Катерина Паньо: «Космос людині не потрібен?»

Діана Клочко

Нещодавно мені прийшлося почути гірке означення із вуст одного чудового поета і перекладача: «я маргінальний письменник». Що трапилось із українським літпроцесом, що він викидає за межі «основного», «чільного», «магістрального» напряму не лише письменників, а й цілі жанри чи напрями літератури? Чому щось швидко оголошується «модним мейнстрімом», а щось – ще швидше маркується як не-актуальним?

На деякі з цих питань я отримала відповідь у розмові з Катериною Паньо, відомою журналісткою, письменницею, яка кілька років тому видала прецікаву дитячу трилогію, а нещодавно оприлюднила і збірку фантастичних оповідань. Електронну збірку на нестандартному веб-сайті.

- Пані Катерино, пройшло вже кілька місяців, як з`явилась Ваша перша електронна книжка-сайт «Імена криги». Ви задоволені тим, як Ваші тексти існують у новому вимірі?

- Загалом, так. На цьому проекті ми випробували кілька ідей, і деякі з них виявилися напрочуд ефективними. Як-от вільне розповсюдження. По-перше, за цим просто цікаво спостерігати: тексти розходяться мережею самі по собі, за якийсь час ти зустрічаєш їх випадково, якісь незнайомі люди передають їх один одному і діляться враженнями у своїх щоденниках чи акаунтах соціальних мереж.

Я вже не можу сказати щось правдоподібне про кількість скачувань чи переглядів – це неможливо порахувати. По-друге, я маю відгуки читачів, які не є критиками, не входять в жодну літературну тусовку, не опікуються «долею української літератури», вони просто читають книги, люблять і знають фантастику, мають з чим порівнювати, і їхні, можливо, зовсім не фахові думки бувають часом свіжими і цікавими. Натомість наша критика, так само як і видавці, не надто цікавляться фантастикою – отже, це для мене єдина можливість отримати якийсь відгук.

- Писання фантастики - річ одночасно і захоплююча, і невдячна. В сенсі «відгуку» у вітчизняних видавців. Однак Ви зважились не лише написати, але й самотужки перетворити її  у видавничий проект. Чи продовжуєте далі писати фантастичні повісті?

- На вітчизняних видавцях світ клином не зійшовся. У фантастичних творів є читач, це головне. Звісно, добре, коли у тебе є видавець, він бере на себе багато клопоту і часом навіть щось платить. Але якщо його немає – це не привід відмовлятися робити те, що тобі цікаво. А читач у фантастики завжди був, є і буде. Письменник, врешті-решт, не для видавця пише, а для читача і власного задоволення. Тому - так, я пишу і, як Бог дасть сили, буду писати фантастичні твори й далі.

- В Україні з`являються вже сайти, на яких розміщують електронні книжки для продажу, але тільки книжки відомих авторів великих видавництв. Чи Ви користались їхніми пропозиціями, чи знайшли щось для себе?

- Оце дійсно доволі ризикований проект. Я розумію, надихає успіх «Кіндлстор» (американський Інтернет-ресурс, що реалізує тексти як уславлених, так і невідомих авторів - Обоз). І я бажаю авторам і користувачам, щоби вони досягли на просторах УА-нету такого ж успіху. Втім, тут є великі проблеми. Дві об’єктивні – це невисока популярність електронних платежів в наших широтах, і розвій піратства, яке дає можливість читати майже будь-що і взагалі нічого за те не платити.

А є ще й третя проблема, суб’єктивна. І ви самі її назвали: електронне видавництво повторює видавничу політику «паперових» видавництв. Ті самі імена, ті самі жанри, ті самі формати. Навіть ті самі книги! По-перше, таким чином електронне видавництво ставить себе у залежність від паперового видавництва, яке, як ви знаєте, не у найкращому стані. А по-друге... На чому піднявся «Кіндлстор»? Зокрема на тому, що там будь-хто мав можливість публікувати свої тексти, а вибір відбувався на рівні споживача.

Зірками «Кіндлстору» часом ставали люди, які не мали жодної книги, виданої на папері. Там діяли відкриті схеми читацького вибору, випробувані на мережевій літературі. Видавництва мають свою політику, уявлення про читача і про комерційний успіх – і, можливо, все це виправдано. Для паперової книги, яка є матеріальним предметом з певною собівартістю. Електрони «бігають» безкоштовно. Тобто є, звичайно, і тут затрати, бо над книгою працюють редактор, коректор, часом верстальник, люди, які підтримують роботу сайту – але все це разом дуже небагато у порівнянні з витратами на видання паперової книги.

Тому, здавалося б, «електронне видавництво» могло б собі дозволити експерименти, які, повірте, себе виправдали би – і з жанрами, і з форматами, і з ще не розкрученими авторами і навіть з пошуком талановитих початківців. Те, що є слабкістю паперового видавництва – зокрема, неготовність на коштовні експерименти – вони могли би зробити своєю силою, пропонуючи читачеві щось, чого він не зможе знайти на «папері». Натомість вони воліють користатися з того, що вже і так є, не напружуючи уяву.

-  Живучи на Франківщині, де і як Ви читаєте новинки сучасної прози, включно із фантастикою, можливо, щось берете і з Інтернету? 

- Звісно, найбільше – з Інтернету. Але так було і задовго до того, як я переселилася на Франківщину. Живучи в Києві, я купувала книги можливо, більше, ніж зараз. Але справа не тільки в тому, що тут вони менш доступні. Просто я «наїлася» того, що пропонують наші видавництва. А вони, на жаль, не надто тішать нас різноманіттям. Я не є великим поціновувачем укрсучліту. Не тому, що «погано пишуть», ні, добре пишуть. Просто це не моє. А «мого» українські видавництва майже не видають. Тому я читаю «чужу» російську книгу. І, бачте, не тому, що вона дешевша (це, часом, навпаки, дуже дорогі книги) чи краща (повірте, вони зазвичай теж доволі помірної якості, а часом – особливо перекладні – просто відверто погані), а тому, що дуже мало відповідного «нашого» продукту. 

 - Чи не здається Вам, що нині фантастика переживає не найкращі часи ще й тому, що час прориву у космос, до незвіданих світів, час віри, що там ми зустрінемо можливість іншого життя, безповоротно закінчився у ХХ столітті?

- На мрії про «зустріч з братами по розуму» жирну крапку поставив ще Лем – тому навряд чи ця втрата така суттєва для фантастики. Але, без сумніву, фантастика займала чимале місце за доби НТР. Загалом НТР – час не тільки космічних програм. Так, космос у якийсь момент став проривним напрямом – у фантастиці в тому числі. Але це трапилося ще до НТР – у творчості Герберта Уеллса. Це радо підхопили, на те були причини.

На цей час Земля була відкрита, не залишилося на ній жодного незвіданого шматочка, масове суспільство – причому як суспільство споживання на Заході, так і радянське – не мало простору для вчинків, подвигів, дерзання. Для втечі, врешті-решт. Звісно, це далеко не єдине пояснення, але вагомий, як на мене, штрих. Згадайте «Стартрек» і слоган до нього: «Космос. Останній рубіж...» Це захопливо, погодьтеся.

Зараз дійсно дещо змінилося. Виявилося, що космос людині не потрібен, як і людина космосу – це вже не фантазії Лема, а практика. Роботи краще дають собі раду з будь-якими завданнями у космосі, ніж люди. Залізної завіси вже немає, отже, немає причин наддержавам вбухувати шалені кошти у військові космічні програми.

Втім, читач, махнувши рукою на космос, не перестає любити фантастику. Просто ми звикли сприймати фантастику дуже вузько, пов’язуючи її успіхи виключно з піонерським захватом від досягнень у галузі фізики. Добра фантастика завжди – і за доби розквіту військових космічних програм, і зараз – є «гуманітарною» складовою будь-якого прогресу у природничій науці та технологіях. Наука і технології змінюють картину світу, людське життя, уявлення людини про саму себе. Люди потребують осмислення цього.

Добре, ми закинули космос і ідею опанувати його. Але хіба стало менше наукових і технологічних викликів? Подивіться, скільки матеріалу подає розвій інформаційних технологій. І, відповідно, яким багатим виявився відповідний літературний напрям. А «сколько нам открытий чудных» готує розвиток біотехнологій! І у фантастичній літературі вже існує відповідний жанр, названий одним з засновників «рібофанком» (супроти вже класичного «кіберпанку»). Ви направду вважаєте, що на нинішньому етапі існування ми не маємо можливості вийти в інші світи чи зустрітися з іншими розумними істотами?..

- Що із класиків фантастики Ви читаєте своїм дітям?

- Зважаючи на їхній вік, поки що головно чарівні казки. З класиків – Толкіна, Льюїса. А ще «Казки роботів» Лема – дуже вже добрі українські переклади. Спочатку я боялася, що сину не буде цікаво. Він слухав уважно, можливо, не дуже розумів чи запам’ятовував, але враження це на нього справило неабияке.

- Кого із сучасних письменників-фантастів рекомендуєте дітям?

- Я майже не бачила справді доброї дитячої фантастики. І це зазвичай або добра пригодницька література, декорована фантастичним антуражем, або варіації на тему чарівної казки. Хоча тут багато залежить від того, що розуміти під фантастикою. Це ж доволі великий літературний напрям з багатим жанровим розгалуженням. Для мене фантастика – це в першу чергу НФ і її похідні, а також футурологія і постапокаліптика.

Погодьтеся, всі ці жанри розраховані на загартованого читача з певним рівнем знань і здатністю до осмислення. Вони піднімають «недитячі» питання у доволі жорсткій формі. Це за радянських часів фантастика проходила головно як «література для дітей і юнацтва» – мабуть, вважалося, що дорослим не варто вдаватися до фантазій. Втім, у певному віці межа між «дитячою» і «дорослою» книгою розмивається.

Мабуть, я не злякаюся, коли побачу в руках свого сина «Історію з цвинтарем» Нейла Геймана чи такі собі космічні опери на кшталт «Барраярсього циклу» Лоїс МакМастерс, чи іронічні оповідання Конні Уілліс чи навіть Брюса Стерлінга. Колись один диригент сказав: «найкраща музика – сумна». За аналогією, найкраща фантастика зазвичай доволі моторошна. Втім, знову за тою самою аналогією, чи варто боятися давати дітям слухати сумну музику? До речі, в радянській музичній педагогіці це питання гаряче дебатувалося.

- Які екранізації фантастичних творів Вам до душі, до стилю, до роздумів?

- З останніх – «ScannerDarkly» Лінклейтераза романом Філіпа Діка. Дуже цікава робота, напівкіно, напіванімація. Дуже близько до літературного першоджерела, моторошного і геніального. До речі, про рекомендації дітям – як на мене, цей роман треба читати підліткам обов’язково. Не дивлячись на те, що він жахливий. Точніше, саме з огляду на те, що він жахливий. А загалом мої смаки доволі старомодні.

Мені подобаються фільми, які вже стали класикою – „Той, що біжить лезом бритви” Рідлі Скотта за тим таки Діком, „451 За Фаренгейтом” Ларса фон Трієра за романом Бредбері. Мені подобаються і фільми Тарковського за Лемом і Стругацькими, не дивлячись на те, що ані від ідей Лема, висловлених у «Солярісі», ані від «Пікніка на узбіччі» в цих фільмах не залишилося майже нічого, і їх взагалі важко назвати фантастичними з впевненістю. А взагалі я до екранізацій ставлюся обережно – особливо за улюбленими книгами. Краще, коли кіно відпочатку – тільки кіно. Або, ще краще, аніме.

- Чи імпонують Вам твори, які отримують найвищі продажі і найбільші розголоси у пресі?                                                                                                                            

- Маються на увазі фантастичні твори? Тоді про яку пресу йдеться? В нашій взагалі про фантастику майже не пишуть. А та, про яку пишуть – це, зазвичай фентезі, зазвичай російське, - тоді ні, не імпонують. Якщо йдеться про західних авторів, то тут «попадання» трапляються частіше, хоча теж не стовідсотково. Там видається багато комерційної фантастики серіями, від якої я далеко не завжди у захваті.

Я не дуже люблю комерційну літературу – неважливо, фантастичну чи ні. Я розумію, що вона має існувати за законом індустрії, яка забезпечує масовий попит і може часом собі дозволити просто красиві, розумні, експериментальні речі. Втім, багато чого мені подобається і з того, що стає бестселерами, отримує відзнаки і виходить великими накладами. Я дуже часто погоджуюся і з «Х’юго», і з «Неб’юла». Просто є в них комерційне і «не моє» – як от «Зоряний десант» чи «Гарі Поттер», а є комерційне і «моє» – як от МакДоналд чи Стефенсон.

Якщо йдеться про українську літературу, то ні, найчастіше не імпонують. По-перше, як я вже говорила, укрсучліт суто за жанровими ознаками – це, найчастіше, «не моє». По-друге, те, що отримує розголос у пресі – це зазвичай чергова книга якого-небудь «живого класика», яким треба захоплюватися, по-перше, тому, що це ознака «культурної людини», по-друге, тому, що ким же ще захоплюватися?

Або книги отримують розголос за рахунок якого-небудь гучного скандалу – к це було з останніми книгам Ульяненка та Шкляра або «Записками українського самашедшего» Ліни Костенко. Вибачте, який стосунок ці «розголоси» мали до літературних вартостей творів? Можливо, окрім скандалу навколо книги Костенко. А щодо продаж... Кажуть, найвищі продажі тепер в Люко Дашвар. Що ж, тоді я належу до меншості. Але це мене не кремпує.   

• Следите за обновлениями obozrevatel.com в вашей социальной сети

Новости по теме

• Лив Тайлер забеременеет в космосе
• Звезда «Гаттаки» снова снимется в футуристическом триллере
• Лариса Денисенко: «Себе досліджувати пристойніше і чесніше»
• Євгенія Кононенко: довкола повно сюжетів
• Людмила Таран: ми тільки взялись за жіноче письмо…