Мирослав Попович: «Я втішаюся тим, що могло би бути гірше»

Директор Інституту філосо­фії Мирослав Попович, 75 років, побоюється сою­зу Ющенка з Януковичем і вважає, що стосунки влади з суспільством склада­ються по-новому, а також розповідає анекдот.

Видео дня

Влада в нас нова, та особливої новиз­ни в її діях не відчувається. Ви бачите якісь зміни у відносинах між владою та суспільством?

— Новій владі можна пред'являти бага­то претензій. Але це — не авторитарна вла­да. Ми вже були на межі перетворення на страшну диктатуру. Якби прийшов режим із Донбасу, ми перетнули б цю межу. Зараз країна вийшла на більш-менш нормальний шлях розвитку. Відносини між владою та суспільством складаються-таки по-новому.

Але ж люди, які раніше, змушені давати хабарі, да­леко не завжди можуть відстояти свої права...

— Звичайно, наївно з боку пре­зидента було ка­зати: не беріть і не давайте хаба­рів. Братимуть і даватимуть, поки не зміниться система. Думати треба не про те, як людям руки за це повідривати, а про створення умов для подолання хабарництва. На жаль, робиться навпаки. Надання імунітету де­путатам усіх рівнів — величезний удар по боротьбі з корупцією. Це помилка президента.

Та мені здається, головною проблемою є те, що відбувається у верхах.

Люди надзвичайно емоційно сприйня­ли розрив між Ющенком і Тимошенко. Чому?

— Ті, хто був під помаранчевими пра­порами, сприйняли це як особисту драму. Адже свої надії вони покладали на обох лідерів. Якби Ющенко та Тимошенко ро­зійшлися через якісь ідеологічні розбіж­ності, такого резонансу не було б. Але всі бачили, що розрив стався через особисті взаємини серед членів команди. Формаль­но нічого надзвичайного не відбулося. Триває структуризація влади. Уряд був і залишається коаліційним. А розколи та розходження — явище нормальне для політики. Та для нас воно болісне та три­вожне. Боюся, це лише початок. Бо коли Віктор Ющенко потребуватиме підтрим­ки, він шукатиме союзників. І дуже часто не таких, яких йому хотілося б.

Маєте якісь недобрі передчуття?

— Так. Варто лише подивитися на можливу розстановку сил у наступному парламенті. Ясно, що жодна з політичних сил не матиме більшості, тому шукатиме союзників для створення коаліції.

У Польщі в такій ситуації дві праві партії заявили, що вони приречені на співпра­цю. На неї так само мали б бути прирече­ні і Ющенко з Тимошенко. Хоч навряд чи так станеться. Особисті стосунки у них складаються дедалі гірше. А в нашій по­літиці вони дуже важливі. Тому цілком імовірним виглядає і блок Ющенка з Януковичем — як під час голосування за уряд Єханурова. Це неприємно, бо жодних ідеологічних підстав для такого блокування немає.

До чого це призведе: зневіри і байду­жості у суспільстві чи навпаки — до по­силення активності людей?

— Можливе й те, й інше. Спалах солі­дарності, який був на Майдані, не може бу­ти постійною атмосферою державотворен­ня. І слава Богу — бо весь час в чаду надії жити не можна. Треба просто спокійно працювати. Це ж не нормально, що люди весь час біжать до телевізора: що там іще сталося.

Тому неминуче розчарування призведе до спаду суспільної температури. Ми вийдемо на свої 36,6 градуса і житимемо без холеричного сприйняття кожної політич­ної події.

Виглядає так, що пани чубляться, а в мужиків чуби тріщать. Від непрофесійності в економіці схудли наші гаман­ці. Наступні вибори перетворюються на чергову лотерею. Що робити далі?

Скажу за себе. Я не сподівався, що побачу у своєму житті справжню, відкриту політичну боротьбу в умовах демократії. Оцим себе заспокоюю. Можливо, це ті­шить більше, ніж варто було б... Але ж справді могло бути гірше. Що всім робити? Голосувати навесні.

Не вважаєте, що свобода змі звалилася на людей як багато їжі після тривалого голодування?

— Це так. І їжа ця жирна та смажена. Вона викликає розлад травлення. Я б ска­зав, що теперішнє суспільство не має систе­ми координат. Люди кидаються від однієї точки зору до іншої. Але свобода ЗМІ му­сить бути. Без цього не можна.

Які з притаманних українцям рис мали б проявлятися зараз і в недалекому майбутньому?

— Розкажу анекдот. Два куми забивають вола. Один тримає за роги, другий взявся за молота. Влупив раз - віл стоїть. Другий — знову стоїть. І тут голос: "Куме, якщо ви ще раз мене по голові луснете, то я можу вола й не втримати".

Може, цей анекдот не зовсім точно пе­редає українську ментальність, але народ наш таки терплячий і неагресивний. Він не схильний бити морди та влаштовувати погроми, а хоче вирішувати все законно. Це дуже важливо, бо нас часто підводять до небезпечної межі.

Зараз справді важко. Особливо на селі. В індустріальних центрах не легше. Я недавно їздив до родичів у Дніпродзержинськ. До де­яких місць там тільки пішки можна добра­тися — рейки на металолом познімали...

При Кучмі чи при Ющенкові?

— Ще при Кучмі.

А при Ющенкові назад не поставили. Добре, що нова влада така прозора і ми можемо бачити всі сварки. Але ж людям хочеться ще й чогось матері­ального...

— Процес таки просувається. Раніше ве­личезною проблемою було те, що автори­тарна держава контролювала економіку. Нічого не можна було зробити без "криші". Кришувала міліція, держадміністрації. Усе це сьогодні значною мірою поламане. На­дія все-таки є.

За останні дев'ять місяців наш менталі­тет став більш європейським?

— Гадаю, так. Люди стали агресивніши­ми в захисті своїх прав. У Києві он протес­тують проти забудов. Можливо, ці протес­ти часом мають не дуже цивілізовані проя­ви, але це — громадська активність. Наб­лиження до Європи не є питанням вступу до ЄС. Нам самим треба змінюватися, щоб за суттю стати європейською державою. Думаю, тут ми робимо кроки вперед.

Анатолій МАРЦИНОВСЬКИЙ, "Газета по-українськи"

www.gpu-ua.info