УкрРус

Художник Анатолий Криволап за завтраком с Березовской

Читати українською
  • Художник Анатолий Криволап за завтраком с Березовской

"Обозреватель" продолжает еженедельный проект "Завтрак на высоте" с журналисткой Аленой Березовской. Собеседником Алены стал самый дорогой художник Украины, основоположник "нового украинского пейзажа" – Анатолий Криволап. Завтрак проходил на высоте 146 метров, в одном из самых красивых сооружений Украины - торгово-офисном центре "Gulliver". Говорили о влиянии искусства на жизнь государства и человека, творчестве через политическую плоскость и смысл жизни.

А.Б. Доброго ранку, пане Анатолію! Запрошую Вас на сніданок!

А.К. Доброго ранку! Дякую!

А.Б. Осінь – час змін. Цього року вона прийшла так зненацька: я повернулась з короткої відпустки – а тут вже осінь.

А.К. Приємна зміна для наших країв – адже в південних країнах зовсім немає зміни сезонів. Дозвольте поцікавитися, де ви відпочивали?

А.Б. У Франції. Я люблю цю країну, вивчаю французьку мову, але за десять днів так засумувала за своєю Україною, що коли вийшла з літака, землю хотілося цілувати. Я не уявляю, як можна постійно жити в Європі…

А.К. Наша земля має "дух"…

А.Б. Перечитавши багато Ваших інтерв’ю, я побачила глибину. Глибину думки, глибину дії, глибину життя. Мені навіть хочеться менше говорити про мистецтво, а більше про життя…

А.К. Переберу на себе роль журналіста: а що для Вас мистецтво?

А.Б. Вважаєте я скажу, що життя це і є мистецтво? Для мене, на жаль, це не так! Моє життя складається з абстракцій та схем. А мистецтво, це те, що надихає повернутися у свій схематичний стан з певною мудрістю, силою, досвідом. Найбільше люблю російське мистецтво, обожнюю бувати у Трет’яковській галереї, надихатися полотнами Верещагіна, Рєпіна, Сурікова, Васнєцова. Сучасне мистецтво, світовий його рух не дуже люблю. А що для Вас є мистецтво?

А.К. Дві найбільші святині, котрі йдуть крізь життя паралельно, - це релігія і мистецтво. Дві вічні матерії, необхідні кожній людині. Починаючи з настінних розмальовок та шаманських символів, люди тягнуть крізь віки за собою усю цю велику справу мистецтва. Без мистецтва життя немає – так само, як без віри.

А.Б. Різне мистецтво по-різному впливає на душу.

А.К. Різне мистецтво було і, напевне, буде різним. Все, що виникає, піднімається, потім доходить до абсурду, народжуються якісь нові якості, й інколи його штучно стримують – як зараз. За фінансовою складовою мистецтво зараз є на другому місці після наркобізнесу. Мистецтво є у певному сенсі хамелеоном: зі зміною часу воно народжується з новим обличчям.

А.Б. Яке загалом Ваше ставлння до оцінювання мистецтва через гроші?

А.К. Позитивно. Тому що мистецтво ніколи не було простою річчю. У християнстві, наприклад, воно служило певними ознаками і культури, і світогляду, і інтелектуального розвитку. Та ж сама ікона, її канони – кожен колір, кожен образ несуть абсолютно точну інформацію, для чого потрібні глибинні знання. Далі – епоха Відродження, історичні теми, екологія і так далі, які теж потребували глибокого розуміння. Художник виступав тоді і в ролі режисера, і в ролі актора кожного свого образу, адже в одній сцені потрібно було скомпонувати сюжет, відобразити міф або історичний факт, подію, реакцію героя на неї.

Усі ці форми з часом розвивалися. Скажімо, імпресіоністи звернули увагу на життя у різноманітті проявів навколишнього середовища: міфи, історія і релігійні теми відпали.

Таким чином, увесь час змінюючи обличчя, мистецтво змінювало і ті теми, які існують в людині у, скажімо, напівсонному стані. Якщо, приміром, вам подобаються роботи Верещагіна та Рєпіна, значить, ваша сприймальна система на цьому рівні. Від частого перегляду таких полотен у вас може відкритися новий пласт сприйняття, досі для вас прихований.

А.Б. Насправді так і відбувається: трошки раніше мені було до вподоби роботи Шишкіна, скажімо.

А.К. Абстракція – це найбільше відкриття в системі, адже людина починає відчувати потребу щось побачити. "Чорний квадрат" Малевіча: хтось бачить щось, а хтось – нічого. Але завжди праві і ті, й інші. Бо це – виклик вашій фантазії, вашому інтелекту, вашим почуттям.

А.Б. А що Ви бачите в "Чорному квадраті" Малевіча?

А.К. Все, що захочу. Це є виклик уяві. Це – тип телевізора, який усі бачать, коли включають. Якщо людина з уявою – вона починає бачити. Практично з початком абстракції та "Квадратом" Малевіча глядач стає співтворцем – його примушують дивитися і щось шукати. Це є така провокація для власної творчості кожного.

Звичайна людина 7-8 годин на добу зайнята справами, працею, побутом. І такі роботи витягують з потаємних закутків людей щось цікаве, досі невідчуване. Мистецтво тут виступає в певному сенсі дослідником людини. Митці відображають різні бачення і різні почуття – прості й складні, поповнюють спектр людських емоцій. Я люблю це порівнювати з клавішами фортепіано чи піаніно - коли аудиторія знаходить співзвучність з митцем, але власне клавіші натискає митець.

Це саме і визначає індивідуальність особистості, розвиваючи й розширюючи її, досліджуючи наші свідомості, підсвідомості та інтуїції. Цим і займається мистецтво.

А.Б.Федір Достоєвський сказав: "Нет ничего фантастичнее реальности". Кожне полотно, яке вражає тебе, ти ніби переживаєш. Наприклад, полотно "Бояриня Морозова" Сурікова. Кожен персонаж, зображений на картині, має свій характер, почуття… Дивлячись на нього, ти розумієш, наскільки важливо не зраджувати самому собі.

Після перегляду імпресіоністів у музеї Д’Орсе у Парижі хочеться вийти й співати! Після ж перегляду експонатів сучасного мистецтва навіть жити не хочеться...

А.К. Але це мода. Для західних споживачів, які живуть добре, це певна екзотика. А коли ми живемо у близькому до цього стану, і нам ще додається через мистецтво, то, звичайно, це викликає повне відторгнення.

А.Б. Мені до душі Ваші роботи, з деякими з них я, зокрема, ознайомилась на виставці "Велике і величне". Вони надихають на схожі почуття, як і імпресіоністи – наче виростають крила, з’являється натхнення, нові сили.

А як сталося, що першим Вашим персональним колекціонером став поляк Рішард Врублевський?

А.К. Це випадок. Якось я йшов по Прорізній, зустрів свого приятеля антиквара, який і познайомив мене з Рішардом, котрий теж саме збирав антикваріат. Він став періодично приїжджати по мої картини, не пропустив жодної моєї виставки за 25 років.

А.Б. Подейкують, що зараз на Ваших полотнах не встигає висихати фарба: розходяться, як гарячі пиріжки. Правда?

А.К. Буває таке.

А.Б. Чи змінилось Ваше життя, відколи Ви отримали статус найдорожчого художника України?

А.К. Я живу окремо від цього. У цій професії, коли ти працюєш, то 90% "не попаде". Кожного дня у сенсі роботи виникають якісь проблеми. Ані звання, ані якісь відзнаки тут не можуть змінити хід професії. Адже навіть ті, хто не мають особливого визнання, можуть дозволити собі випити чарку і назватися генієм. Але я далекий від такого був завжди. Є також художники з комерційним прицілом.

А.Б Чи була у Вас, можливо, на початку роботи така комерційна складова?

А.К. Ні. Ніколи ні у кого в житті я нічого не просив: жодного галериста, директора музею чи куратора виставити мої роботи. Бо вважав, що якщо зроблю щось цікаве, то мене запросять. А коли просиш, то ставиш у складну ситуацію і цю людину, і себе, створюєш незручний прецедент. Для мене це завжди були неможливі речі, про які я навіть і думати не міг. Я навіть часом трохи некоректно поводився, щоб викликати до себе більше претензій в оцінках, тим самим виштовхуючи себе на розвиток, а не навпаки. Проте ця установка була ще в юності. Вважаю, що свої сили треба пробувати, але не принижуючи себе і свою професію. Проте комерція – це теж нормально. Андріївський узвіз заповнений різними роботами...

А.Б. Часто говорять, що творцеві потрібно берегти дитину у своїй душі – щирий і відкритий погляд на життя. В одному з інтерв’ю Ви говорили, що в дитинстві малювали коней. Коні уславлюють Вас і тепер?

А.К. За декілька років до того, як моєї мами не стало, вона розповіла мені деякі речі, про котрі я не знав. Народився я 11 вересня 1946 року. І складалося так в житті, що були або суцільні підйоми, або повні спади – або "плюс", або "мінус". Малювати я почав десь у років 9, добре пам’ятаю. А мама каже, що малював я від самого дитинства: вона не встигала білити стіни, де я малював коників.

Я багато перемальовував, і досить вдало, очевидно, бо всім подобалося. Художніх шкіл тоді не було, і кваліфікованих викладачів, як зараз. Знайшов тоді книжечку, ще довоєнну, з 30-х років, почав робити вправи.

А.Б. За Вашими словами, навчитися малювати неможливо.

А.К. Художнє училище або ж художня школа лише підготовляють до інституту, де вже готують професіоналів. Таким чином академічна підготовка – це вузька лінія, база. Але потім – найважчий період, бо художника створити не може ані геній, ані супервчитель. Художник може лише сам створити себе. Приводжу як приклад вислів з російської казки: "Пойди туда - не знаю куда, принеси то - не знаю что". Це – те, що потрібно робити після закінчення навчання. З одного боку є професіонал, з іншого – художник. І між ними має бути пройдено шлях. Кожен його проходить по-своєму. Ті, хто добре вчився на академічних основах, засвоїв їх дуже добре, стають професорами, деканами й т. ін. А художниками, як правило, стають ті, хто відходять, щось знаходять, той елемент, який не підлягає розшифруванню. Кожен вже шукає себе, як може. На мою думку, тут може повезти тим, хто народився з власним баченням.

А.Б. Важливо, щоб і глядач сприйняв це бачення.

А.К. Інколи на це клали все життя, як от Сезанн, що дало новий поштовх у розвитку мистецтва. До цього спричинилися навіть незакінчені його роботи. Далі, Малевіч, Богомазов – це люди, які пройшли школу, але зуміли своєрідно підійти до її застосування та знайти якийсь власний погляд.

А.Б. Про "власний погляд". Усі ми чули про події, котрі відбувалися у "Мистецькому Арсеналі": провокативна позиція художника стала причиною конфлікту. На Ваш погляд, у сучасному мистецтві, яке рухалося шляхом провокацій дедалі більше у останнє століття, сам метод провокування себе ще не вичерпав?

А.К. Думаю, що застосування цього методу лише починається. І на превеликий жаль, він уже має тенденцію в Україні на розвиток.

Тобто метод провокації – стати відомим за будь-яких умов – на жаль, починає використовуватися у досить поміркованому суспільстві, яким завжди було українське суспільство. І в цьому – колосальний негатив. У мистецтві провокації найбільше не хотілося б бачити, тому що це – свого роду інтелектуальна і духовна еліта. Такі речі накладають на усе мистецтво певний негативний відтінок.

Я б не зосереджувався сильно на цьому факті, адже в принципі якщо дивитися очима contemporary art, яке бачить у кожній людині художника, то я вбачаю у цій акції позитив. Бо ж маловідомий художник отримав ширшу популярність. З іншого боку, директор "Мистецького Арсеналу" Наталія Заболотна так само проявила себе, насамперед, як художник.

Тобто один художник може намалювати картину, а інший – її замалювати, зробити "чорним квадратом". Тож ми стали свідками народження нового художника в образі Наталії Заболотної.

Якщо ж цю подію розбирати серйозно та поетапно, то, звичайно, художник не може не враховувати декілька речей. По-перше, прекрасно розуміючи, що сучасне мистецтво є мистецтвом "приколу", для цього є спеціальні виставки – contemporary art, де кожен може проявити все, що захоче. Я не хочу входити тут у оцінки професійної сторони цього напряму, тому що про колег - або добре, або ніяк. Проте необхідно мати якусь частину розуміння того контексту, в якому ти виставляєш свою картину. Мені легко про це говорити, адже я не частий гість "Арсеналу", який якраз більше зорієнтований на contemporary art і дає молодим художникам таку "путівку", можливість виставлятися. Наталія Заболотна, як фаховий менеджер, якому немає рівних, дає цей майданчик сучасному напрямку. І підставляти її, суто з морального боку, некоректно.

Виставка "Велике і величне" має свій статус, охоплює тисячоліття, пов’язана з 1025-річчям Хрещення Русі. Тут треба було або відмовитися від своєї ідеї і не виставляти це, або якось знайти той ракурс картини, який би не провокував такої події, яка сталася.

Думаю, тут елемент якраз цього самопіару, яким займається частина молодих художників, котрі свого часу бігали з картинками під час "помаранчевої революції". По-моєму, вони не зупинилися, не розуміють, що час в Україні змінився. Ці провокації я розумію, як піар, але не розумію цих людей, котрі в мистецтві мають бути творцями.

А.Б. З точки зору відвідувача "Арсеналу" вважаю, що це кощунство, адже "Велике і величне" - це виставка духовності.

А.К. Для чого вносити на таку подію такі негативні елементи? Ти маєш бути або художником, або політиком. Тягне в політику – йди в політику. Мене дивують люди, котрі спекулюють. Мені набрило це бачити ще при радянській владі, коли художники спекулювали на політиці – одні через підлабузництво, інші – навпаки, але теж бігали з такими картинками, щоб їх помітили іноземні посольства і зробили героями на Заході.

На жаль, це йде через покоління і от знову знайшло продовження. Це – негативне явище, і свідома молодь має зрозуміти це.

А.Б. Ви виросли в Яготині і починали вивчати малювання за потертою довоєнною книжечкою у біблотеці, про котру Ви вже розповідали. Шлях у мистецтво нині став простішим і прямішим? Яготинський хлопчик нині може повторити Ваш шлях?

А.К. Думаю, що легко. Нині там є досить солідна школа, яка може підготувати до вступу у Київ у художню школу або художнє училище. Зараз можливості більші. Але, можливо, молодим не так просто вирватися у художнє життя. Бо різниця між шкільним навчанням і формуванням художника після академічної підготовки, створює якусь непевність.

Більшість кидається туди, де можна швидше себе проявити, - у те, що більш модне, не прислухаючись зовсім до власних відчуттів та поглядів. Прагнення швидкого успіху штовхає на радикальні дії. Натомість, треба думати, що є мистецтво і що воно означає. А воно не у зароблянні грошей чи імені, а у передачі особисто пережитого, побаченого, оціненого. У всьому світі у всі часи було те саме сонце, небо, люди і земля. Тільки погляд був інший. Мистецтво і є у новому погляді через нові почуття, нові ідеї, подачу. Тож, може, не варто одразу так кидатись, не роздумуючи, на щось модне. Адже модне мистецтво швидкоплинне.

За ці 20 років, від комп’ютерної графіки 90-х і до цього часу змінилося безліч модних течій: смерть живопису та його відродження, пік фотографії та її спад. Рекламна машина затягує слабкі особистості у свою динаміку, спричиняючи біг наввипередки. Проте я не думаю, що це найкращий шлях. Талановитіші повертатимуться назад до себе, до основ. У своєму маніфесті я окреслив ці позиції.

Приїхавши до столиці із маленького містечка, я спочатку відчував різницю в освіті з городянами, котру подолав десь за півроку. До столиці люди приїжджають із сильними амбіціями і перемагають при такому досить нерівному старті. Кияни ж живуть вдома і мають інше ніж у периферії соціальне забезпечення. Так само і у мистецтві. Скажімо, Моне походив з Марселя, Сезанн – із Ексе, маленького містечка. Приходили учнями, починали, рухалися вгору.

А.Б. У чому Ви бачите шлях розвитку для себе?

А.К. Я ніколи не креслив жодних планів. Бо вважаю, що ті, хто народжуються з певним особливим розумом, стають філософами або вченими. Це – інтелектуали. А коли художники пишуть теорії – то смішніше бути не може.

Творча сила художників, митців – у їхній інтуїції, як на мене. Інтуїція – це найсильніший бік творчості у мистецтві. Не можна розумом придумати музику, вірші. Все інше може бути придумане, але тоді воно носить формальний характер.

Треба розуміти, що за нашою інтуїцією – мільйони років, тому цікаво, які "викиди" вона робить. Для мене інтуїція завжди була компасом, до якого я неодмінно прислухався.. Отже, я не можу прорахувати те, що робитиму завтра або післязавтра. І мені самому цікаво, як і що я зроблю. Скажімо, я відчуваю, що роблю абстракцію, але всередині в мене пусто.

Наші знання, інтелект, вміння, досвід слугують тільки для того, щоб надати більш чіткої, ясної форми тому, що викидає інтуїція – тим іскрам, котрі треба збільшити, відчути, розвинути і подати. Тут спрацьовують набуті знання і досвід.

А.Б. Думаю, на це дуже впливають почуття – кохання, коли людина зовсім по-іншому починає усе сприймати.

А.К. Мабуть, я не поділяю цїєї думки. Мені здається, що чоловіки народжуються із тягою кудись у невідоме, жінки тут можуть бути певним стимулом якийсь час. Але вони - більше для відпочинку, щоб перевести дух, заспокоїти – до нового кроку.

А.Б. Але ж багато поетів, творчих людей пишуть та творять тоді, коли мають музу...

А.К. Але я поставив питання трохи інакше: хіба якби не було тієї жінки, вони не писали б?

А.Б. Звичайно писали, але їхні творі не були б такими:

Увядающая сила!

Умирать - так умирать!

До кончины губы милой

Я хотел бы целовать.

Чтоб все время в синих дремах,

Не стыдясь и не тая,

В нежном шелесте черемух

Раздавалось: "Я твоя".

А.К. Може, були б просто інші жінки, інші вірші, інша музика. Але все одно були б. Це не визначено жінками. Це не моя думка – це думка Канта.

А.Б. В кожної людини є певний стрижень, водночас оточуючі впливають на нього.

А.К. Або не впливають... Наприклад, з моєї сім’ї ніхто ніколи не був на жодній з моїх виставок. Вони стараються не заважати, але й не поділяють моєї творчості. Тут я згоден з Кантом, який вважає, що людина народилася з певним генетичним кодом і робитиме те, що їй запрограмовано. Оточуюче середовище може або стимулювати, або ні.

Подивіться на долю творчих людей: талант формує долю. Звичайна людина може вибудувати план життя і його виконати. Творча людина не може. Одному потрібно бути самому, іншому – вести якесь безумне життя і вичавлювати із себе дещо, що він не в змозі зупинити. Легко можна навести приклади. Пушкін, Висоцький... Але особливо мене вразив Тургенєв, який був спокійною та розважливою людиною, але міг дозволити собі певні речі як творча людина. І тільки це його стимулювало. Врубель, наприклад, походив із сім’ї адвоката, закінчив університет, і зрештою бідував, закохався у дружину Прахова: йому просто потрібно було із себе дістати того внутрішнього демона, імпульс для творчості, він рвав себе на частини 15 років, поки не дістав.

Кожна творча доля завжди загадка і цікавіша від усіх романів разом. Свідомо чи підсвідомо, людина не може піти проти долі. Як позитивний приклад, можна привести Тиціана, який спокійно і щасливо прожив до 90 років, творив надзвичайно багато. І тут вже історія пише талант людини.

А.Б. Інтуїція, на мою думку, є дороговказом у житті.

А.К. Девізом Стіва Джобса було прислухатися до інтуїції та жити власним розумом. Я був здивований, коли дізнався про це, бо практично те саме визначив і для себе в університеті. Розум, звісно, важливий. Але десь у 40 років я переконався, що це не найсильніша сторона у творчості. Бо я вивчив гармонію, як Сальєрі, але воно нічого не дало, поки не довірився інтуїції. Треба йти своєю дорогою.

А коли кидаєшся за тим, що модне, чи за кимось; коли хтось переконав тощо, то це загрожує втратою себе як особистості. Я бачив скалічені долі. Якщо чоловік страждає алкоголізмом, значить рухається не туди, куди закладено долею.

Загалом вважаю, що у чоловіка і жінки є свої покликання: для чоловіка – знайти себе, а для жінки – знайти чоловіка, який знайшов себе. Звідтіля – усі подальші плани, які або співпадають, або ні.

А.Б. Проте у нинішній час жінки також мають свою професію. Для мене важливо робити щось, що залишало б певний слід на землі, робити добро, викликати посмішку навіть бодай у однієї людини...

А.К. Неважливо, залишити слід. Насамперед важливий Ваш особистий розвиток, зростання, власний вибір. Однак у своїй більшості жінки реалізуються в дітях. Та є і виключення, коли жінка, маючи, можливо, якісь чоловічі риси в характері, хоче так само реалізуватися. Це нормально. Гірше, якщо всі захочуть...

Прекрасно для жінки реалізовуватися у творчості. Ми усі маємо одне життя, і прожити його слід так, як ти хочеш. Це – найвища цінність, яку ми маємо, і немає сенсу себе заштовхувати під чиїмось тиском. Прагнення до творчості закодоване у людині.

А.Б. Вважаю, що у кожної людини є своя місія. Якщо людина її віднаходить, то стає щасливою й реалізується сповна.

А.К. 15 років я просидів у підвалі, практично ні з ким не спілкуючись, в якості експерименту. Про мене забули. Але я не став пиякою, не образився на життя. Було неймовірно важко, проте цікаво в сенсі самопізнання. І я прийшов до висновку, що творчість – це Божий дар, щастя, навіть якщо спершу нічого не виходить, і здається, що шансів жодних. Перший успіх до мене прийшов у 45 років. Врубель став відомим у 40 років. І от мені було 40 – а в мене "нуль". Та якась сила штовхала робити тільки так.

Фото: Андрей Шелепницкий

Наши блоги