Мирослав Попович: «Земля – одна з наших «фішок».Ч.2

Наталия Лебедь

Продовжуючи розмову з Мирославом Поповичем (першу частину інтерв’ю читайте тут), «Обозреватель» зачіпає тему землю – тему, довкола якої побудовано чимало сюжетів класичної літератури, не кажучи вже про родинні драми, що викликали до життя ці сюжети.

- Пане Мирославе, чим взагалі є земля в Україні? Це більше ментальне поняття, котре осмислюється в дусі Ольги Кобилянської та Карпенка-Карого, чи це практична цінність?

- Земля завжди була для певного прошарку українців – від культурного селянства до інтелігенції – явищем сакральним. І в кожному культурному середовищі, в кожній культурній епосі була своя філософія землі. Звісно, зараз оце відчуття – влади землі над людиною – втрачено, бо нині (як і при радянській владі) український селянин намагається знайти своє місце між великою власністю на землю і власним маленьким господарством. Найкраще за все він пристосувався у колгоспну епоху, коли можна було вкрасти щось з колгоспного поля і принести це на присадибну ділянку – для своїх кроликів, свинок тощо…

А зараз – якщо все пустити у вільний продаж – це остаточно зруйнує сільське господарство. Бо ми ще не створили бази для фермера, котрий був би ефективним власником. З однієї сторони у нас – тотальна бідність, з іншої – нувориші 90-х років, які квапляться все купити, потім перепродати, і гроші вивезти в офшорні зони, і ніякої альтернативи цього загарбницькому шляху, яким іде великий капітал, на сьогодні немає.

- Словом, у нас в земельному питанні – повне сум’яття?

- Так, і гроші у нас на сьогодні – це великий ризик, суспільство морально до нього іще не готове.

- Суспільство не готове до того, щоб продукувати дрібних власників землі – ефективних і відповідальних. Водночас небезпечно віддавати землю на відкуп великому капіталу. Але водночас земля (та її продукт) – це те, з чим Україна виходить на зовнішні ринки. То чи є у нас сьогодні (і чи буде у найближчому майбутньому), те, що ми можемо запропонувати конкурентному середовищу?

- Україна сьогодні має два напрями, які створюють її конкурентноспроможність, дві, як зараз кажуть, «фішки». Перша – це наукова сфера, друга – сільське господарство.

- Наукова сфера?..

- Так. Вона у нас дуже міцна. І вона ще жива, не дивлячись навіть на те, що вона пережила протягом останніх двадцяти років. Що стосується сільського господарства, то тут ми маємо, власне кажучи, руїни. Але і це – дивлячись, з чим порівнювати.

Приміром, Польща ніколи не проводила колективізацію, польські комуністи розуміли, що цього питання чіпати не варто. Проїдьте сьогодні Галичиною, а відтак перетніть кордон з Польщею і подивитесь на польське село – відразу відчуєте колосальну різницю. Польські села ніколи не були багатими, але порівняно із нашими дворами, це – небо і земля.

- До наукової сфери ще повернемось, а поки що знов про землю. Це добре чи погано, що вона є одним з наших глобальних ресурсів? От візьмемо, для прикладу, Японію. Землі там нема. Тобто земля-то є, але…

- Але вважайте, що її нема.

- Отже, Японія на світовій арені бере чимось іншим, передусім – колосальним інтелектуальним проривом…

- Безумовно. Але річ не тільки у ресурсі, а ще й у тому, як спільнота використовує те, що в неї є.  

- У нас ще, приміром, є наша (поки що наша!) газотранспортна система. Тобто Україна ще й транзитна держава. Але, перераховуючи наші «фішки», ви не назвали її транзитну функцію. Чому?

- На одному транзиті далеко не поїдеш. Транзит – це не сировина. Навіть сировиною торгувати буває безперспективно, а самим лише транзитом довго не проживеш. Та й зношується та «труба» – треба реконструювати ГТС, вона дуже амортизована, наскільки мені відомо… Зараз ми лише проїдаємо той капітал, який створювався кров’ю і потом попередніх поколінь. Радянська влада свого часу щось по-хижацьки нажила, а тепер ми це по-хижацьки споживаємо.

- Мова не лише про кров і піт попередніх поколінь. Мова і про труди сьогоденні. Дивіться, у вересні було зібрано рекордно високий урожай пшениці, але з’ясувалося, що зберігати її ніде і за кордон продавати невигідно…

- Можна було продати, але більш вигідно тримати низькі ціни на внутрішньому ринку, щоб не підвищувати зарплати… Так само було і за Сталіна: треба тримати низькі ціни на сільськогосподарську продукцію, бо інакше слід піднімати людям платню.

- Ось так ми і господарюємо… Тобто з часів Сталіна нічого не змінилося? Маю на увазі подібні хитрощі та прийоми…

- Змінились суб’єкти господарювання. Раніше був «червоний директор», сьогодні – власник. Тут у нас багато трагічного, не менше, ніж у нашій історії.

- Насамкінець повернемось до науки. То якими її царинами ми можемо похвалитися?

- У нас були відчутно розвинуті підрозділи науки, пов’язані з військово-промисловим комплексом. Там були і світові досягнення, це всім добре відомо… Перехід на ринкову економіку суттєво вдарив по цій сфері.

- А хіба з розпадом СРСР військово-промислову царину не посунули на маргінес?

- Так, наука цієї сфери зараз переживає дуже важкі часи. Але вона все таки є. Адже не все було пов’язано саме з конструкторськими, військово-оборонними потребами Радянського Союзу. Тоді ця царина годувала та підтримувала і абстрактно-теоретичні напрямки.

Нація є сильною тоді, коли вона має «непотрібні» речі – вірші, музику, філософію, абстрактні розділи математики. Вони існують і розвиваються там, де сильною є прикладна наука…  

• Следите за обновлениями obozrevatel.com в вашей социальной сети

Новости по теме

• І гряне «землемор»?..
• Киевсовет незаконно раздал 900 гектаров земли
• Голосеевскому парку отдали почти 2 тыс. га земли
• Земля под строительство: как купить и не прогадать
• В Украине станет одним земельным законом больше