Видео дня
Євстратій Зоря: Церква належить не Кирилу і не Філарету, а Богу.Ч.2
«Обозреватель» продовжує розмову з єпископом Євтратієм (Зорею). У другій частині інтерв’ю ми торкаємось питання про те, хто є можливим наступником митрополита Володимира (Сабодана), наскільки вагомою є політична складова усіх довколоцерковних процесів, а також того, чи можливе об’єднання УПЦ МП та УПЦ КП. Першу частину розмови читайте тут.
- Після смерті митрополита Володимира найбільш вірогідним претендентом на церковний престол є Агафангел?
- Навряд чи. Він настільки одіозна фігура для України, що його призначення обернулось би для структур церкви катастрофою, бо він протягом короткого часу настільки збурить ситуацію в УПЦ МП, що вона фактично прийшла б до повного розділення. Думаю, це розуміють і в московській патріархії і використовують діяльність Агафангела, швидше, як таран для того, щоб прокласти шлях до київського престолу комусь менш конфліктному, але й водночас більш прийнятному для Москви. З іншої сторони, те, що митрополит Агафангел має амбіції посісти київський престол, - беззаперечний факт. Але і він не є людиною молодою та особою, цілком здоровою і повною сил.
- Тоді хто може стати новим предстоятелем?
- Ще більш активно і наполегливо працює в напрямку досягнення київського престолу митрополит донецький Іларіон. Не полишає відповідних сподівань і намісник Києво-Печерської Лаври Павло.
- Обидва тяжіють до промосковської лінії?
- По суті, всі ті троє провідних кандидатів демонструють відданість Москві. Але вони є досить різними. Митрополит Агафангел – етнічний росіянин, і для нього Україна є далекою з усіх точок зору. Митрополит же Павло і митрополит Іларіон є українцями, до того ж, походять вони з західного регіону: Павло – з Рівненщини, а Іларіон – з Львівщини. Тут важче спрогнозувати, як вони поводитимуться, обійнявши київську митрополичу кафедру.
Але щоб уникнути такого сценарію, за яким лояльний спочатку митрополит ставав раптом проукраїнським, Москва буде лобіювати внесення до статуту УПЦ МП відповідних змін, суть яких полягає в тому, щоб єпископи обиралися і призначалися з благословення московського патріарха, який, таким чином, зосередить у своїх руках кадри, а відтак – і керівництво церкви. По формі незалежність нібито збережеться, але по суті вона буде скасована, і тоді для Москви буде вже не так важливо, як зватимуть київського митрополита.
Як мені видається, Моква зараз підігріває в кожному з трьох кандидатів ілюзії щодо того, що саме його кандидатуру підтримають на посаду предстоятеля, але в обмін на це вони повинні підтримати ці зміни. Якщо хтось відмовлятиметься – задекларує цим свою нелояльність, і на ньому поставлять жирний хрест. Тож боротьба відбувається навіть у цьому невеликому крилі. Теперішні претенденти не можуть не розуміти: погодившись на зміни до статуту, вони перетворять своє митрополитство на бутафорію.
- Митрополит Володимир «пережив» чотирьох президентів (четвертий при владі зараз). Побутує думка, що якби його наступником став Агафангел, то йому тяжко було б будувати стосунки навіть з таким проросійським політиком, як Віктор Янукович. Бо тут той випадок, коли глава церкви намагався би стати «святішим за Папу Римського». Гадаєте, це можуть взяти до уваги? І – друге питання у розвиток першого – наскільки світська влада впливає на внутрішньо церковні процеси?
- Я не виключаю світських впливів. Не виключаю впливів і проросійськи орієнтованих спонсорів церкви. Так що, з однієї сторони, було б неправильно, якби українська влада втручалась у церковні справи, але з іншої – вважаю, що необхідно захистити церкву від впливів зовні. Так чи інакше, але цій свій обов’язок держава усвідомлює. Тут не може бути байдуже з приводу того, хто очолюватиме українську церкву – той, кого оберуть в Україні, або той, на кого вкаже Москва. Особливо якщо помножити це на градус напруги, який наростає у стосунках України та Росії.
- За останній час стосунки між УПЦ МП та УПЦ КП поліпшились? Можливо, загострення хвороби митрополита Володимира, той критичний стан, який він пережив, певний чином вплинув на сприйняття реалій в цілому і вашої церкви зокрема?
- Тут слід розрізняти два пласти взаємовідносин. Офіційний пласт просто заморожений, причому заморожений вже тривалий час, тому що Москва побоюється, що церкви в Україні знайдуть таки порозуміння. У 2009 році наші спільні зустрічі (з представниками УПЦ МП) досить успішно розпочиналися, а відтак зайшли у глухий кут. А все тому, що Москва побачила успішність такого формату, можливість діалогу між Київським та Московським патріархатом, і злякалась, що все це приведе таки до створення єдиної помісної церкви. Тому всі зовнішні контакти не розвиваються.
Але якщо говорити про внутрішні процеси, то тут ситуація інакша. Безумовно, усі події довкола митрополита Володимира впливають на зростання проукраїнських настроїв, і дедалі більше створюють негативний імідж для патріарха Кирила, який є прихованим двигуном щодо того, що відбувається довкола київського престолу. Все це лише сприяє зближенню проукраїнської частини УПЦ МП з нами, бо ми однаково дивимось на багато речей і, зокрема, на побудову єдиної помісної церкви, незалежної від зовнішніх впливів.
- Я коливалась, чи ставити вам питання щодо єдиної помісної церкви, бо надто вже це словосполучення «забалакане» та, до певної міри, знівельоване. Але оскільки ви самі його торкнулися, не можу не поцікавитись вашим прогнозом на найближчий час: то чим завершиться вже двадцятилітнє протистояння УПЦ МП та УПЦ КП?
- Про найближчий час говорити складно, бо ми не знаємо, що буде навіть завтра. Багато що залежить від стану здоров’я митрополита Володимира – ми щиро радіємо, що його здоров’я покращилось, і від того, чи зможе він повністю перебрати на себе керівництво церквою, значною мірою залежить, як розвиватимуться події надалі. Якщо цього не станеться, то, очевидно, не один скандал на кшталт того, що мав місце під час засідання Священого Синоду, трястиме цю церкву.
Про об’єднання церков говорити складніше. З людської точки зору ми не бачимо механізму об’єднання, бо позиції УПЦ МП та УПЦ КП є антагоністичними, і привести їх до спільного знаменника практично неможливо. Але не треба забувати, що церква належить не Кирилу, не Володимиру і не Філарету – церква є Божа. Господь є главою церкви, і він тими шляхами, про які ми не знаємо або яких ми не розуміємо, веде свою церкву у напрямку, який Він визначає.
Воля Божа для України полягає в тому, щоб наша держава була незалежною, наш народ був свобідним, а наша церква була помісною. А раз Господь дозволив, щоб наш народ був незалежним і мав свою державу, і благословив нас розбудовувати свою церкву, отже, він подає нам свою допомогу. А це означає, що не в такому вже віддаленому майбутньому ми прийдемо і до церковної єдності. На Бога покладаємо свої надії і віримо, що Він вчинить так, як це буде корисно для нашої церкви і для українського народу.