УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Брати Капранови: Захотіли б – були фюрерами

Брати Капранови: Захотіли б – були фюрерами

Таким вже цинічним (а, може, практичним?) є наш світ, що варто комусь з митців зробити бодай крок у бік політики, бодай натякнути на те, що сфера їхнього зацікавлення дещо ширша, ніж у Афанасія Фета, який оспівував природу та погоду, як цих самих митців тут же винуватять або у піарі, або у продажності. Або у тому і у тому. Ліна Костенко перервала своє тривале мовчання, й відразу питання: на кого працюватиме поетеса? Марія Матіос говорить про переслідування, і відразу висновок – прикидається і тисне та жалість та на рейтинг. Брати Капранови вступили у знаменитий «Тризуб» – ситуація аналогічна, всі запитують: навіщо їм це потрібно? Краще, мовляв, книжки би писали. Може, краще, а, може, й ні. Це як подивитись… Але от за що справді можна бути вдячними Капрановим – це за створення інформаційного приводу. «Обозреватель» йшов до них на інтерв’ю залюбки. Люди цікаві, а в поєднанні «Капранови плюс «Тризуб» – й поготів.

- Панове, ваш вступ до «Тризубу» - це такий піар?

- Ну чому ж піар? В жодному разі. Нас просто з дитинства так погано виховали, що ми не можемо пройти повз очевидну несправедливість. Пам’ятаєте, як у Висоцького? «Досадно мне, когда невинних бьют». І ось, коли трапляється така очевидна провокація, як з пам’ятником Сталіну, нам теж стає якось «досадно». А це справді провокація, бо коли СБУ, яка не розібралася з купою інших справ, не знайшла, хто вбив Гонгадзе чи отруїв Ющенка тощо, раптом протягом кількох діб проводить блискавичну операцію по всій Україні – хапає усіх, хто може бути причетним до того Сталіна. Але де ж ви раніше були, такі грамотні? Якщо так все добре знали, то чому злочин не попередили? Думаю, щоб розібратися з цим підривом Сталіна, Хорошковському треба краще пошукати у себе в кабінеті, а не хапати журналістів і блогерів та й взагалі усіх, хто коли-небудь був у Запоріжжі. Ми теж були у Запоріжжі роки чотири тому, то, може, це ми підклали вибухівку?

- Ви так не жартуйте, будь ласка. Письменник Олег Шинкаренко влітку минулого року вже потрапив на допити до СБУ через те, що некоректно висловився щодо Януковича. Так, йому закидали мало чи не замах на президента…

- Справа в тому, що вони тільки так і мислять, тільки так і вміють. Тому коли трапилася ця історія з «Тризубом», ми вирішили, що просто неможливо терпіти таке поводження і треба підтримати тих, хто потрапив за грати. Тому і написали заяву про вступ до «Тризубу».Це символічний крок, але разом із тим ми вже отримали інформацію з Обухова, від тамтешнього літературного об’єднання, яке у повному складі вступило до «Тризубу». Серед них, до речі, і внук Малишка… Як ми сформулювали це у своїй заяві, на місце кожного ув’язненого мусять прийти троє нових членів. Так воно і сталось. Це при тому, що ми не поділяємо ані політичної мети, ані засобів дій «Тризубу» - ми ніколи не були їхніми симпатиками, просто демонструємо зараз нормальну реакцію нормальних людей на ту несправедливість, яка чиниться.

- А можна детальніше про засоби? Що для вас є прийнятним, а що ні?

- Ну, голову Сталіну ми точно не будемо відпилювати. Ми займаємося практичним націоналізмом.

- Що ж може бути більш практичним – відпиляти голову Сталіну?

- Кожен вибирає ту дорогу, яка видається йому найбільш ефективною. Ми, звісно, не будемо ленінів по селах викорчовувати, розбивати щось абощо. Ми можемо статтю написати, книжку видати… А бити Леніна кувалдою по голові – це хоч і дуже приємно, але це не для нас. Я вам наведу простий приклад: у 1998 році ми приїхали в Україну, і шукали, де б тут можна було знайти застосування своїм здібностям. Ми вирішили видавати книжки, пройшлися тоді по всіх видавництвах, запитували, які книжки українські є у продажу, і з’ясували, що тоді було українською мовою 600 найменувань книжок – це разом з дитячими та словниками. Шість сотень книжок! Сьогодні ж на рік в середньому видається від 17 до 20 тисяч назв книжок, з них десь 60 відсотків – українською мовою. Ось такий у нас націоналізм в цифрах.

- До книжок ми ще повернемося. Я іншого не розумію: якщо говорити про «невинних», то чому ви не вступили в «Народну самооборону»? Там теж є один невинний…

- Там, де йдеться про велику політику, невинних нема. А невинних міністрів взагалі не буває в природі, бо хто тоді довів країну до такого стану? Невинні є в громадських організаціях. Членів політичних партій, які були зав’язані на бюджеті абощо, некоректно порівнювати зі студентами та журналістами, які страждають за свої переконання. Більше того, ця провокація, влаштована владою, говорить ось про що: сьогодні ці люди підривають Сталіна, завтра вони підривають щось у Макіївці (поки що без жертв), а післязавтра? Буде що, повторення російського сценарію? Ми хочемо своє власне Домодєдово? Бо це – шлях саме туди. Вони поки що бояться людських жертв. Але завтра до них можуть прийти фахівці з ФСБ, які жертв не бояться. Саме тому ми і вступили до «Тризубу», бо ми не хочемо, щоб ФСБ завтра почала підривати наші будинки та метро.

- Це дуже сильна заява. Отже, ви думаєте, що причини вибуху як у Запоріжжі, так і в Макіївці, слід шукати в кабінеті Хорошковського?

- Можна ще у Могильова та Пшонки. Але у Хорошковського шукати найкраще. А от у журналістів та блогерів, яких хапає СБУ, вони точно нічого не знайдуть.

- Інші письменники приєднаються до вашого руху?

- А це необов’язково. На сьогодні баланс відновлено: на кожного ув’язненого троє бажаючих вступити до «Тризубу»: одинадцять людей сидять за гратами, і десь 40-50 нових заяв вже отримано. При цьому ми не маємо на меті зробити так, щоб організація «Тризуб» стала сильною та потужною. Ми хочемо привернути увагу до очевидної провокації. І щоб влада зрозуміла: чим більше вона буде тиснути, тим сильнішим вийде спротив.

- А що, власне, відповів провід «Тризубу»? Чи він хоче бачити у себе братів Капранових?

- Провід «Тризубу» надіслав нам зразок заяви, який ми проігнорували, бо написали заяву по-своєму, а потім запропонував писати для їхнього сайту. А що? Якщо вже вступили, то треба щось робити. Підривники з нас – не дуже хороші, хоча, власне, ми ж не пробували…

- Я якраз хотіла про це спитати. «Символічного жесту» при вступі до політичної партії, мабуть, не вийде. Треба платити членські внески, вчити устав, брати участь в акціях. Готові до цього?

- Ну, для того, щоб брати участь в акціях, у нас надто помітна зовнішність. Зараз ми пишемо статті, й про націоналізм зокрема. Нас це зацікавило, по-перше. А, по-друге, треба ж виконувати свої обов’язки. І все ж таки ми підкреслюємо: в нашому випадку такий акт – жест більше символічний. Ми хотіли привернути увагу, і нам це вдалося. Якби ж ми хотіли серйозно займатися політикою і вступити до якоїсь політичної організації, то давно би вже були там фюрерами. Але нам це нецікаво.

- А хто ж 22 січня складав разом з політиками велику карту України з пазлів?

- Ми не складали. Ми на день Злуки вертепували на іншому майдані. Були просто на вулиці, під Сковородою (пам’ятником Г.Сковороді у Києві. – Авт.), проводили мистецьку акцію. У ній, до речі, брав участь Бенюк, який у «Свободі», Стець з «Народної самооборони», був Ірванець, Лідія Таран, інші… Там зібралися люди, які не згодні з тим, що відбувається зараз. Ну а в пазлах – в пазлах ми не винні!

- Отже, журналістам ви привиджувались скрізь. Мало чи не з Юлією Володимирівною поруч…

- Ми не маємо алергії на те, щоб постояти з кимсь поруч. Ми оцінюємо не людину, а її вчинки. І в мистецтві – так само. «Тарас Бульба» значно важливіший за те, що Гоголь Пушкіну сказав…

- І все ж таки: кількість ваших статей на «Українській правді» свідчить про те, що Капранови дрейфують від письменників та видавців в бік публіцистів. Ще не політиків, але вже публіцистів (останній ваш матеріал був присвячений Податковому кодексу). У зв’язку з цим запитання: а чи вірною ви дорогою йдете, товариші?

- Публіцистика – це не свідомий вибір, а вимушений. Просто це та робота, яку ніхто більше не робить. Точніше так: ми хотіли, щоб на один голос було більше. А потім ми знайшли у публіцистиці теми, які потребують розробки. Це і тема мови, і державних кордонів, і інформаційного простору. І тема того, як співвідноситься культура, політика та економіка. І тема багатонаціональної України (у нас все зводиться до українців та росіян, а в Україні живуть, між тим, і татари, і греки, які надто давно перебувають на цій землі, аби так легко скидати їх з корабля держави). На превеликий жаль, ніхто з серйозних інтелектуалів-науковців ці теми не досліджує. А коли у 2007 році Ющенко почав справжній культурний погром, коли зі своїх приміщень повикидали музеї, книгарні тощо, ми почали чесно воювати з цією парочкою: Ющенком-президентом та прем’єром-Януковичем.

- Але як же справи видавничі?

- Криза 2008 року дуже боляче вдарила по всіх видавництвах. Ми, наприклад, минулого року видали лише 5 книжок. Позаминулого року ми видали 10 книжок, а 2008-го – 60. І це немає ніякого відношення до нашої публіцистики, на це є зовсім інші причини. Це криза ринку. Видавництва скоротили обсяги видань якщо не в десять разів, то, принаймні, у кілька. Що стосується творчості, то, звичайно, публіцистика творчості заважає. Бо коли ти пишеш, то викидаєш забагато енергії, і перед творенням художньої прози треба наново зосереджуватись. Але що зробиш, коли йде війна? Війна є війна.

- І все-таки: творчий доробок братів Капранових – це «Приворотне зілля», «Кобзар 2000» і «Розмір має значення». Три художніх романи плюс збірка есеїв. Чи не замало, навіть як для військового стану?

- У нас ще є дитяча книжка. А зараз ми працюємо над новим романом – відразу хочемо перед вами виправдатися. Роман називається «Щоденник моєї секретарки». Це дуже цікава історія. У нас була секретарка, яка вела свій щоденник прямо в журналі реєстрації дзвінків. Одного разу ми знайшли там такий запис: «Сьогодні Віталій Віталійович хотів пригостити мене яблуком. Але я яблуко не взяла, бо ми ще не в тих стосунках, коли я можу прийняти цей подарунок». Уявіть собі, зараз же двадцять перше століття! І куртуазність у стосунках та шляхетні панянки сприймаються, скоріше, як дикість. І от раптом з’являється людина, яка вважає, що для того, аби взяти яблуко, треба певний етап у стосунках пройти.

Тобто ми недооцінюємо людей. Ми вважаємо, що всі вже дійшли до тваринного стану, тоді як насправді є чисті люди. І нам стало дуже цікаво, як такі чисті люди сприймають наш теперішній світ. І взяли для цього найбільшу божевільню, яка була в нашій історії – період з 2000 по 2004 рік, і вирішили описати її, але з точки зору людини нормальної, а не заангажованої. От зараз ми над цим і працюємо, чернеткову версію майже закінчили, і – як не тепер, то в четвер! – сподіваємось цю книжку видати. Так що про наше призначення ми не забуваємо. Навіть попри те, що війна.