Поет Олекса Ющенко - дядько Президента: "Лише Ющенків у селі було 30 дворів"
Виртуальный мемориал погибших борцов за украинскую независимость: почтите Героев минутой вашего внимания!
Дядько президента, Олекса Ющенко, з 1959-го живе сам-один і пише вірші
У Віктора Ющенка в Києві є троюрідний дядько. Живе неподалік Лаври, ближче до Вічного вогню. Це поет Олекса Ющенко, 88 років.
Мешкає в однокімнатній квартирі. Працює за друкарською машинкою "Континенталь", яку 1941-го з Берліна привіз друг, також Олекса — Борсук. Ющенко написав 50 книжок. Самотній він у тій своїй квартирі вже 46 років. А ще він — заслужений діяч культури... Чувашії.
— Я багато можу розказати, — відгукнувся пан Олекса по телефону. — Тільки в мене інфаркт недавно був, ногу відняло. Приходьте за тиждень, поговоримо. Може, пройде?
А за тиждень мене здивували двері в його квартирі. Обабіч стояли дві колоди, рівненько зрізані, наче пеньки.
— Це мій сусіда зробив, — розсміявся дідусь, майже беззубий, але з дуже добрим обличчям. — Люди приходять, а ми не завжди вдома - я люблю посидіти в сквері. У Хоружівці такі колодки є під кожними ворітьми, замість лавочок.
— Мій батько читав Остапа Вишню — з газет. А півсела сиділо на колодках перед хатою і слухало. Тоді ще обидві наші церкви зруйнували, - пригадує він. - Віктор їх згодом відновив... Він приятелював із моїм сином, коли той був ще живий. Сашко працював у нього в Нацбанку, керівником прес-служби. А помер 9 років тому...
У квартирі пана Олекси на звичайних дошках, збитих у стелажі, тисячі книг.
— Сідайте ближче до вікна. Там світліше, — запропонував господар.
Він говорив розбірливо, не плутався думками, чітко орієнтувався у часі. Тримався добре.
— Дружина мене покинула у 1959-му. Відтоді пишу вірші. Колись був репортером на фронті, редактором партизанського відділу на радіо.
— Закидали вас у партизанські ліси? — сідаю на залежаній тахті. Це єдине, на що можна сісти, крім крісла хазяїна. Біля тахти, на стільці, гора ліків. їх пан Олекса завбачливо прикрив рушником.
— Закидали, звісно... — підтвердив. — А до війни я вчився у Ніжині. На канікули приїздив до Хоружівки. Андрій теж приїздив — з Харкова. Ми дружили. Часто ходили у степ. А найбільше — в ліс. А ще більше — на колгоспне поле. Тоді на Сумщині кавуни родили! Брали по одному-два й різали в кущах. Андрія потім забрали на війну. Він пройшов концтабори, номер мав на грудях.
У кутку я помітив кобзу.
— Подарував друг, — пояснив він. — Але я гроші йому дав. То ж дорога річ, справжня.
— Граєте?
— Ні, але ритм для віршів задаю. Проведу туди-сюди рукою — і впіймаю мелодію. У нашій Спілці письменників більше ніхто так не робить.
— А батько Ющенка не писав віршів?
— Не чув. А от в удуку ми обидва любили грати.
Це місцева гра, трохи нагадує гольф. Майдан у Хоружівці широкий, хати далеко стоять. Ми копали лунки за 3—4 метри одна від одної, витесували із чогось твердого кульку, клали в лунку й ціпком намагалися попасти нею у наступну. Хто кого перетискував через весь майдан, той і перемагав. А наші діти в удуку вже не грали.
— Ви сказали "майдан"?
— У нас не вулиця в селі, а майдан — широка...
Стемніло. Я зауважив, що у квартирі прибрано. Господар не схотів розповісти, хто допомагає йому по господарству.
— Це правда, що ви — заслужений діяч культури Чувашії? — запитав я, розглядаючи гору знімків, які він висипав мені на коліна. Знімки були сортовані акуратно, з пояснювальними записками.
— У Союзі дуже зважали на дружбу між народами. Просто таки примушували дружити. А потім я сам зацікавився. У 1922 році на Чернігівщині жив один молодий чуваський поет — Сеспель Мішші. Його звинуватили у троцькізмі, і він переховувався в селі. Повісився у 23 роки. Хворів. А ще — нерозділене кохання... Утік від чекістів, а попався Амурові! Писав він добре. Перекладали його Тичина, Рильський. І я теж. Я настояв, аби його вірші видали в Україні. Чуваші раділи, мов діти. 1994-го в Чебоксарах мені дали за це звання.
Я розкопав у купі фотографій ті, де пан Олекса знятий з Віктором Андрійовичем.
— Бачимося рідко, — прокоментував він. — Раніше, коли Віктор керував банком, часто допомагав мені. Приходив на творчі вечори.
— А тепер підтримує вас?
— А що мене підтримувати? — здивувався пан
Олексій. — Комп'ютера мені не треба. Телефон маю. Я все життя сам прожив. Добре, що він зайнявся Хоружівкою. У нашому селі ЗО дворів було одних лише Ющенків. Із них у 25-ти не дочекалися своїх з фронту. А мені й так незле. От тільки роки. 89-й — то немало, еге ж?..
Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, «Газета по-українськи»