище, що будь-який закон можна покращувати безкінечно. Інше питання - культура виконання законів і Конституції України. На жаль, її просто немає. Думаю, журналісти можуть вам розповісти про багато прикладів порушення закону "Про доступ до публічної інформації" високопосадовцями з Адміністрації Президента України чи головами районних рад. Допоки виконувати закони не навчаться політики, вимагати цього від звичайних громадян марно. Думаю, зайве нагадувати історію з порушення Конституції депутатами в частині персонального голосування.

- З приводу друкованих ЗМІ. Той таки Андрій Шевченко наголошував на необхідності роздержавлення преси, підкреслюючи, що ситуація, коли державні органи виступають засновками ЗМІ, є спадком з радянських часів. Наскільки зараз подібне питання видається Вам нагальним та у який спосіб його можливо розв’язати?

-Я так само є прихильником роздержавлення преси, оскільки, як правило, видання з державною, муніципальною, комунальною формою власності, по-перше, перетворюються на агітаційні листки по облизуванню мера, губернатора, президента, по-друге, не здатні забезпечити якісну господарську діяльність видання, навіть в частині забезпечення гідної зарплатні. Яким чином це можливо зробити? Можна проаналізувати з запропонованих законопроектів, що зареєстровані у Верховній Раді. А от чи на часі... знаєте, є відчуття, що ми знову повернулися в радянські часи. Давайте спробуємо змінити їх, тоді поговоримо і про спадки.

- З приводу Інтернет-ЗМІ. Цей сегмент медіа-ринку і досі є неврегульованим, статус Інтернет-видання не окреслений законодавством. Коли можуть бути здійснені кроки з виправлення даної ситуації?

- Дивлячись, що ви маєте на увазі, коли говорите про врегулювання інтернет-середовища. Як на мене, не треба втручатися, а тим більше контролювати те, в чому не розбираешся. Будь-яка держава - це соціум, який живе за своїми законами, інтернет - це теж певний соціум, він теж живе за своїми законами. Якщо не брати до уваги спроби обмежити доступ до порносайтів, порушення авторського права, сплати податків, посягання на честь і гідність, що і так є врегульованим, тоді що залишається?

Змусити інтернет-видання реєструватись за принципом офіційних ЗМІ? Ок. Але це не обмежить авторів (блогерів), в тому, що вони пишуть? Інтернет - це конкретний автор, з конкретним ім'ям, якого або читають, або ні. Будьте свідомі того, що журналіста Віталія Портнікова в соцмережах читають більше, аніж найтиражованіші друковані видання. І жодним законом ви не вплинете на те, що він пише в себе у Facebook чи Twitter.

- Колись, зокрема, у часи "раннього Ющенка", була вельми популярна ідея "громадського телебачення". Чи можна вважати, що за нинішніх реалій цю ідею поховано?

- Якщо бути відвертим, то цю ідею як раз було поховано ще за часів Ющенка. Тому, що тоді це було на часі, необхідно і затребувано, як логічне продовження спроб створити громадянське суспільство. А зараз створення суспільного телебачення - це смішно. Навіщо воно хлопцям з бітами, які керують державою. Вони вже й так не раді з того, що голосували за Закон "Про доступ до публічної інформації". Тому, думаю, до розмов про створення суспільного телебачення ми маємо повернутися за часів "пізнього" Януковича.

- Чи погоджуєтеся Ви з тим, що зміни до закону "Про інформацію", які набули чинності в травні 2011 року, створили значні проблеми для іноземних ЗМІ? Початкова ідея – урівняти в правах вітчизняні та іноземні ЗМІ – вилилась у складнощі з акредитацією для іноземних журналістів. У який спосіб можна виправити цю ситуацію?

- Вочевидь, в Україні має діяти єдина прес-карта, як для наших, так і закордонних ЗМІ. Це б зменшило клопіт і для журналістів, і для органів державної влади. Але тільки за умов, що подібну прес-карту буде видавати неурядова організація - Медіа профспілка, Спілка журналістів України. За інших обставин інститут єдиної прес-карти перетвориться на інструмент боротьби, розподілу на своїх і чужих, наявність лояльних і нелояльних до влади засобів масової інформації.

- Яка, на Вашу думку, найголовніша проблема українських мас-медіа: а) потреба виживати за рахунок джинси?; б) низький професіоналізм та безвідповідальність журналістів?; в) тотальне пожовтіння ЗМІ і домінуючий інтерес – як каже Віктор Шлінчак – до трьох "с": смерті, сексу та скандалу?; г) інше?

- Причина ніколи не буває одна. До перерахованих вами можу додати залежність журналістів від влади й засновників, нестабільну економіку, як наслідок, невеликі зарплати, неналежне технічне забезпечення. Мова не про "1+1" і "Інтер", а про сотні газет, телеканалів, радіостанцій по всій Україні. Їх справді багато, цих причин. Про чимало з них ми говорили в цьому інтерв'ю, наприклад, вади законодавства. Журналістика - це частина великого українського організму, і зрозуміло, що за умови метастаз жоден з органів бути здоровим не може.

- Чи є справедливим пониження "Репортерами без кордонів" положення України у Всесвітньому рейтингу свободи слова на 10 позицій. (Наше місце 126 з 179 можливих – між Алжиром та Гондурасом). У нашій країні діють ЗМІ, які віднесені до опозиційного спектру. Чим зумовлене таке падіння?

- Мені, як українцю, прикро визнавати такий стан речей, але стан свободи слова в нормальному суспільстві не визначається наявністю чи відсутністю опозиційного інтернет-видання чи телеканалу. Складно заперечити фактам: минулого року в Україні були зафіксовані десятки випадків побиття журналістів, сотні випадків перешкоджання діяльності журналістів, в Україні одне за одним закриваються видання, постійно чути відлуння демаршів журналістських колективів, на яких чиниться тиск з боку влади напряму або опосередковано через засновників.

Будучи минулого року головою Комітету ВР з питань свободи слова та інформації, можу стверджувати: це задокументовані факти, а не порожні розмови. Факти, про які я говорю, так само фіксують і закордонні неурядові організації. Ще раз кажу: прикро, але треба визнати, за ці останні 5 років 2012-й є найгіршим щодо ситуації зі свободою слова.

Наши блоги