УкрРус

Людмила Таран: критерії графоманства дещо розмиті постмодернізмом

  • Людмила Таран: критерії графоманства дещо розмиті постмодернізмом

З письменницею Людмилою Таран ми обговорюємо відразу кілька речей. По-перше, книжковий форум у Львові, котрий обіцяє бути вельми цікавим. По-друге, 150-річний ювілей Ольги Кобилянської, яка, на щастя, не буде забутою сучасними колегами по цеху. По-третє, літ процес як такий. По-четверте, це просто розмова про життя – про наші пересічні дні з непересічною жінкою – прозаїком, поетом, дослідником та літературним критиком.

– Пані Людмило, цьогорічний форум видавців у Львові є 20-м, ювілейним форумом. З роками потреба у такому заході не меншає з огляду хоча б на те, що електронна книга помалу витісняє паперову?

– Мені здається, що потреба тільки зростає: книголюбам хочеться гуртуватися, спілкуватися, ділитися досвідом. Той, хто любить читати, не "каста", але люди особливі. Втім, кожен читає по-своєму. Звісно, і відчитує кожен своє. А книжка, як на мене, залишається найгеніальнішим винаходом людства, охоплює світ духовний і матеріальний.

– У програмових документах Форуму сказано, що його мета – "привернути увагу громадськості до найактуальніших проблем сучасного українського книговидання". Увагу учасники привертають вже двадцять років, проте проблем не меншає. Немає відчуття намарно витрачених зусиль?

– Не секрет, що в багатьох речах ми в Україні начебто товчемося на місці ось уже понад двадцять років. Є певне відчуття приреченості, але ж це не привід складати руки! "Грай, Марку, грай!" – дуже мені подобається ця примовка своєю вічною актуальністю.

– Відомо, що цьогоріч на Форумі проводитиметься "Кобилянська-фест", до участі в якому запрошено і Вас. Зрозуміло, що це – відзначення 150-річчя з дня народження письменниці, і, можливо, спроба реабілітуватися за проігноровані у 2012-му 70-ті роковини Кобилянської. Кому належить ідея такої акції? Хто до неї долучиться?

– Ювілей Ольги Кобилянської – подія, яку неможливо проігнорувати. Щодо 70-х роковин із дня смерті… Я не люблю такі дати… Ювілей же – привід переосмислити ту чи іншу постать або подію. Не знаю, хто саме подав ідею щодо "Кобилянська-фест", але вона чудова.

Заплановано провести, зокрема, центральну дискусію – "Історії жінок і жінки в історії". В ній візьмуть участь польські письменниці Йоанна Батор, Сильвія Хутнік, українські – Наталка Сняданко, Віра Агеєва. Тут є над чим поміркувати й посперечатися: як змінилася українська жінка за цей час? Наскільки Ольга Кобилянська та її однодумниці випередили свою епоху?

Крім того, здається, має бути презентація поетичної антології авторок із кількох європейських країн, котру впорядкувала польська поетеса Анета Камінська і де поміщені мої вірші.

– Верховна Рада планує у листопаді 2013 лише розглянути (!) програму відзначення 150-річчя з дня народження Кобилянської. А оскільки там, де нема прямої фінансової зацікавленості, ВРУ запрягає довго, святкування може й не відбутися. Проте чи так вже потрібні ці формальні, спущені згори заходи? Що особисто Ви вкладаєте у поняття "пам’ять про письменника"?

– Маєте рацію: в ювілейний місяць тільки-но почнуть наші владці "запрягати"… І справді, заформалізованість, "для галочки" відзначення – "ні уму, ні серцю". Кожне покоління має по-новому перечитувати класиків, випробовуючи їх на "вічність", а власне себе – на зрілість.

Нещодавно перечитала "Землю" Кобилянської і запланувала відвідати село Димку на Буковині, де писався твір. Мені бракує фактів про останні десятиріччя життя цієї жінки, як і знань про дивовижних жінок-приятельок її: Августу Кохановську, Софію Окуневську, інших...

– Ваша колега Тамара Гундорова якось сказала, що для популяризації того чи іншого класика дуже важливо переводити його твори у формат "екшна". Простіше кажучи – екранізувати. Як це роблять англійці зі спадком Джейн Остін. Ви погоджуєтеся з такою позицією чи маєте власний "антидот" від забуття?

– Гадаю, Тамара Гундорова має цілковиту рацію. Пересічний українець не звик завдавати собі труду негайно бігти до бібліотеки й перечитувати твори. А ось цікаву кінематографічну інтерпретацію залюбки подивиться і відкриє багато нового для себе.

Ользі Кобилянській не дуже пощастило на кіноверсії ї творів, пригадую тільки стрічку за повістю "Valse melancolique". Та й про її власне життя нині тільки-но знімають чи не перший документальний фільм. А там же скільки цікавезного матеріалу!

– Продовжуючи паралель із Джейн Остін. Чому європейці спромоглися зробити стільки екранізацій її творів, ба навіть кілька разів зняти "муві" про життя самої Остін, чому в Гайд-парку Лондона стоїть пам’ятник містеру Дарсі, а в Україні навіть не перевидаються книжки Кобилянської? Це комплекс меншовартості, банальні лінощі, відсутність самоповаги чи щось інше?

– Ой, пані Наталю, шкода й говорити! Ви вже відповіли на це запитання: все разом. Ми не цікавимося землею, на якій живемо – про це з гіркотою сказала перекладачка з Чехії Ріта Кіндлерова, котра знає Україну набагато краще, ніж той самий пересічний українець. І це, на жаль, правда, й стосується всіх сфер нашого життя. Так, у нас відбивали почуття елементарного патріотизму. Але ж кожній людині Бог дав можливість думати й розвиватися!

– Ольга Кобилянська багато важить особисто для Вас. Ви є дослідницею її творчості, авторкою книжок про неї. Чому саме ця постать привернула Вашу увагу?

– На жаль, не можу визнати себе знавцем цієї унікальної постаті. Хіба, коли писала роман про неї, "Дзеркало єдинорога", то перечитала чимало матеріалів, аби надихнутися. Один знайомий настійно переконує мене написати твір про стосунки Лесі Українки та Кобилянської, але не бачу в собі такої потуги… А обидві ці постаті з тих, котрими пишалася б будь-яка розвинена література! Ці жінки працювали у загальноєвропейському контексті й справді – на віки.

– Хто ще з українських класиків є упослідженим та забутим? Кого б Ви перевидали у першу чергу?

– Саме нині я під надзвичайним впливом роману Юрія Косача "Сузір’я Лебедя", надрукованого в часописі "Кур’єр Кривбасу". Це, між іншим, родич Лесі Українки, надзвичайно цікавий письменник із непростою біографією.

А ще мене вразила публікація там же повісті Гліба Подольського, присвяченої Степану Бандері, – "Мертвих більше нема". Гліб Подольський – псевдо Ігоря Костецького, письменника-модерніста, а твір – про УПА, наскільки художньо пластичний і переконливий, що мусили б носитися із ним!

– Власне, лише перевидавати книги замало. Бажано їх також купувати. Українці – аж ніяк не найбільш читаюча нація у світі. Чому? Через бідність, ті ж лінощі, інакші пріоритети у покоління "нульових", яке навряд чи відрізнить Кобилянську від Складовської?

– Давно вже з прикрістю відзначила: у нас швидше куплять пару пляшок пива, аніж добру книжку… Культура – поняття універсальне. Тут має бути, як і всюди, зустрічний рух: громади, особистостей і держави. А в нас держава знищує книгарні!

За кордоном, де також діють закони ринку, повсюди розкішні книжкові магазини. Скільки про це говорено! Ось такі події, як Форум видавців, і мають нагадувати суспільству про неперехідні цінності й "смикати" чиновників. Нехай доростають до служіння суспільству!

– До речі, про Складовську-Кюрі. За переказами, перед смертю вона, спостерігаючи мінливе життя, сказала фразу: "надходить не мій світ". У Вас нема відчуття, що те, чим жило покоління тих, кому нині сорок і більше, відступає під натиском зовсім інших реалій?

– Відомо: кожному – свій час і пора. Так, із одного боку мені здається, що моє покоління "випало" з певного контексту: і в плані місця в літературі, і в плані неспроможності встигати за інструментальними інноваціями. Та що вдієш? Знову те саме: "Грай, Марку, грай!"

– Як на Вашу думку, у країні, де письменники (сучасні) живуть вбого і у 9 випадках з 10 прогодовують себе за допомогою додаткової, неписьменницької праці, може бути якісна література?

– Та це ж навіть у розвинених країнах так! Щоправда, там письменників "підгодовують" ґрантами або надають стипендію на тривалий час, аби можна було спокійно писати "нетлінне". Крім того, у нас мала би бути збалансована структура видавнича: за рахунок маслітератури друкувати книжки середньої полиці, інтелектуальні некомерційні видання. А то колеги нарікають: залягли рукописи – і ні руш.

– Чого бракує сучасній українській белетристиці? Що, наприклад, Ви хотіли б бачити на Форумі, але знаєте напевно, що цього так і не побачите?

– Вболіваю за престиж малих форм. У нас новела – дискримінований жанр. Начебто чимало авторів вдаються до неї, але видавці з настороженістю ставляться: романа подавай! Втім, конкурси на кращу новелу стали з’являтися, антології – час від часу. Але цього замало. В інших літературах, скандинавських, приміром, у Франції чи Литві до цього жанру зовсім інше ставлення: видавці спонукають попит.

– Як кількісно співвідносяться в Україні графомани зі справді талановитими авторами?

– Ну, це мені важко сказати! Тепер критерії дещо розмиті так званим постмодернізмом, який слугує певним прикриттям. Ну й піар-технології, хоч і слабенькі в нас, але подають "відкриття" переважно під комерційним "соусом".

– Прийшовши до книгарні з обмеженою сумою грошей, Ви радше виберете сучасного українського автора чи зарубіжного? Які книжки плануєте придбати на Форумі?

– Якщо йду купити конкретну книжку, то передусім, звісно, куплю її. Маю сказати, що переважно українських авторів і купую. Може, ще й тому, що з перекладними текстами нині у нас дуже сутужно. Якщо побачу щось за підписом, приміром, Олекси Логвиненка, то куплю. На жаль, Євген Попович, та й усе його покоління високопрофесійних перекладачів, уже далеко…

На Форумі буду шукати новинку від Тараса Прохаська. І маю обов’язково купити книжку чеського автора Томаша Галіка "Ніч сповідника. Парадокси малої віри у постоптимістичну епоху". Дуже актуально…

– Що б ви побажали авторам, які – не дивлячись на жодні несприятливі обставини – ще продовжують створювати той чи інший літературний продукт?

– Те, що й самій собі. Хоча маю два рукописи без руху, не втрачаю надії на друк. Та головне – писати. Душа ж розвивається, досвід прибуває.

Наши блоги