УкрРус

Комбат "Київської Русі": Путін хоче, щоб на Донбасі "подохли" російські наркомани і садисти

  • Комбат "Київської Русі": Путін хоче, щоб на Донбасі "подохли" російські наркомани і садисти

Батальйон "Київська Русь (БТО-11, як його ще називають) від початку створювався як батальйон територіальної оборони – переважною більшістю з чоловіків Київщини. Однак замість забезпечення порядку в пристоличному регіоні вояки "Київської Русі" потрапили в саме пекло фронту. Після трьох з лишнім місяців виснажливих боїв на Дебальцівському напрямку батальйон нарешті дочекався ротації. Щоб у грудні знову поїхати на схід – з відремонтованою технікою і озброєнням і доукомплектованим особовим складом.

Напередодні виїзду батальйону "Київська Русь" на Донбас "Обозревателю" вдалося поспілкуватися з його командиром Олексієм Савичем. Публікуємо розповідь комбата легендарного батальйону про проблеми з забезпеченням, росіян на сході України та про те, як бачить завершення війни людина, що відчула її на власній шкірі.

Олексію Олексійовичу, де саме перед проведенням ротації воював очолюваний Вами батальйон?

Впродовж останніх 1,5 місяців перед ротацією ми були в районі Дебальцеве. Чорнухіне, Нікішине – це все наші місця. Ці позиції ми займали самі. Ми за них відповідали, як і в цілому за весь східно-південний напрямок Дебальцева.

Там було дуже гаряче… Певно, після пережитого, досить складно знову буде туди повертатися?

Це дійсно проблема. Розумієте, є люди, які бажають служити в українському війську, і є такі, які не хочуть служити. Ми практично всі мобілізовані – хто за бажанням, хто не за бажанням. Так от, ті, хто йшов до батальйону за власною волею, намагаються якомога швидше стати до строю – з відремонтованою технікою, або з новою технікою та озброєнням. Але є й такі, хто шукає будь-яку причину, аби більше не повертатися до АТО.

Багато таких?

Досить багато.

Знаю, що батальйон "Київська Русь" оголосив про те, що потребує добровольців. Наскільки серйозна потреба в людях виникла – і чому, власне вона виникла?

Добровольці нам дійсно потрібні. Але я не можу розголошувати всі тонкощі штабної роботи. Ми зараз можемо відбирати людей лише теоретично: говорити з ними, дивитися їхні документи. А от офіційно ми цих добровольців не беремо, за рідким винятком.

Чому? Ви ж кажете, що людей бракує?

Справа в тому, що в штаті батальйону числяться бійці, які вже протягом тривалого часу лікуються. Це і справжні поранені та хворі. І ті, кого я називаю "хворими рецидивістами". Уявіть ситуацію: боєць пішов у відпустку. Потрапив у якусь міську чи районну лікарню. Потім – до військового шпиталю. Там отримав резолюцію: потребує 30 діб відпустки. Він іде у цю відпустку, знову починає "хворіти" - і починається друге коло: лікарня, шпиталь… А в результаті такий боєць приходить з висновком про необхідність проходження військово-лікарської комісії, яка має визначити, чи придатний він до служби в Збройних Силах взагалі. За 10 днів він цю комісію проходить – і отримує висновок: непридатний.

Дехто з наших військовослужбовців проходять цей процес по 3, а то і більше місяців. А ми протягом цього періоду нікого не можемо взяти на їх місце. От приїздить до нас комісія – і каже: ваш батальйон укомплектований майже на 100%. Але якщо порахувати тих, хто в строю – цифри будуть зовсім інші. Зрозуміло, що серед бійців є нормальні люди, які дійсно лікуються – і щойно завершать лікування, повернуться до нас. Але скільки їх буде?

До речі, дехто настільки не хоче повертатися в АТО, що ладен поставити тавро на всьому своєму подальшому житті і купує довідку у психлікарні про те, що має проблеми з психічним здоров’ям. Мені розповідали, що така довідка коштує 15 тисяч гривень.

Але ж війна у будь-якому разі впливає на психіку. Чи надається хлопцям психологічна допомога?

Це правда – психологічне відновлення людей надзвичайно важливе. Але зараз у Збройних Силах цей процес, як на мене, не організований правильно.

Звісно, є волонтерські організації (в тому числі, і ті, які працюють з ЗСУ на договірних умовах), які їздять по військових частинах, навіть в зону АТО приїздять. Але це – краплина в морі, тому що однієї-двох зустрічей замало. З кожною людиною треба працювати довго і системно. Ніхто ж не буде лікувати, скажімо, кульове поранення аби як, хаотично – має бути система. А психологічна допомога – це теж, по суті, лікування.

У нас є люди, які отримали дуже сильні психологічні травми. Дуже багато тих, хто отримав акустичні травми, тобто, контузії. Дуже багато! Зрозуміло, що хтось постраждав більше, хтось менше – але це все в комплексі на людину впливає. Особливо на людину, яка ніколи не служила у війську. А у нас таких переважна більшість. Звісно, є й такі, що пройшли і по 4 війни – але більшість навіть в армії не служили. І їм надзвичайно складно все це пережити.

З людьми треба працювати. Але поки що…

Єдине, що ми могли зробити – відпустити людей у відпустки. Дати їм можливість "підлікуватися" вдома, у родині. Але всі по-різному лікувалися.

Хтось горілку пив цілий місяць – і практично прибіг до частини, каже:все, я вже не можу – хочу повернутися в частину. А хтось і зараз подовжує пити – і хоч кіл йому на голові теши.

Проблема в тому, що ми мобілізовані, а в багатьох державних нормативних документах немає поняття "мобілізовані".

Далі: немає механізмів, як вирішувати деякі питання по проходженню служби. Як присвоїти, наприклад, звання сержанта. Дуже багато проблемних питань, і вони якось дуже повільно вирішуються. А з квітня місяця активні бойові дії йдуть. Практично вже 9 місяців. Скільки можна вже? За цей час можна було вже не раз подати і проголосувати необхідні зміни до законів – але це не робиться. Або робиться дуже повільно.

Як гадаєте, це свідоме зволікання, чи наслідок нерозуміння окремими посадовцями того факту, що в країні йде війна?

Є керівники – такі, як міністр оборони Степан Полторак. Я знаю, що в Нацгвардії він робив все дуже швидко і правильно. Зрозуміло, що ідеальних людей немає – але це було. Так от він намагається робити так само і тут, в Збройних Силах.

Але нинішній апарат Збройних Сил, Генштабу (не хочу скаржитися, просто ділюся своїми думками) – унеможливлює нормальне керівництво армією. Його потрібно переформовувати – вже вчора.

І знаєте, серед наших офіцерів є багато таких, що готові йти туди працювати, аби зламати ті стереотипи, що укорінилися.

Є якесь нерозуміння. Не хочу нікого звинувачувати у саботажі чи державній зраді. Але шкоду ж спричинити можна не лише умисними діями. Не менше можна нашкодити неправильними діями. Або своєю бездіяльністю. І це зараз у ЗСУ одна з найбільших проблем.

А в країні, між іншим, іде війна – певно, в цьому ніхто з нормальних людей вже не сумнівається. Це війна, хоч і нестандартна -. Таких ще в історії людства практично не було. В нашій (так званій гібридній) війні маємо ознаки і війни громадянської, ознаки інтервенції, ознаки широкомасштабної та локальної воєн. І найскладніше тут те, що немає чіткого ворога. Ми для них (для людей з Донбасу) теж ворог. Чому? Та тому що на боці сепаратистів – наші громадяни. Громадяни України, які, можливо, не зовсім правильно зрозуміли, що діється в Києві і на заході України. А їм ще допомагають люди з Росії. Військовослужбовці збройних сил Росії.

Про участь росіян у війні на Донбасі вже багато говорили. Ви, певно, теж стверджуєте, що вони там присутні, маючи якісь докази цього?

Ми їх бачили неодноразово. Ми з ними воювали. Там є багато не тільки кадрових військових, а й найманців з РФ – у нас є документальні підтвердження цього. Були полонені. Вбитих ми ідентифікували.

Але там також є багато українців різного толку. Якісь козаки, якісь "ополченці", які зараз воюють не лише з нами, а й між собою. Тобто, іде такий же процес, який проходив у 1918-20 роках у Росії: так звана Жовтнева революція (1917 року - ред.) і громадянська війна. Те, що коїться в Україні зараз – дуже схоже. Але гірше.

Ви згадали полонених росіян. Бійці вашого батальйону брали в полон російських військових?

Ми брали в полон тільки російських найманців. Військових з РФ не брали – але біля нас, наприклад, інший батальйон - вони брали і російських військових. Тих же розвідників морської піхоти Північного флоту Росії. Декількох застрелили, а командира взяли в полон.

Мені просто цікаво: що вони кажуть? Як пояснюють, чому приїхали в чужу країну?

Я можу сказати, що вони дійсно зомбовані. Зараз це слово вже трохи набило оскомину – але це дійсно так. Причому, не тільки ті, хто приїхав на Донбас воювати. Я спілкуюся з деякими людьми з Росії – з тими, з ким свого часу пліч-о-пліч служив у складних умовах. Так от, вони були цілком адекватні – десь до осені-до початку зими. А далі – наче вибухнуло у них щось в головах.

Що ж стосується полонених – після деякого часу в нашому полоні, складалося враження, що вони починали потроху приходити до тями. Хоча і не всі. Якщо говорити про найманців – то серед них є ті, хто по кілька "ходок" в Чечні були. Про таких кажуть: пси війни. І вони нічого не бояться. Вони навіть на смерть реагують не так, як нормальні люди. Кажуть: вбили – то вбили. Значить, не пощастило.

Якщо ми вже заговорили про етнічний склад "ополчєнія" - чи доводилось вам стикатися з чеченцями?

На нашому напрямку, може, й були, але ми їх не бачили. Але в цілому на Донбасі є й чеченці, і серби.

Ну, і росіяни, звісно. Знаю, що є підрозділи навіть, які комплектуються по великих містах, регіонах Росії. Наприклад, ми брали в полон найманців з Пітера. Маємо їхні документи, що вони приїхали у складі батальйону пітерських добровольців "імені Олександра Невського". Інший батальйон, сформований з пітерців, називався "Імперський": нам до рук потрапили списки – там дійсно всі з Петербурга.

З Набережних Челнів був підрозділ. Була рота одеських байкерів, бійці одеського "Беркуту" - і всі на нашому напрямку.

А це точно байкери і "беркутівці" з Одеси?

Так. Стосовно байкерів – у них навіть колишні прізвиська лишилися - як позивні. Їх легко можна знайти в інтернеті. Ми в них забрали флешку з відео "з того боку" - як вони воювали проти нас.

А Ви можете хоча би приблизно порівняти, яке співвідношення між російськими військовими чи найманцями - і місцевими сепаратистами?

Складно сказати. В принципі, спочатку були "ополченці" і спецназ Росії. Потім підтяглися ці так звані козаки, ще хтось… Остання інформація по Дебальцівському напрямку (тритижневої давнини) – Козіцин привів близько 14-15 тисяч. Далі прийшли ростовські козаки – близько 7-8 тисяч. Місцевих ополченців - близько 15 тисяч. Російських військовослужбовців було близько 4 тисяч – потім наростили до 8.

От і порахуйте. Росіян менше, але росіяни всі - специ. Це спецназ, розвідка. Ті, хто використовує військові літаки. Екіпажі самохідних артилерійських установок. Танкісти, артилеристи, екіпажі "Градів" - це вже не сепаратисти. Це поголівно росіяни.

А з нашого боку війну ведуть більшою мірою батальйони. Найрізноманітніші: батальйони ЗСУ, батальйони Нацгвардії. Батальйони взагалі незрозумілої комплектації – такі військові частини, які за законами України взагалі не мають права на існування.

Це що Ви маєте на увазі?

Я маю на увазі такі якісь батальйони, які незрозуміло яким чином комплектувалися, і які практично нікому не підпорядковуються. Одразу підкреслю: я не кажу, що там погані люди. що у них немає мети звільнити Україну, звільнити ті території, які, фактично, захоплені сепаратистами і росіянами. Кажу лише про те, що ці батальйони просто нікому не підпорядковуються. Особовий склад хоче – приходить, хоче – йде геть. Це як взагалі? Сьогодні йому подобається наступати, а завтра, коли його батальйон десь придавлять – він каже: ні, я вже піду додому. А це ненормальна ситуація для будь-якого військового утворення.

Це перший момент. Другий: вони ж працюють так, як рахують за потрібне – не в загальній системі проведення АТО.

Крім того, серед людей, які приходять у ці батальйони, трапляються і пройдисвіти. Які отримують зброю – а потім з нею разом зникають. А це насправді дуже серйозно. Бо Україна вже просто нашпигована зброєю. Тому що все це зі сходу йде в центральні регіони, в західні, а може, і за кордон. Дуже багато зброї на руках.

Наприклад, в одному з батальйонів (не буду казати, в якому) комісія з 1,5 тисячі виданих автоматів знайшла тільки 350. Запитали: де решта? І отримали відповідь: ну, хлопці приходили, ми їм давали – а хлопці потім зникали…

То це ж має якось контролюватися? Хоча би мінімально. Чи ви говорите якраз про ті батальйони, які нікому не підпорядковані?

Так, про них.

Крім того, багато зброї було втрачено в боях, де наші війська програвали. Було досить багато полонених, розбитих частин – і втраченої зброї.

Практично війну ведуть батальйони, які стоять на передовій. Такі, як наш. Вони постраждали більше за інших. І практично всі батальйони - керівництво батальйонів – самі організовували взаємодію з сусідами справа, зліва, в тилу. І виконували завдання (підкреслюю – виконували!) так, як вважали за потрібне.

Звісно, завдання керівництвом секторів ставились. Але часто виявлялось, що виконати ці завдання так, як це бачать у Генштабі, просто неможливо. Тому керівництво батальйонів намагалося застосовувати свій досвід і з минулих воєнних кампаній, і здобутий вже під час цієї війни, аби уникнути втрат чи мінімізувати їх. І при цьому виконати поставлену задачу. Наш батальйон – практично один з небагатьох батальйонів у ЗСУ, який виконав всі бойові завдання. І при цьому (тьфу-тьфу, аби не зурочити) – втрат у нас значно менше, ніж у інших частин. Маю на увазі загиблих, бо поранених у нас надзвичайно багато. А от загиблих – менше, ніж у інших. Щоб ви розуміли, якщо порівняти з деякими, особливо, добровольчими батальйонами - в 10-15 разів менше.

Можете цифру назвати?

Можу. Дев’ятеро (станом на грудень - ред.). Але бойових втрат – 6.

А решта?

Решта?.. Звичайні ДТП. У нас, наприклад, був водій БТР-а – він загинув вже після виконання бойового завдання. Загинув теж за кермом. Їхав уночі… Ось так. Людина пройшла війну – а загинула під час відпустки.

Були й інші трагедії. Є в нас офіцер – молодий хлопець. Пішов на війну добровольцем. Заслужив повагу. Вдома на нього чекала наречена, з якою вони мали незабаром побратися. А до весілля вирішили проїхатися країною. І потрапили в ДТП. Вона загинула.

А він… Він каже: "Я й воювати пішов, щоб створити потім сім’ю з цією людиною, щоб довести їй, що я чогось вартий". А тут вона помирає. Розумієте? Дуже сильний вплив психологічний іде на всіх нас. І ті частини, які виконували всі бойові завдання, ми вважаємо, що маємо право навіть під час відновлення боєздатності отримати від ЗСУ, від держави все те, що нам потрібне. Не для задоволення якихось власних потреб, а для того, щоб ми і надалі могли виконувати бойові завдання.

Чого найбільше потребуєте?

Є серйозні проблеми з відновленням техніки. Ми під час боїв дуже багато техніки втратили. Дуже багато! До 40 одиниць. Ми намагаємось відновлювати цю техніку практично власними силами. Волонтери намагаються нам допомогти. Київська облдержадміністрація допомагає, чим може – як і районні адміністрації, районні ради, особливо такі як, Броварська і Вишгородська. Також допомагають окремі бізнесмени та політики.

А в ЗСУ розводять руками. Кажуть: у нас є ремонтна частина – але там лишилося 5 працівників. Хто це буде робити?

Запчастин немає – треба купувати. Але гроші то є, но нема. А заводи ж, котрі працюють у військово-промисловому комплексі – вони вже напівдержавні. І держава має закуповувати те все на цих заводах за гроші.

Чесно кажучи, нам це все складно зрозуміти. Іде війна. І давно пора поставити питання руба: або ми всі, всією державою щось робимо, воюємо за свою батьківщину – або не робимо нічого. Знаєте, як кажуть: не можна бути напіввагітною. Так і тут. Ми вважаємо, що та ситуація, яка є зараз – неправильна.

А між іншим, навіть ті люди, які, як я казав вже, ідуть "на больнічку" (ми це так називаємо) – частина з них робить це не тому, що вони слабкі, боягузи чи хворі, а виключно тому, що їхні матері, дружини у них запитують: а чому ти маєш знову йти на війну – а Петро, Степан, Іван, всі сусіди не воювали зовсім? Хай вони йдуть – а тебе я не пущу. Що завгодно зроблю, повішуся – але ти більше нікуди не підеш.

І що в такій ситуації робити? Дехто приходить і чесно каже: вибачай, командире, але я не можу. Бо в мене сім’я розвалиться, життя зруйнується – і навіщо мені тоді таке життя?

То який вихід Ви бачите з цієї ситуації?

Як я й казав: або ми воюємо, або ні. Ситуація вже давно вийшла за межі антитерористичної операції. Це вже не операція – це війна!

Але ж офіційно на Донбасі все ще проходить АТО. Цей статус заважає військовим?

Я переконаний, що заважає.

Як саме?

Ми не можемо оголосити загальну мобілізацію. Ми не можемо навіть оголосити військовий або надзвичайний стан в окремій області. А це треба було зробити одразу після того, як АТО переросла у війну. Коли почали застосовуватися "Гради", "Смерчі", артилерія. Якщо з того боку підійшли вже підрозділи збройних сил Росії (а це доведено вже) – яка це АТО? Якщо ми не контролюємо свій кордон, а прикордонників звідти, фактично, вижили – яка це АТО?

Це війна. І треба мати мужність це визнати.

Чому це не зроблено досі, по Вашому?

Якщо влада визнає, що йде війна, запровадить надзвичайний чи військовий стан – треба буде попрощатися з коштами, які надходять в Україну з інших держав. Бо тоді це буде вже вважатися військовою допомогою, а міжнародне право забороняє це робити.

А якщо не буде грошей – що тоді деяким чиновникам робити в уряді? Красти вже нема чого!

Оце і є саме страшне – те, що тримає кожного військового в граничній напрузі. От ми повернулися з війни, де пробули понад три місяці – а наші близькі нам кажуть: а нічого ж не змінилося. Стало просто гірше. Жити нема за що. Роботи нема. Нічого нема.

Серед наших бійців – чимало підприємців. Вони самі на себе працювали, самі собі зарплати платили. І от пішли на війну. А хто годуватиме сім’ю? Словом, це все дуже складно...

Але вони готові це робити. І роблять. В нашому батальйоні, виконуючи бойові завдання, поранення і травми отримали понад 200 бійців – це майже третина батальйону. І це лише ті, що серйозно постраждали. І от вони повертаються – бачать, що все стало лише гірше. А сусід як сидів вдома – так і сидить. І не збирається йти замість того, хто вже "списаний" через поранення. І що далі?

Хлопці навіть поранені готові знову йти на війну – але тоді, коли ми всі об’єднаємося і зробимо все для її завершення. Ми ж не хочемо, щоб на Донбасі відбувалось щось на кшталт війни в Афгані, яка вже понад 30 років тягнеться? Чи в Іраку, де ту незрозумілу війну "підживлюють" деякі держави? Тоді треба об’єднатися, напружитися – і щось нарешті зробити.

Гадаєте, впровадження військового стану і загальна мобілізація дали би можливість завершити війну?

Скажу про свій батальйон. Ми свого часу просунулися дуже далеко. Якщо порівняти з лінією зіткнення, на якій ми стояли перед ротацією (так званий, дебальцівський виступ) – кілометрів на 20-25 далі. Але ми так і не дочекалися підтримки з флангів. І, якщо відверто, опинилися практично в оточенні. Тому мусили відступати на цю лінію, яка існує зараз. Хоча, якби нас тоді підтримали – ми дійшли б аж до Лисичанська. Все це була би наша територія. Ми би підперли з півдня і Луганськ. І тоді таких бойових дій, які є зараз, просто не було б.

Чому Ви так вважаєте?

Тому що з саме з Луганська на схід, на Донецьк везуть практично всі боєприпаси, запаси. А ми тоді перекрили цей напрямок. Були жорстокі бої – але ми його перекрили і тримали. Але що таке один батальйон, коли на нашому напрямку гуртувалися російські збройні сили, кадрові військові – підрозділи ЗС РФ, які мали по кілька десятків БМП, БТР, танків?

Таких частин було декілька. Серед них – батальйон морської піхоти Північного флоту Росії, до якого згодом доєднався змішаний батальйон з залученням військових з Чорноморського флоту Росії. А це дуже сильні підрозділи, десантники. І самотужки, без підтримки, ми просто не могли проти них встояти.

На фоні того, яке озброєння мали росіяни, ви, фактично, там з голими руками стояли, так?

Ми дуже багато працювали – керівний склад батальйону. І добилися, що нам зробили деякі зміни у штаті, нам дали важку зброю… У нас насправді було багато артилерії, самохідних установок, були танки – ми були дуже бойовою частиною. У нашому підпорядкуванні перебували кілька загонів міліції та Кіровоградський БТрО-17 – тобто, у нас було таке невеличке військове з’єднання. Тому ми і справлялися.

А коли пішли - подзвонили мені з "ДНР", сказали: слава Богу, що ви пішли…

Вам подзвонили з "ДНР"?

Так. Як не крути, там – теж Україна. І там лишилося багато знайомих. Хтось опинився по цей бік, хтось – по той…

Ви говорите про знайомих з довоєнного життя?

Ви правильно кажете - з довоєнного життя. І ми дуже пишаємося тим, що саме ми поставили жирну таку крапку на Дебальцівському напрямку. Але ж один батальйон багато зробити не може. Зараз ми утримуємо цю лінію, але, чесно кажучи, я не певен, що ми повинні її тримати. Бо хлопці наші, які її утримують, просто гинуть. В нинішніх умовах Збройні Сили мають діяти мобільно. А, виходячи з того, що керівництво ЗСУ намагається утримувати цю лінію – у багатьох складається враження, що територію за цією лінією ми просто віддали – і що тут проляже новий кордон. І мушу зізнатися, дуже погані настрої у людей – в тому числі, у військовослужбовців. Не всі розуміють, навіщо тоді ми там воювали. Тому дуже хотілося б від керівництва держави і ЗСУ все-таки почути загальний якийсь замисел: що ми робимо? Має бути якась система – і хотілося б точно знати, що вона існує і що кожен з нас – це окремий гвинтик в цій загальній системі.

Чи розділяєте Ви особисто аргумент, який приводять противники впровадження військового стану, запевняючи, що оголошення військового стану рівнозначне оголошенню війни Росії? І що в такому разі росіяни моментально на нас нападуть?

Може бути й так. Але тоді, принаймні, вже буде зрозуміло, хто ворог, хто не ворог. І якщо ти не береш до рук зброю – значить, ти не громадянин України.

Коли наш батальйон був сформований – нас готували як батальйон територіальної оборони. І перед нами ставилося таке завдання: формувати партизанський рух на території області. І я глибоко переконаний: звідки би не посунув на нас ворог – зі сходу чи з заходу, з півночі чи півдня – зайти він зможе, якщо матиме перевагу у зброї, ракети, авіацію. А от вийти – вже не вийде. Хоча це коштуватиме багатьох жертв та руйнувань – тож кому це потрібно?

З іншого боку, є Європа. Яка, виглядає на те, не дуже горить бажанням нам допомагати зараз – і мріє про те, що та лінія зіткнення між Росією та заходом проходитиме по Дніпру. Я колись пожартував: ми ж можемо цей рубіж і перенести! Так само як в батальйонах ми навчилися виконувати поставлені завдання так, як вважаємо за потрібне, приймаючи рішення інколи нестандартні – так само ми можемо перенести цей рубіж, скажімо, по кордону колишніх країн Варшавського договору. Просто виведемо українське військо у Польщу - і там вириємо свої окопи, поставимо свою техніку. Скажемо: хлопці, хай пройде рубіж тут!

Мені доводилось якось спілкуватися з латишами з однієї робочої групи спостерігачів ОБСЄ – вони криком кричать, мовляв, ніяк не можна пускати Росію до них, у Європу (бо рахують себе частиною Європи). Я послухав – і кажу: бачите, стоїть один БТР? А треба, щоб їх було щонайменше десять. Вони покивали головами – і зникли. Тому – побажання до європейців: або допомагайте, або, як казала Сердючка, будемо щось рішать.

Ми переконані: треба або робити все – або не робити нічого. Теоретично можна дочекатися моменту, коли наші батальйони, як у 1917 році, просто розвернуться - і підуть з фронту. Але підуть до Києва перш за все.

Гадаєте, третій Майдан можливий?

Нікому це не потрібно. Тому що лють людська виллється у багато жертв. Все повинно бути організовано.

Особисто мені здається, що все пройде спокійніше. Коли будуть нові вибори – а я переконаний, що вони будуть не пізніше наступної осені – незалежно від того, чи триватиме ще війна, чи вона до того часу вже якось завершиться, до парламенту пройдуть багато військових. Чи по мажоритарці. Чи у складі великих політичних партій, які будуть зацікавлені у залученні військовослужбовців до своїх списків. І більшість у парламенті будуть складати саме війскові. І тоді вони свою ідею тихою ходою, без кровопролиття, доведуть до логічного завершення. Це кращий варіант.

Звісно, можна взяти штурмом парламент – але для чого? Ну, взяли – і що далі? Потрібні ж люди, які будуть працювати…

І, по-Вашому, у військовослужбовців достатньо знань, досвіду для того, аби працювати на такому рівні?

От у нас в суспільстві існує стереотип, що військовослужбовці – це якісь тупі, обмежені люди. Воюють вони добре, але в цілому не дуже розвинуті. Можу посперечатися.

Погляньте, наприклад, на нашу частину. Це не просто військова частина – це люди мобілізовані. Люди від 20 до 50 й більше років. Багато з них прийшли з малого та середнього бізнесу. До одного з наших сержантів, наприклад, прямо в зону АТО приїздить директор його підприємства – привозить документи на підпис.

Є люди, які прийшли з державних установ. Які займалися політикою і громадською діяльністю. У багатьох бійців по 2-3 вищі освіти. Тому, гадаю, зайняти місце в парламенті для них, вибачте, – раз плюнути. Кажуть, в Раді мають працювати здебільшого економісти та юристи. У нас вистачає і тих, і інших.

Давайте повернемося до Донбасу. Інколи в ЗМІ з’являються новини, що там, на сході, зароджується партизанський рух. Це правда чи казки?

Казок завжди багато було. Для залякування. Я в ЗСУ з 1991 року, багатьох нинішніх керівників знаю особисто, з кимось навіть вчився разом. І я часто їм кажу, що Україна вже давно мала почати проведення на Донбасі спеціальних операцій – не антитерористичних, а спеціальних. Такі операції проводяться військовими – з використанням сил та засобів інших силових структур. Під час такої операції можна використовувати всю військову техніку, включно з авіацією, реактивною артилерією, танками…

В Генеральному штабі є світлі голови, нормальні полковники, генерали - мало їх лишилося, але є, - які розуміють що коїться і пропонують робити так, як потрібно це робити. Але є політика, яка просто не дає цього зробити. Ми дивимося знизу, а там, зверху, може, видніше. Але не зрозуміло.

А от росіяни почали проводити спецоперації. Це серйозні заходи – а не так, що кілька груп спецназу побігали в тилу, попідривали щось, попалили – і все на тому. При проведенні спецоперації застосовується весь спектр можливих дій, починаючи від морально-психологічного впливу – все це вже роблять росіяни на нашій землі.

І ми мали би провести свою спецоперацію. Сили і засоби для цього в нас є.

А щодо партизан з їхньої сторони – ми маємо зробити все, щоб цього не було. Тому що тут Росія діє так, як в Іраку та Афганістані діяли американці та англійці: використовує своїх інструкторів, командирів – а особовий склад формує з місцевих. Не думаю, що російська спецоперація зараз набула великих масштабів – але в Криму все теж починалося з 10 "зелених чоловічків", які захопили парламент…

А про партизанський рух на підтримку української армії Ви чули?

Звісно, чув! Я знаю навіть наших військовослужбовців, які практично очолювали цей напрямок діяльності. І очолюють зараз.

Перед новорічними святами в мережі з’явилося відео, де один з ватажків терористів Моторола зустрівся з українським командиром - Куполом в Донецькому аеропорту. І дуже неоднозначну реакцію це відео викликало. Зокрема, багатьох обурив факт рукостискання українського військового і терориста. Чи знайомі Ви з Куполом і чи можете щось сказати з приводу цього факту?

З Куполом особисто не знайомий. Про цей епізод у мене є власна думка. Але я - командир частини і не можу, та і не хочу її висловлювати. Скажу лише одне: війна - це такий стан, коли майже всі заходи годяться, того щоб виконати кінцеве завдання. Тому убиті, скалічені, зраджені, продані – це нормальне явище для війни, як би цинічно це не звучало. І така війна, як зараз - війна нестандартна – потребує нестандартних методів її ведення. Так, Купол потис руку Моторолі. Але пригадайте Штірліца – він ходив по Гестапо і потискав руки і Гімлеру, і кому завгодно. Але разом з тим зміг зробити стільки для перемоги країни у війні, скільки часом не могла зробити ціла армія. Це гра. Все життя – гра. І війна, хоча й небезпечна, але – гра.

На Вашу думку, чи був за час конфлікту момент, коли Україна могла швидко і малою кров’ю завершити цю війну? Якщо був – то коли саме?

Я аналітики для себе не робив. А це треба аналізувати, тому що особисті враження – річ надто оманлива. Треба брати всі ситуації, які були, які є зараз - і вивчати, вивчати, вивчати...

Як військовий, я переконаний: збройні сили будь-якої держави повинні готуватися до війни, зміцнюватись - але виключно для того, щоби бути стримуючим фактором для будь-якого ворога. Якщо армія почала воювати – значить, вже недопрацювали політики. І я вважаю, що в цій війні крапку поставлять також лише політики, а не військові. Інакше війна розтягнеться надовго, і на ній просто певні люди зароблятимуть шалені кошти - та і все. Гинутимуть люди. З нашого боку – кращий генофонд. З того – в принципі, більшою мірою непотріб, покидьки. Знаєте, кажуть, Путін у кулуарах говорив: "Пусть там, в этой Украине, все наши наркоманы, уроды, садисты подохнут – нам только лучше будет". Це він так про найманців російських. Бо більшість з них – саме такі. Ми бачили вбитих, брали в полон реальних наркоманів - з напульсниками, зі шприцами, на яких написані прізвища і дози – кому, скільки, що…

А місцеві? От Ви бачите людей, які там, на Донбасі, живуть – як гадаєте, там є за кого воювати? Там ще лишилися адекватні люди?

Я думаю, так. Наше завдання було відновити адекватність цих людей. Ми це намагалися робити у Слов’янську, трохи - в Краматорську. Більше - в Дебальцевому Нікішині, Федорівці, Уткіному, Адріанополі, Фащівці, Чорнухіному – це населені пункти, які звільнив наш батальйон. Там ми намагалися зробити це все. Але коли ми пішли з деяких населених пунктів, вирівнюючи лінію, багато людей перестали нам вірити. Кажуть: ви нас покинули напризволяще. Там почалися репресії: і вбивства, і розстріли, і арешти. І ми, я, наприклад, відчуваю себе винним у цьому. Тому що ми реально пішли…

А хіба у вас був вибір? Ви ж самі кажете, що без підкріплення, силами одного батальйону втримати ті території ви не могли?

Так, не могли. Але людям цього не доведеш. Вони там, у прифронтовій зоні, абсолютно беззахисні, покинуті.

Туди приїздили Яценюк, Аваков, Москаль. Ми всім говорили, що туди треба присилати якогось кризового менеджера, формувати хоча б тимчасову місцеву адміністрацію.

У Слов’янську ми зробили щось подібне самотужки: просто прийшли і повитягували з домівок депутатів місцевої ради, працівників райдержадміністрації. Прийшли, правда, з автоматами – але що було робити? В результаті вони почали працювати – і погляньте на Слов’янськ зараз: він нормально функціонує.

А ми були першими, хто запропонував такий підхід. Влаштовували зустрічі з представниками всіх силових структур, які там були – МВС, Нацгвардії, батальйону "Київ-1" і навіть "Київ-2".

Щодо місцевого населення… У Дебальцевому ми збирали мітинги, пояснювали людям, що і до чого. Охороняли доставку коштів до Ощадбанку, запускали банкомати. А це ж не ми повинні були робити, мала би бути якась місцева адміністрація. Можливо, під проводом людини з Києва, умовно кажучи, яка би зібрала всіх керівників місцевих і просто змусила їх працювати.

А ми це робили самі. За допомогою міліціонерів, які з нами були. На той момент з 5 міліцейських загонів, які з нами працювали, лишився лише один – "Десна", зведений загін УВС Чернігівської області. У них пішла вже 4 ротація. Ці люди воювали з нами пліч-о-пліч. Реально воювали. І я би хотів, щоб про це всі знали. Серед них були "беркута", які казали, що кров’ю змиють ту ганьбу, яку на "Беркут" повісили після Майдану. І дійсно змивали. Серед них булі й поранені…

Чого нам бракує для перемоги, на Вашу думку?

Треба працювати. Не піаритись, а працювати. Люди повинні повірити в нас. Не всі були дуже чемні з нашої сторони, якщо чесно. Не хочу про це навіть казати. І горя принесли місцевим чимало. А місцеві люди кинуті, просто кинуті. Треба їх піднімати, ставити на ноги – вони українці і вони повинні про це знати.

І, в принципі, дуже себе некомфортно почуваєш, коли практично випрошуєш: дайте нам техніку, дайте нам боєприпаси, дайте нам снаряди і танки. Дайте нам хоч що-небудь, аби ми могли захищати державу. Тому що ми не можемо це зробити самі. Якби могли – робили б.

І найгірше, я рахую, те, що зараз, якби не допомога адміністрацій деяких, а особливо волонтерів – ця війна би вже давно закінчилась. І не на нашу користь. Я це знаю по собі, по наших бійцях. І знаєте – я також казав раніше - щоб мінімізувати наші втрати в умовах сучасних воєн – треба створювати приватні військові компанії. Такі є в США, в Великобританії. Держава просто наймає їх – і ці люди, фактично, виконують ті ж завдання, які виконують військові. Іншими словами, це найманці. В Росії, до речі, Путін нещодавно підписав указ про створення таких компаній. Тому скоро ЗС РФ на Донбасі вже не воюватимуть. "ЛНР" і "ДНР" просто будуть наймати російські приватні військові компанії з усіляким непотребом, який є в Росії – і це все прийде воювати на нашу землю. Плюс – вже підтягуються найманці з Казахстану, Узбекистану, Таджикистану – всі, кому не ліньки, з усього колишнього СНД. Найманець же не має національності.

Якби такі приватні військові компанії були у нас – ми також могли би посилати туди кого завгодно, звісно під керівництвом патріотів України. Включно з іноземцями. По суті, йдеться про створення іноземного легіону. Гадаю, вже прийшов час його створити.

Наши блоги