Реванш олігархії: підсумки та прогнози

Зміни в керівництві Україною викликали зливу коментарів в усіх ЗМІ. Додаю й свій коментар разом із спробою політичного прогнозу. Намагатимуся сконцентрувати увагу на проблемах і фактах, які, на мій погляд, висвітлені недостатньо. Усунення "революційного" уряду не усунуло із свідомості людей основний здобуток революції. Ми зрозуміли, що ми "не бидло і не козли". І що б не робив реставрований кучмізм, загнати нас знов до стойла не вдасться.

Чого досяг Президент і чого він ще не зробив?

Програма Президента, проголошена перед Майданом, пішла у небуття. Всупереч гучним обіцянкам п. Ющенка багаті не мають наміру ділитися із бідними, а спроба Юлії Тимошенко виконати цю програмну обіцянку завершилася її відставкою. Замість створення 5 млн. нових робочих місць маємо скорочення зайнятості, зокрема завдяки невпинному знищенню цукрових заводів. Бандити не сидітимуть у тюрмах, а збережуть вкрадене майно. Ба більше. Деякі з них отримують посади відповідно до фінансових внесків у перемогу Ющенка на президентських перегонах, а може й у матеріальний добробут сім’ї Президента. Про обіцяну прозорість можна забути.

Пакт Ющенко-Янукович остаточно розставив крапки над і. Думаю, що такого не станеться, але я б не здивувався, коли б Президент призначив Януковича на посаду прем’єр-міністра. Навіть і без цього фактично маємо реставрований кучмізм. Було б цікаво, якби "Регіони" об’єдналися із "Нашою Україною" в єдину партію, наприклад, "Регіони нашої України". Жарт, але дуже сумний, бо союз нової влади з "апозицією" на чолі з "проФФесором" – реальність. Союз на засадах недоторканості злочинців (фальсифікаторів виборів, прихватизаторів та крадіїв державного майна, а також ворожих до України сепаратистів) та недоторканості "приватної власності". Союз на засадах визнання політичними репресіями спроб законного покарання ворогів України. Це – сигнал майбутнім фальсифікаторам: "Не бійтеся! Вам нічого не буде!"

Назвіть мені хоч одну демократичну країну, де б вкрадене майно вважалося законно придбаною приватною власністю. Такі країни в історії траплялися, але не демократичні. Гітлерівська Німеччина, де законною приватною власністю вважалося майно, конфісковане в євреїв. Радянська Росія, яка "грабувала награбоване". Китай, Північна Корея, Куба і, зрештою, пострадянські країни, включно нашу. Проте. в усіх нормальних країнах, починаючи з кодексу царя древнього Вавілону Хамурапі (1792 –1750 рр. до н. е.), зміна власника могла відбутися лише законним шляхом через добровільний акт купівлі-продажу. Наші прихватизатори мають такі акти, але чи є вони добровільними та законними? А може навпаки – це типово корупційні або рекетирські оборудки?

За сім місяців своєї влади Президент Ющенко багато чого не встиг. Не встиг провести через Верховну раду закон про непотрібність української мови. Звичайно, офіційна назва внесеного законопроекту інша, але зміст і очікуваний наслідок саме такий. Будь-яке підвищення статусу російської мови, яка й без спеціальних законів наразі домінує в Україні, є створенням можливості для російськомовного населення жити, не знаючи української мови взагалі. Це – гарантія права на хамство і цинізм п’ятій колоні російського імперіалізму. Нагадаю, що таких країн, де можна з успіхом жити без знання мови титульної нації, немає. У країнах, де офіційний загальнодержавний статус мають кілька мов, все населення знає всі загальнодержавні мови. Без цього не влаштуєшся на престижну роботу. Канадці володіють англійською та французькою, швейцарець володіє німецькою, французькою та італійською. Там, де офіційний статус мають ще й багаточисельні місцеві мови, носії цих мов володіють також загальнодержавними мовами. Швед у Фінляндії знає фінську, громадянин Індії – англійську, а багато неіндусів – ще й хінді, південноафриканець – анґлійську та африкаанс. Російська мова панує в Україні внаслідок колоніальної політики російської імперії і не заслуговує на підвищення статусу.

У нової влади не вистачило часу віддати Росії газотранспортну мережу (горезвісний консорціум, через який Росія контролюватиме транзит свого газу), а також передати під контроль Росії, прямо чи завуальовано, виробництво урану та цирконію, без яких ані ядерна енергетика, ані ядерна зброя існувати не може. Історично склався парадокс. Ядерна держава Росія не має ані покладів урану, ані виробництва цирконію, необхідного для тепловиділяючих елементів ядерних реакторів. А Україна, яка все це має, – без'ядерна держава через необачливу політику попередніх президентів. Не встиг наш п. Президент вступити до ЄЕП, а також задовольнити інтереси Росії в Азовському морі, Криму та Севастополі. Не встигла також адміністрація Ющенка завершити початий режимом Кучми дерибан українського сегменту Інтернету. Зусилля поставити український Інтернет під тотальний контроль СБУ та спеціально створених комерційних структур ще тривають.

Проте повернення до політики кучмізму дало Віктору Андрійовичу й деякі набутки. Обидві гілки колишнього Руху (НРУ та УНП), які нещодавно критикували Президента за загравання з ЄЕП, хитання у зовнішній політиці та невизнання вояків ОУН(б)-УПА учасниками національно-визвольних змагань, зараз перебувають у президентській обоймі й цілком ймовірно підуть на наступних виборах єдиним блоком з нашоукраїнцями. За цю підтримку п. Президент платить посадами в уряді. Залишився в уряді і Віктор Пінзеник, партія якого підтримує Тимошенко.

Мені особливо прикро бачити, як зійшов нанівець колись високий моральний авторитет рухівських партій. У 1989 р. я брав участь у створенні цієї громадської організації, тому мені боляче дивитися, як Рух поступово втрачав прихильників та вплив. На мою думку це сталося тому, що Рух, а далі його обидві гілки втратили політичну ініціативу. В епоху кучмізму обидва Рухи не стали у рішучу опозицію до влади, яку народ зненавидів за її крадійство та своє зубожіння. Замість того, щоб чітко й яскраво дати людям зрозуміти, які саме зміни в економічній політиці впровадить в разі перемоги на виборах Українська народна партія (костенківський Рух), тобто задекларувати економічну й політичну альтернативу, провід УНП повторював програмні тези кучмівського режиму – реформи на засадах ринкового фундаменталізму. Тобто лібералізація, приватизація, дереґуляція і покладання надій на малий бізнес та іноземного інвестора. Таким чином у народі склалася думка, що обидва Рухи не мають нічого проти кланово-олігархічного ладу, хіба що деякі претензії до прізвищ олігархів. Не мають вони нічого проти й побудови в Україні сировинно-експортної економіки колоніального типу. З таким ідейним багажем політична смерть цих партій неминуча. Після перемоги помаранчевої революції післярухівські партії трохи дистанціювалися від Президента, але наразі приєдналися до нашоукраїнців попри чітко проросійську орієнтацію уряду Єханурова.

Варто звернути увагу на те, що в лексиконі Ющенка та його оточення з’явилося улюблене слово кучмістів – "стабільність". Виявляється, відхід від обіцянок, які майбутній президент давав на Майдані, – шлях до стабільності. Стабільна інфляція, стабільна девальвація гривні, стабільна прихватизація. Отже все без змін.

Пастка для Єханурова

Уряд Тимошенко за короткий термін свого існування доклав зусиль для виконання однієї з передвиборних тез Віктора Андрійовича: "Багаті поділяться із бідними!". Долаючи шалений опір навколопрезидентського оточення, уряд спромігся значно підвищити зарплати й пенсії. На відміну від передвиборного трюку Януковича, який тимчасову доплату до пенсій видав за їх підвищення, бюджет, який провів через парламент уряд Юлії Тимошенко, передбачив гроші на стабільне підвищення всіх соціальних виплат. Детінізація економіки, часткове придушення контрабанди, ліквідація фіктивного експорту як засобу розкрадання бюджетних коштів збільшило доходну частину бюджету майже вдвічі.

Але все це було лише початком складної шахової партії. Заради об’єктивності треба визнати, що, як на мене, не всі початкові ходи цієї партії були вірними. Проте можна визначити, що Юлія Тимошенко намагалася виправляти допущені помилки, як це сталося з малим бізнесом. В усякому разі створивши нечувано соціальний бюджет, прем’єр-міністр знала, що робити далі. Знала чи планувала подальші ходи в економічній політиці. Я не посвячений у плани помаранчевого уряду та не поділяю деяких засад його діяльності, але думаю, що Тимошенко мала певний план переходу від бюджету проїдання до бюджету розвитку. Дозволю собі припущення, що другим ходом у цій партії в "економічні шахи" була б підтримка курсу на зростання особистих доходів та купівельної спроможності населення за рахунок усунення наслідків злочинної прихватизації, тобто вилучення коштів з кишень прихватизаторів.

Третім ходом мало б бути створення нових грошей, тобто нової вартості, шляхом розбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. Зверніть увагу, що зростання купівельної спроможності населення – стандартний у світовій практиці засіб економічного розвитку, необхідна передумова зростання виробництва, яке неможливе без платоспроможного попиту. Саме цей важіль використали свого часу такі різні керівники, як Гітлер, Рузвельт та де Голь. Вони зупинили економічні кризи шляхом збільшення державних (переважно військових) витрат.

На цьому тлі Єхануров нагадує гравця, який сів до шахівниці догравати партію, розпочату іншим шахістом. Попередній гравець розпочав багатоходову комбінацію, Комбінації часто починають із жертв, які виявляються виправданими лише після багатьох ходів. Новий гравець задуму комбінації не знає, подальші ходи він не розраховував, а жертви вже зроблені. Як ходити далі, він не знає, стиль та спрямування його стратегічного мислення зовсім інші. Він мусить імпровізувати. Найймовірніше, що він комбінацію програє, бо його ходи будуть помилковими.

Про це вже говорять на кожному політичному перехресті. Мовляв для наступного бюджету немає коштів для дотримання того рівня соціальних виплат, який впровадила Тимошенко. Що робити? Реприватизацію і очікувані від неї кошти (доплата нових або старих приватизаторів до реальної ціни придбаних за безцінь об’єктів) скасовано пактом Ющенко-Янукович. Ренаціоналізацію і збільшення таким чином прибутків від повернених у державну власність підприємств фактично заборонено. Навіть міністр фінансів Пінзеник не знайшов кращого виходу з грошової скрути, ніж стандартний кучмістський захід – іноземні позики для проїдання. З іншого боку просто скасувати впроваджене Тимошенко збільшення зарплат і пенсій неможливо, бо воно викличе невдоволення більшості населення, а відтак – поразку на виборах. Проте лунають голоси, які пропонують вибачитися перед Україною за "авантюризм Тимошенко" і зменшити зарплати й пенсії до передтимошенківського рівня.

Найймовірніше, що неокучмістський уряд Єханурова для збалансування бюджету вдасться до випробуваних протягом епохи Кучми заходів: затримки зарплат і пенсій (здається, деінде вже почалося), підвищення тарифів на комунальні послуги, електроенергію, транспорт та зв’язок (вже йде), а також інфляційного знецінення доходів населення (почалося ще за попереднього уряду і йде на повний хід). Звичайно провина за це все покладається на попередній уряд, але ми – не бидло й не примітивні дурні. Багато хто не повірить цьому чорному піару, а це – втрата неокучмістами голосів на майбутніх виборах. І уряд Єханурова не здатен завадити такій громадській думці.

Юлія Тимошенко – ворог народу № 1

Чорний піар з покладанням відповідальності за всі економічні негаразди на Тимошенко ллється зливою майже з усіх ЗМІ. Нагадаю читачеві, що Юлії Володимирівні "щастить". Вже вдруге її оголошено ворогом народу. Вперше це сталося, коли вона була віце-прем’єром з паливно-енергетичного комплексу в уряді Ющенка. Чим тоді завинила Тимошенко? Тим, що повернула до бюджету 8 млрд. гривень і уряд Ющенка витратив їх на погашення боргів з зарплати і пенсій, а також частки зовнішнього боргу. Яким чином це було зроблене? Юлія Володимирівна залізла до кишень нафтогазотрейдерів шляхом заборони бартерних розрахунків. Бартер – добре відпрацьований спосіб ухилення від сплати податків. Саме його і було заблоковано.

Енерготрейдери не капітулювали без бою. Харківські енергетики запропонували створити "енергоострів", тобто зону, яка постачатиметься енергією з Росії в обмін на бартерні поставки продукції харківських підприємств. Уряд цю ідею відхилив як спосіб уникнути оподаткування. У відповідь Харківське обленерго почало систематичне вимикання електроживлення, мовляв, підставимо вас під шквал народного гніву. Було запущено чутку, що електрику вимикають за наказом Тимошенко. З бесід із своїми харківським колеґами знаю, що більшість харків’ян досі вірить у цю нісенітницю. Принаймі мені не вдалося переконати жодного з них, що віце-прем’єр не могла безпосередньо керувати вимикачами через голови міністра енергетики та його заступників, директора обленерго тощо. Коли Тимошенко зібралася аналогічним шляхом "потрусити кишені" вуглетрейдерів, олігархи добилися її усунення і ув’язнення, але повернутися до практики бартерних розрахунків та затримок зарплат і пенсій наші керівники не наважилися, хіба що за винятком Донбасу.

Легковірних людей вистачає й зараз. Юлія Володимирівна знов стала "ворогом народу № 1". Знов маємо чорний піар, який звинувачує екс-прем’єрку в популізмі, комунізмі, артистизмі, а також у інфляції та усіх економічних кризових явищах (бензинова, цукрова, м’ясна та зернова кризи). Мені доводилося розмовляти з багатьма, які вірять цьому піару. Цікаво, що моїми респондентами були не бізнесмени, не пройдисвіти, а звичайні люди найманої праці. Як папуги, вони повторювали звинувачення олігархічної преси: "Як вона насмілилися керувати економікою вручну, нехтуючи ринковими засадами?!"

Мені особливо сподобалося звинувачення в артистизмі. Виявляється дехто бажав би бачити на телеекрані номенклатурну даму радянських часів (згадаємо Катерину Фурцеву чи Валентину Шевченко), одягнену й зачісану без смаку, позбавлену жіночості й шарму, яка читає з папірця текст, писаний підлеглими. Ні, я за артистизм, інтелект і жіночу привабливість.

Замах Тимошенко на власність, вкрадену прихватизаторами, та спроба її уряду захищати національні інтереси, – причина звинувачень у "комунізмі". Тут слід нагадати, що у світі конкурують, грубо кажучи, два протилежні погляди на економічну роль держави. Одна з концепцій, яку посилено пропаґує західна економічна думка – це абсолютний лібералізм і повне невтручання держави в економіку. Протилежна концепція полягає в тому, що головна функція держави – захист національних інтересів, тому держава повинна активно сприяти розвиткові економіки, зокрема стримувати неґативні тенденції ринку: схильність бізнесу до антисуспільного підприємництва, монополізації, прагнення надприбутків, до нехтування екологічними вимогами і намагання постачати споживачеві фальсифіковану та низькоякісну продукцію, яка, всупереч ринковій конкуренції, знаходить покупця, зокрема, завдяки брехливій рекламі та монополізації ринку. Але головне – держава має стабілізувати економіку шляхом активної протидії невід’ємній властивості ринку – нестійкості по відношенню до економічних криз. Така концепція називається дирижизмом.

Одним із засобів стабілізації є фінансовий трансферт, тобто примусове вилучення коштів в одних членів суспільства з прямою чи непрямою їх передачею іншим. Безкоштовні освіта й медицина оплачувалися саме шляхом трансферту. Нам недоплачували за нашу працю, а вилучені в усіх кошти йшли на медицину, освіту, дешеві житло й транспорт тощо. В усіх розвинених демократичних країнах народ контролює державу, а тому автоматично встановлюється дирижистська модель та існує трансферт. Що примушує в таких країнах мати "безкоштовну" середню освіту? Чи не краще додати кошти на освіту дітей батькам і нехай вони платять? Виявляється, що відмова від трансферту завдала би шкоди суспільству. Дехто з батьків замість навчання дітей ці гроші, просто кажучи, пропив би. Суспільство отримало б чимало безграмотної молоді, яка б частково поповнила злочинний світ.

США та Франція, Німеччина та Японія, Південна Корея та Тайвань та ін. – типово дирижистські країни. Коли два потужних буревії нещодавно зруйнували узбережжя Сполучених Штатів, нафтотрейдери підняли ціни на бензин, який у США вдвічі дешевший, ніж в Україні. Штат Нью-Джерсі миттю вжив заходів проти охочих до надприбутків. І нічого. Жодних протестів проти "ручного управління", неринкових методів. Жодних звинувачень у "комунізмі". До таких засобів влада США вдається не вперше. А наша олігархічна преса в аналогічному випадку звинуватила Тимошенко в усіх гріхах. Водночас олігархічне оточення Президента активно протидіяло спробам Тимошенко спинити злет цін на бензин, м’ясо, цукор.

Дирижизм втілювався у життя не тільки у капіталістичних країнах. Соціалістичний табір на чолі з СРСР – зона не просто суцільного дирижизму, а економічної монополії держави. Саме ця монополія, а не сам дирижизм, – причина економічної неефективності соціалізму. Ідея комунізму – ідея 100-відсоткового трансферту. В такому випадку гроші не потрібні. Прикладом комуністичної держави була Імперія Інків у Південній Америці, яка проіснувала чотири століття, не маючи уявлення про гроші. Між соціально-ринковими системами демократичних країн та соціалізмом радянського типу є системи проміжного варіанту, який С.Грабовський назвав "ринковим соціалізмом", тобто дирижизмом без демократії, але й без економічної монополії держави. Приклади: НЕП в СРСР, економічні системи Гітлера в Німеччині, Тіто в Югославії, Кадара в Угорщині, Денсяопіна в Китаї (існує й досі), Лукашенка в Білорусі. Якщо дирижизм багаторазово довів свою ефективність, то втілення в життя догм абсолютного лібералізму завжди і повсюдно мало наслідком руйнівні економічні кризи. Згадаємо Арґентину, Мексику, Перу та багато інших країн. Звинувачення в "комунізмі" з боку прихильників шахрайського бізнесу зрозумілі, але "комуністка" Тимошенка опинилася в одній когорті з такими "комуністами" як Шарль де Голь, Людвіг Ерхардт та Франклін Рузвельт.

Маємо, на жаль, багато легковірних, а то й просто недалеких людей, які не бажають нічого знати, але вірять олігархічному телебаченню та олігархічним газетам, а в нас майже всі ЗМІ належать олігархам. Обговорюючи ці проблеми з випадковими співбесідниками у транспорті та людних місцях, я почув, що чимало хто вірить усій брехні про Юлію Тимошенко: вона – крадійка (що і в кого вона вкрала, їх не цікавить), Янукович збільшив пенсії, а Тимошенко підвищила ціни на м’ясо, цукор та бензин, Тимошенко не їздила до Москви, бо боялася арешту за злочини. Тощо.

Мушу зізнатися, упередженість "простого люду" проти Тимошенко настільки стійка, що мені не вдалося жодного разу не те щоб переконати у протилежному, але й навіть посіяти сумнів стосовно цієї брехливої пропаганди. Як горох від стіни від них відскакувала будь-яка інформація про факти. Що там "простий люд"! П. Президент у своїх промовах повторює тезу, що уряд Тимошенко дістав у спадщину від Януковича бурхливе піднесення економіки, а далі все зіпсував. Почув я таке від нашого Президента і здивувався. Які ж недолугі його радники та політтехнологи! Яким треба бути ідіотом, щоб заради паплюження Тимошенко вкласти в уста Президента Ющенка аґітацію за Януковича! Виходить проФФесор – економічний геній, а Президент Ющенко свідомо призначив після своєї перемоги економічно безграмотний уряд Тимошенко. Але ж ми ще не забули критику на адресу Януковича, яка лунала у Верховній раді саме від блоку Ющенка. Ми ще не забули, як уряд Януковича знизив прожитковий мінімум та наробив чимало інших економічних злочинів, особливо під час виборчих перегонів.

Насправді, уряд Тимошенко успадкував від Януковича величезні борги та розбалансований бюджет, а високі темпи зростання були простою фікцією. Типовою ще з часів радянської статистики. Як робився високий темп зростання ВВП? Зокрема, він містив у собі фіктивний експорт, той, що за допомогою хабарів митникам документально оформлений, але існує лише на папері. За цей "експорт" шахрайські структури отримували з держбюджету цілком реальне повернення ПДВ, тобто 20% вартості того, що не існує у природі. Були й інші складові статистичної фальсифікації. Були також цілком реальні економічні неприємності, як-от падіння світових цін на метал, основний експортний продукт України. На щастя, все приховати неможливо. Як відмітив екс-міністр економіки за статистикою економіка зростала, а промислове споживання електроенергії зменшувалося. Що це? Наслідок впровадження енергозбереження? Аж ніяк! Це – скорочення виробництва. Після впровадження урядом Тимошенко чесних правил економічної діяльності фіктивний ВВП зник, але попри статистичне падіння почалось зростання промислового споживання електроенергії, що свідчить про піднесення саме реального сектору економіки, тобто про збільшення виробництва.

Варто окремо спинитися на критиці уряду Тимошенко за спробу ревальвації гривні до справедливого курсу. Купівельна спроможність долара в Україні втричі більша, ніж у США. Справедливий обмінний курс мав би бути на рівні 1,6-1,8 грн. за долар (як це було до російського дефолту 1998 р.) замість 6 грн., як це було до початку ревальвації. Що б сталося, якби уряд ревальвував гривню до справедливого курсу? Це б означало збільшення абсолютно усіх зарплат і пенсій у доларовому виразі у три рази, а відтак і збільшення купівельної спроможності українців, оскількі доларові ціни на світовому ринку не зросли. Промисловість отримала б значний поштовх для розвитку, бо подешевшав би (утричі!) імпорт технологічного обладнання. Щодо твердження, ніби ревальвація гривні знецінила доларові заощадження громадян, то воно економічно неграмотне. Зменшився гривневий еквівалент заощаджень, але товарний еквівалент мав би залишитись незмінним.

Мав би, як би не спротив великого бізнесу. Експортери сировини зацікавлені в девальвації гривні, яка дає їм конкурентні переваги. Отже бізнес, що контролює ринок, вчинив Урядові добре організовану обструкцію. На тлі ревальвації розпочалася стрімка інфляція. Зросли ціни на бензин, цукор, м’ясо. І тут згадую свої спроби пояснити людям, що Тимошенко не збільшувала ціни. Так звані "прості люди" не розуміють, що ми живемо вже не в соціалістичній країні, де ціни встановлював уряд, а в державі, де ціну визначає приватний продавець згідно з умовами ринку. У ринковій економіці теж можливе державне реґулювання цін, але набагато ефективніше їх ринкове реґулювання шляхом товарних інтервенцій та митної політики. Способи ці відомі з давніх давен.

Юлія Тимошенко спробувала збити ціну на бензин шляхом домовленості з нафтотрейдерами (варіант державного регулювання), та диверсифікації імпорту. Не вийшло. Втрутився (із подачі короля "бензину" Трет’якова?) особисто п. Президент. Він прилюдно загрожує Тимошенко відставкою і відсторонює її від втручання у справи паливно-енергетичного комплексу. Бензин залишився дорогим. Нічого не вийшло із спробами вчинити товарні інтервенції на ринку м’яса. Дешеве м’ясо швидко зникло. Чому? Тому що товарні інтервенції ефективні лише тоді, коли дешевий товар викидається на ринок в достатку. Коли ж він стає дефіцитом, маємо типову радянську ситуацію. Навколоющенківське оточення ретельно заблокувало можливість справжніх товарних інтервенцій.

Зустріла шалений опір спроба Тимошенко збити ціну на цукор шляхом безмитного імпорту тростинного цукру-сирцю. Цей прийом у світовій економіці не новина. Ще кілька століть тому Велика Британія захищала внутрішній ринок зерна митним бар’єром, але мито скасовувалося, коли ціна на зерно перевищувала визначену законом межу. Цікаво, що головними протестантами проти протидії цукровій кризі виявилися "захисники народу" соціалісти. Зчинився галас, аж до запитів у Верховній раді і вимогами суду на Тимошенко за "знищення" національного цукровиробника. Соціаліст, міністр аграрної політики п. Баранівський, запевнив Верховну раду, що Україна має достатній резерв цукру, а відтак у імпорті тростинного сирцю не було потреби. А де ж ви були раніше, пане Міністре? Чому не зробили інтервенцію із запасів бурякового цукру? Відповідь проста. Цукор належав не Міністерству агрополітики. Його було скуплено і притримано на складах перекупниками, які бажали нажитися саме за рахунок підвищення цін у сезон масової консервації. Саме проти них, а не проти національного цукровиробництва були спрямовані заходи Тимошенко. Виходить, пан Міністр-соціаліст захищає інтереси не селян, а спекулянтів. Ось як зробили з Юлії Володимирівни ворога народу.

Помилки Юлії Тимошенко

З попереднього читач може зробити висновок, ніби я беззастережний симпатик п. Тимошенко. Ні, я вважаю, що екс-прем’єрка наробила величезну купу помилок, в тому числі засадничі. У діях уряду Тимошенко явно проглядала печатка монетаризму. Монетаристи вважають метою економічної діяльності здобуття грошей. Байдуже, яким чином. Цю ідеологію бачимо щодня на телевізійних екранах, де демонструються американські бойовики. Головна мета героїв цих фільмів – вкрасти мільйон. Юлія Тимошенко зробила акцент на соціальних виплатах, митній політиці, системі оподаткування та інших бюджетних питаннях, тобто тих процедурах, які впливають на грошообіг.

Одним з джерел помилок у цьому аспекті стала боротьба проти пільг. Скасовуються пільги деяким соціально незахищеним категоріям, наприклад, право на безмитне одержання інвалідами гуманітарної допомоги з-за кордону. Гуманітарна допомога обкладається ПДВ у розмірі 20% митної вартості. Ліквідуються вільні економічні зони та їх пільги на безмитний імпорт інвестиційних товарів. Позбавляються аналогічних пільг технопарки. Претензії то цих категорій пільговиків були в окремих випадках слушні, але замість усунення зловживань (безмитний ввіз для перепродажу) було фактично припинено функціонування інноваційних структур, вкрай важливих для розвитку економіки.

Якби Тимошенко дотримувалась реалістичного погляду на економіку, вона б діяла, виходячи з розуміння того, що мета економічної діяльності – не здобуття грошей, а матеріальне виробництво, тобто створення пропозиції товарів та послуг. Гроші – лише засіб розподілу, "талони" на отримання певної частки ВВП. Держава друкує і пускає в обіг стільки грошей, скільки треба для розподілу товарів та послуг. Заради справедливості слід згадати, що наміри розвитку певних виробництв були проголошені. Не можна закидати Юлії Володимирівні, що вона не встигла побудувати нові нафтопереробні потужності, не встигла багаторазово збільшити виробництво м’яса (кілька кроків у цьому напрямі все ж зроблено), не встигла створити обіцяну Ющенком кількість нових робочих місць та ще багато чого. За сім місяців цього не зробиш.

Проте, мені не подобається економічна стратегія п. Тимошенко, яка базувалася на хибній тезі, ніби економіку нам мають збудувати іноземці. Ця теза, на превеликий жаль, прийнята на озброєння всіма без винятку політичними силами в Україні. Є незначні розбіжності у нюансах. Антиукраїнський політикум (напр., "Регіони") вважає, що українську економіку слід продати переважно російським інвесторам, інші партії віддають перевагу інвесторам західним, але не проти російських теж. Один із союзників Юлії Володимирівни, п. Губський у своїй монографії чітко показав, що прямі іноземні інвестиції корисні між державами одного рівня розвитку (бо вони об’єднують інноваційні потенціали, патентні надбання, підвищують конкурентоспроможність і прибутки), але інвестиції розвиненої країни до менш розвиненої найчастіше для останньої шкідливі.

Це легко зрозуміти. Іноземна фірма купує підприємство у слаборозвиненій країні не для розвитку останньої, а для захоплення ринку. Вона зацікавлена не створити собі конкурента, а втримати країну-об’єкт на недорозвиненому рівні несамостійного виробництва. Тому іноземний інвестор охоче йде в галузі, де нічого не треба виробляти, а можна просто збирати гроші з населення (зв’язок, енергопостачання, комунальні послуги). Там, де треба щось виробляти, іноземець створює фасовочно-складально-розливочні підприємства. Новостворені іноземним інвестором робочі місця переважно низькоякісні: продавець, експедитор, рекламний аґент, конторський клерк, робітник невисокої кваліфікації. Годі чекати від іноземного інвестора створення високоякісних робочих місць: інженер (розробник, конструктор, технолог), дослідник та випробувальник, кваліфікований робітник. Очевидно, що іноземному інвестору необхідно знищити наш інноваційний потенціал.

Така ситуація давно усвідомлена у світі, тому Південна Корея дозволила іноземні інвестиції лише після 30 років самостійного розвитку, коли вже мала розвинену економіку. Японія й досі забороняє іноземні інвестиції в радіоелектроніку. На жаль інвестиційна політика усіх попередніх урядів (і уряд Тимошенко тут не виняток) хибна. Її результат – масове знищення вітчизняних підприємств і цілих галузей. Насамперед високотехнологічних та наукомістких. Невже так важко згадати, що економіки США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Японії та Південної Кореї, Бельгії, Нідерландів та ін. створилися без іноземних інвестицій? Іноземні інвестори прийшли в ці країни вже тоді, коли вони були високорозвиненими. Правильну інвестиційну політику, на мій розсуд, веде Китай, який дозволяє іноземним інвесторам лише створення нових виробничих підприємств з експортним потенціалом і не дозволяє руйнувати економіку Китаю.

Отже в діях Тимошенко я бачу тяжку стратегічну помилку – орієнтацію на створення сировинно-експортної економіки колоніального типу замість інноваційної економіки, що ґрунтується на знаннях. У цьому блок Юлії Тимошенко не відрізняється від інших політичних сил. А мав би... На превеликий жаль пішов з життя палкий пропаґандист інноваційної моделі економіки, професор М.А.Павловський, депутат Верховної ради та активіст партії "Батьківщина". Такої постаті серед прихильників Тимошенко вкрай невистачає.

Перехід до інноваційної економіки вимагає перебудови стосунків держави з наукою. Інноватори – працівники прикладної науки – дослідники та розробники, які створюють нові технології, матеріали, вироби, сорти сільгоспкультур, породи свійських тварин, нові ліки, методи лікування та багато чого іншого. Інноваційна діяльність використовує досягнення фундаментальної науки: знання про нові явища та процеси у живій та неживій природі, про закони, які ці явища кількісно описують.

Отже інноваційна економіка – це така, де провідна роль віддана науці. Вона полягає у перманентному втіленні творчих досягнень інноваторів у ринкові пропозиції. На жаль з розпадом СРСР і зникненням військових амбіцій наука стала непотрібною. Позбавлена фінансування і державної підтримки наука знайшла собі споживачів знань за кордоном. Чимало талановитих вчених, переважно молоді, виїхало за межі України. Уряд Тимошенко не тільки не зробив жодної спроби повернути науці її соціальну роль, але й виявив неабияку наукофобію. Науковці не забули брутальної й образливої заяви віце-прем’єра М.Томенка про дармоїдство Національної академії. І це заявив історик, тобто людина, яка взагалі не має уявлення про наукові дослідження, а має досвід лише писання компілятивних праць. Прем’єр Тимошенко не осмикнула свого віце-прем’єра, що сприйнялося як вираз солідарності з ворожим ставленням до науки.

Ще один закид на адресу Тимошенко – наївний меркантилізм у митній політиці уряду. Здавалося б усе дуже просто. Імпорт, який йде на користь нації, мусить стимулюватися, а той, що спричиняє шкоду, – гальмуватися. Так само слід чинити й з експортом. Але наївний меркантилізм (філософія синиці в руках) спонукає до митного здирництва – здерти якомога більше. Бо завдана митним здирництвом шкода виявиться пізніше та ще й по інших відомствах.

Якби я був прем’єр-міністром, то впровадив би таку митну політику. Імпорт інвестиційного товару (технологічне обладнання, матеріали, комплектуючі та сировина, що не виробляються в Україні), а також товарів для наукових досліджень (приладів, матеріалів, реактивів та джерел інформації на всіх носіях) я б цілком звільнив від ввізного мита і ПДВ. Я б обклав митом лише ввіз застарілого обладнання та товарів, що виробляються в Україні. Щодо експорту, я вжив би заходів для зміни його структури, а саме: впровадив би додатковий податок на низьку додану вартість. Наприклад, визначаємо, що додана вартість має бути 70%. Якщо так і є, експортер не платить нічого, але якщо додана вартість становить лише 5% (експорт примітивної сировини), то експортер платить податок, який доводить додану вартість до визначених законом 70%. Ясно, що така політика мала б наслідком зменшення митних надходжень, але держава отримала б більше податкових надходжень за рахунок збільшення виробництва та експорту товарів з великим вмістом доданої вартості. Додатковим наслідком було б створення імпортзамінних виробництв та поліпшення зовнішньоторгівельного балансу.

Названі заходи суперечать курсу на сировинно-експортну економіку, але повністю узгоджуються з інноваційною моделлю.

Що з нами буде?

Будуть нові парламентські вибори. На передвиборній арені зустрінуться три ґладіатори: неокучмістська влада в особі нашоукраїнців на чолі з Ющенком та їх спільники, блок Януковича навколо "Реґіонів" та блок Юлії Тимошенко. Будуть ще й інші, серед яких не всі здолають виборчий бар’єр. Я спитав себе: "Коли б я працював політтехнологом на кожну з цих сил, яку б програму я склав, які гасла б висунув?".

За Януковича відповісти просто. Під його знамена збіжиться вся антиукраїнська публіка. Ті, що ностальгують по СРСР та бажали б його відновити у будь-якій якості. Програма проста. Федералізація України. (Антиукраїнці гадають, що ми не розгадаємо цієї нехитрої двоходової комбінації: спочатку розшматувати Україну на землі-суб’єкти федерації, а потім деякі землі вимагатимуть своєї передачі до складу Росії.) Державний статус російської мови. Або ґлобальний, або реґіональний на розсуд суб’єктів федерації. Вступ до ЄЕП. Інтеграція із Росією (тобто новий аншлюс). Відмова від вступу до НАТО та ЄС, вступ до СОТ одночасно з Росією, або після неї. Приватизація з преференціями для національного капіталу. В останньому гаслі я не певен, бо воно суперечить інтересам Росії.

За блок Тимошенко скласти передвиборну програму ще легше. Вона вже давно складена. Це – гасла Майдану. На місці Тимошенко можна сміливо будувати свої виступи перед виборцями за такою схемою: Майдану було обіцяно таке й таке...; уряд Тимошенко встиг виконати такі й такі обіцянки...; не вдалося зробити таке...; стали на заваді такі й такі сили...; БЮТ обіцяє в разі отримання прем’єрської посади виконати програму Майдану повністю й додатково зробити...

Тут варто зауважити, що БЮТ слід замиритися із науково-технічною інтелігенцією. Було б добре, якби Томенко, який безперечно буде у списку БЮТ, вибачився перед науковцями. З преси відомо, що Тимошенко задумала дуже сильний хід: перші в історії пострадянського світу праймеріз, тобто неформальні й неофіційні вибори серед своїх прихильників, які мають з’ясувати, як ставиться виборець до тих чи інших персон у виборчому списку.

Буде шкода, якщо Тимошенко обмежиться перевіркою популярності першої п’ятірки списку. Як на мене, то треба перевіряти абсолютно всіх кандидатів на одіозність, тобто в офіційний список не включати тих, кого відхилять на праймеріз. Народ позитивно відреагує на таку пошану до громадської думки. БЮТ має шанс стати першою політичною силою, яка відверто не торгує місцями у виборчому списку, бо таких "покупців" виборець не пропустить.

А що б я порекомендував Ющенкові? Поставив таке питання й запнувся. Відповіді на нього не маю. Що можу вичавити із себе? Стабільність, злагода, європейський вибір, малий бізнес, інвестиційний клімат. Всі гасла затерті, аж засмальцовані. Що ще? Повторювати гасла Майдану? – Небезпечно. Люди пам’ятають, як ці гасла "втілювалися". Отже команда Ющенка витратила всі свої політичні набої. Більше "стріляти" нічим. Попри цю обставину партія НСНУ набере голоси. За Ющенка проголосує так званий інерційний електорат, тобто виборці, які не занурюються в глибини партійної програми, не переймаються політичним аналізом ситуації, а голосують за Ющенка тому, що вони завжди голосували за нього.

Щодо мене, я свій вибір зробив. Голосуватиму за БЮТ. Мені байдуже, скільки коштують прикраси Юлії Володимирівни чи весілля її доньки. Я знаю одне: п. Тимошенко досить постраждала від кучмізму, щоб піти з ним на компроміс. А це дає надію, що перемога БЮТ – єдиний шанс покінчити з кланово-олігархічним ладом, реально відокремити бізнес від політики, а може й стати на шлях інноваційного розвитку.

Леонід Шульман, доктор фізико-математичних наук

http://maidan.org.ua/