Попович: вибір є завжди

"Богдан Ступка був актором, який може пройти першим номером по всій світовій кінематографії. В усьому він був майстром, до нього треба було доростати, а не йому під когось пристосовуватися. І по-людськи Богдану Ступку дуже шкода… Я був знайомий з ним особисто. Це, звісно, величезна втрата", – цими словами розпочав спілкування з нами відомий український інтелектуал Мирослав Попович – доктор філософських наук, професор, академік НАНУ. "Обозреватель" підхопив тему розмови і наступне питання поставив таке:

- Україна має пишатися такими людьми, як покійний Ступка. І, тим не менш, у ряді впізнаваних за кордоном українців він навряд чи посуне Андрія Шевченка чи Віталія Кличка. Чому ми не вміємо брендувати своїх інтелектуалів, окрасу творчо-мистецького світу?

- Людину складно вписати у світову культуру… Пам’ятаю, як глибоко шанована мною актриса Ада Роговцева, служачи у театрі Лесі Українки, перед спектаклем приводила до ладу нігті, бо вона приїздила на спектакль прямо з власного господарства – то були часи, коли вижити можна було, тільки маючи свій город і свою курку…

До чого я це веду? Увійти до західного культурного простору не всім вдається навіть фізично – виживаючи тут і роблячи свою справу тут, ще й опанувати чужу мову та чужий спосіб життя. Почати варто з того, щоб нам самим знати своїх достойників і віддавати їм належне ще за життя.

- Безумовно. Міла Йовович не саджає перед зйомками картоплю, бо не має в цьому потреби…

- Звичайно. Там йдеться про зовсім інші гроші, про мільйони, а відтак - і про інші життєві пріоритети… Коли наші вчені зізнаються іноземним докторам, скільки вони заробляють на науці і скільки отримують гонорарів, то ті втрачають дар мови…

Та це ще півбіди. Оплата праці у нас – окрема тема для розмови. Важливіше, щоб ми знали, що є у нас такі люди, котрі, може, й ніде більше невідомі, але цілком заслуговують на те, щоб їх носили на руках…

- А між тим, за даними Держстату, українські олігархи за останній рік стали вдвічі багатшими…

- Тому, коли хтось каже "ми, українці", треба завжди уточнювати, хто такі ці "ми", бо ми насправді є дуже різними…

Але ось іще у чому парадокс: до своїх співвітчизників українці ставляться завжди шанобливіше, коли ті мають хоч якийсь успіх на Заході. Це нібито й природно, але коли в мене запитують, який у мене індекс цитованості (а з ним, до речі, все в порядку), то це мене безкінечно дратує. Бо тут вмикається дзеркало чужої країни і чужої культури, у якому ми роздивляємось свою власну – замість того, щоби просто поглянути на неї. Спочатку треба бути відзначеним вдома, а вже потім йти підкорювати світ.

- Тобто українцям властива закомплексованість та віра у власну вторинність?

- Я б так категорично не стверджував, але у ваших словах є певна правда. Десятиліттями ми були відірвані від світового прогресу, і це також дається нині взнаки. Але коли я писав історію культури країни, мені було радісно від того, що я знаходив імена, варті найвищих європейських стандартів.

Слава богу, що в Україні немає потреби прикрашати наші площі генералами – у нас більший акцент на цивільних діячів, але ми й їх не знаємо! Те, що у нас не було своїх великих виграшних війн – це ще невелика біда, а от те, що на повагу не заслужили люди, гідні того, – значно гірше. Наскільки ми погано знаємо своїх великих людей…

- А за тих, кого хоч якось знаємо, ми радіємо? Гордість за предків чи сучасників українцеві притаманна?

- Як сказати… Є люди, які просто таки "колекціонують" яскравих, талановитих людей. Чи то збираючи їх вдома, чи то формуючи якесь їхнє середовище. А є й заздрісні люди, які не можуть пережити, коли хтось вибивається з посередностей. Так завжди було і буде. І не тільки в Україні. Тим паче, що ми ж говоримо зараз не про полювання на зірок (зірок треба шукати у спорті та шоу-бізнесі), мова про людей, що заслуговують на повагу.

- Є ще одна риса портрету середньостатистичного українця. Він, згідно із соцопитуваннями, почувається вельми нещасливим. На матеріальній складовій щастя акцентувати не будемо, а втім, ви як філософ і поясніть нам, власне, про що йдеться? І що робить націю щасливою?

- Ви мене запитуєте про одну з найбільших таємниць природи людини. А чого африканські мешканці такі щасливі? Для нас життя в Сомалі – жах, а вони задоволені. Чому?..

Чому ми вважаємо себе нещасливими, я не знаю. Може, тому, що Україна має особливе геополітичне місце – між Європою і Азією, знає, що таке Схід і що таке Захід… Може порівняти і те, як живе європеєць, і те, як живе росіянин (а Росія і досі залишається доволі закритою країною), і в кожному разі таке порівняння вийде не на нашу користь.

Питання, яке ви ставите, потребує більш глибокого осмислення, але якщо говорити коротко, то відповідь вийде така: середньостатистичний українець доволі багато знає про світ, який його оточує, і це уявлення часто не відповідає тому, що ми хотіли б бачити у себе.

- Знання примножує скорботу?

- Саме так.

- А чи потрібна суспільству якась мрія – на кшталт американської?

- Немає ніякої особливої американської мрії, окрім бажання кожного добитися більшого, ніж людина має на сьогодні. Оце і створює американський феномен. В українців подібного немає. Українська мрія – це мрія про те, щоб була впевненість у завтрашньому дні. Це досить болюче питання, бо такої впевненості немає ні в кого – навіть у вищих кіл. Так дається взнаки крах соціалістичної системи, хоча тривога може бути навіть корисною.

- Не можу обійти увагою мовне питання. Опозиційні сили твердять про те, що протягом останніх 20 років мова була одним з тих чинників, які зцементовували суспільство. Після того удару, який завдано по позиціях української мови, все, мовляв, пішло шкереберть. У зв’язку з цим два уточнення: чи дійсно все так і є? І чи можна вважати таке "зцементовування" міцним та надійним, якщо вся конструкція так легко виходить з ладу?

- Почнемо з головного. Не можна розв`язувати такі питання за п’ять чи десять років. Має бути програма, яка реалізовуватиме зміни поступово. І 20 років тому було нереально перевести всіх на українську мову. Підіть в українську школу, де українські дітки гарно відповідають на українські п’ятірки, а потім вийдіть на перерві у коридор і послухайте, якою мовою вони там розмовляють…

Це складна проблема, і для розв’язання її потрібні спільні зусилля, бо тут йдеться не так про мову, як про україномовну культуру. Це її треба скеровувати в те чи інше русло.

Закон про мови мусить ґрунтуватися на двох принципах: принципі свободи вибору, який закладено у Хартії мов національних меншин, яку ратифікувала Верховна Рада, і принципі допомоги слабкому. І в якості слабкого тут в першу чергу виступає українська мова – це вона має бути підтримана. Мотивація для такої підтримки в суспільстві ще не закладена.

Як же допомогти мові? Можна силою. Але це нічого не дасть у кінцевому підсумку. Якщо зараз регіональними проголошені мало чи не два десятки мов, це означає одне: все, що робилося для української мови протягом останніх десятиліть, дійсно перекреслене. І якщо існують питання, які вирішуються виключно проведенням діалогу, круглих столів, консультацій, то мовне питання – одне з перших у цьому ряду.

- Прикро, що мовне питання буде використане в якості бойового слона як одним (провладним), так і іншим (опозиційним) табором…

- І це при тому, що в нашій державі не бракує іншим проблем, головна з яких – загроза повернення автократичного режиму…

- Опозиція сприяє цьому поверненню? Бодай відсутністю яскравого передвиборчого креатину?

- Маємо те, що маємо. Тож коли є вибір, мусимо обирати.

- А чи є він насправді – цей вибір?

- Вибір є завжди. Я підкреслюю, що ніколи не беру участі у політичних баталіях, але про себе чітко знаю, що змушений буду голосувати за одних проти інших. Я не бачу наразі жодної партії, яку я міг би назвати своєю, але вибирати, тим не менш, мушу.