Лесь Подерев’янський: “Кравчук не масон. Він просто дурень»

Класик сучасної української літератури та хуліган з великою фантазією – ексклюзивно “Аргументу”

Він схожий на велику дитину. Високий кремезний чоловік, трішки незграбний і навіть незахищений. Саме таким мене зустрів Лесь Подерев’янський – символ добротного українського матюка. Довгі коридори, більше схожі на лабіринт – це шлях до майстерні Леся. В одній із кімнат справжній гармидер – фарба, недомальовані роботи. В іншій – ліжко та круглий стіл. Подерев’янський пропонує чаю, ми сідаємо на старовинні крісла і починаємо розмову. Розмову про все…

– Колись я зустрічалася з хлопцем, який вас просто обожнював. І на кожному побаченні він цитував ваші безсмертні твори…

– Та я б його вбив! А навіщо йому жити на цьому світі? Нехай своє напише і цитує, чого когось переказувати? От молодь пішла!

– Цю молодь ви собі самі виховали. Не дарма зараз, коли у школі питають, хто написав “Гамлета”, діти кажуть – Подерев’янський.

– Це ж добре! Може завдяки мені ці діти і самого Шекспіра прочитають. Шкода, що ніхто не веде статистику, у скільки разів зросла популярність Шекспіра в оригіналі після моєї переробки.

– З “гастролями” до Росії не збираєтесь?

– Це не потрібно. Недавно мене попросили надіслати свої п’єси до Росії – там мала вийти постмодерністська антологія за моєю участю.

– Про російських політиків ви там нічого не писали? Бо Андрій Курков уже дописався – його в Росії оголосили персоною нон-грата.

– Так? (здивовано) Треба буде подзвонити Андрюші і запитати, за що його так “попустили”. Хоча від нашого сусіда можна чекати всього, що завгодно.

– Проте по українських масонах ви все ж пройшлися.

– А що про масонів? Я з роду не бачив жодного масона.

– Як це? Леонід Кравчук, наприклад, не приховує, що належить до ложі…

Та який же він масон? Він – просто дурень! Х-м-м, а може всі масони – дурні? А я обіс…ав не самих масонів, а міф про них. Пам’ятаєте середину 80-х, коли на прилавках магазинів не було масла? І хто з’їв масло? Жиди і жидо-масони, в яких були собачки та коти і саме ці звірята з’їли увесь річний запас масла! Ну це ж смішно! А Кравчук, це так… Якщо всі масони такі, як Кравчук, то їх боятися нічого, він завжди був дурнем!

–

– Навіть тоді, коли був президентом?

– Навіть тоді. Пам’ятаю, одного разу ми зустрілися на моїй виставці в українській амбасаді у Канаді – якраз туди приперлася українська делегація, серед якої був і тодішній президент Кравчук. От він походив, подивився, а тоді підходить до мене і каже: “У вас відчувається вплив Босха.” Я собі одразу подумав, який Босх! Якщо ти не знаєш, про що говориш, то навіщо вимахуватися!

–

– Це правда, що ви хочете, аби вашим іменем назвали авіаносець?

– Колись у мене була подруга, кохання якої я добивався. Якось від неї почув таку фразу: “Коли твоїм іменем назвуть авіаносець, тоді я твоя”. І я погодився. Щоправда, все у нас без авіаносця відбулося… Так що увійти в історію мореплавства мені не світить. Тим паче, що у нашій внутрішній калюжі, що зветься Чорним морем, на фіг не потрібне це чудо-техніки.

–

– Ви завжди наголошуєте, що для вас важливо жити, забавляючись. Не заважає така дитячість у дорослому житті?

– Якщо сказати, що я був непосидою, то це буде аж надто м’яко. Я був хуліганом із великою фантазією.

– Так, не кожен підліток додумається у туалеті видавати газету “Унітаз”.

– Та це були лише сємочкі! Вийшло тільки два номери “Унітазу”. Це страшно похабна була газета! І я був її головним редактором. Але хтось настукав і директриса школи її прикрила. Вона мене чомусь любила і завжди захищала, тому й не вигнала зі школи. Але мені належать більш значні успіхи – я власною рукою підпалив магазин “Киянка”.

– Навіщо?

– А цьому немає логічного пояснення. Просто ми не виховувалися так, як теперішні діти, що віддають усю енергію у віртуальний світ. Пам’ятаю, ми мешкали на пагорбі й іноді влаштовували “зоряні війни”. Було цікаво дивитися, як внизу їде трамвай і пасажири з жахом спостерігають, як на них котиться величезна вогненна куля. Для того, щоб запустити облите бензином колесо і воно потрапило у саме яблучко, потрібно було зробити великий шмат роботи: вирахувати траекторію, прорахувати швидкість руху і таке інше.

– Так, енергії у вас і справді було хоч відбавляй. А куди зараз її діваєте?

– Малюю картини. Принаймні, намагаюся це робити. Але вже зараз я прагну не бавитися, бо це завжди погано закінчується.

– Яка гра вам подобалася найбільше?

– Завжди цінувалися власні дебільні ідеї, які потім втілювалися у життя.

– А придумали щось таке, чим зараз можете гордитися?

– Не можу згадати, бо маю страшенно діряву пам’ять. У мене, як у дитини, все швидко минає, змінюється. Проте іноді буває таке, що у пам’ять засяде якась така х…ня, яку звідти важко витурити.

– Наприклад?

– Я пам’ятаю якісь дурнуваті піонерські похабні пісеньки, віршики тих часів.

– Окрім вивчення похабних пісень, у дитинстві ви ще й малювали…

– Свою першу картину намалював у два роки. Ось вона (Лесь показує на стіну, де у рамці висить невеличка картинка, на якій зображена ялинка і дві постаті).

– Як ви зараз підписуєте свої картини?

– Зараз покажу (Лесь іде в іншу кімнату і показує одну із своїх робіт. На картині доволі нерозбірливо поставлений автограф майстра).

– Не хотіли б давати підписи до картин із ваших п’єс?

– Ні. Література та живопис – кардинально різні речі і було б глупо поєднувати це. До речі, як на мене, живопис трохи ближчий до музики, а до літератури немає жодного стосунку. Хіба що поганий живопис має. Знаєте, чим гарна картина відрізняється від поганої?

– Чим?

– Тим, що про гарну картину нема що сказати. А про погану можна говорити годинами. Це як їжа – вона теж створена не для того, щоб про неї говорити. Ну спробуйте пояснити комусь, яке морозиво на смак, якщо людина ніколи не їла його. Не зможете! Тому говорити про це нема сенсу, його треба їсти.

– Як ви заробляєте гроші: малюванням чи писанням?

– Мої картини добре продаються за кордоном, і мені цього вистачає.

– А як же література?

– Є простий шлях до успіху – робити те, що ти хочеш, а гроші вже самі тебе знайдуть. Що стосується літератури, то видавці письменникам платять такий мізер, що прожити на це нереально.

– Можливо, після нововведень у Міністерстві культури щось зміниться?

– Сумніваюся.

– Звичайно, ви ж взагалі пропонували закрити Мінкульт.

– Я б і справді ліквідував цю структуру, бо нічого окрім совковості там не залишилося. Не розумію, чим мислення Оксани Білозір відрізняється від її попередників. І справа не в особистості того чи іншого міністра, а у системі. Адже якщо міністром буде не Білозір, а навіть Дзюба, то апарат і їх перемеле. Там все треба змінювати або піти простішим шляхом – анулювати. Це міністерство є функціонально зайвим. Фінансування усіх галузей можливе й без міністра – просто у бюджеті закласти кошти і виділяти їх напряму, а не через посередників.

– Але багато митців таки сподіваються на позитивні зрушення.

– Це марні сподівання! Нічого не зміниться! Я не маю нічого проти Білозір – вона проста естрадна співачка! Що вона може? Хіба вона культурний діяч? Тут справа не у персоналіях, а у функції. Держава має виробити мистецькі пріоритети і запровадити так звану культурну політику. А вже потім дуже делікатним методом її впроваджувати. Культурою керувати не можна! А впливати на неї можливо – ніжно і обережно…

– …задобрювати митців?

– Як при товаришу Сталіні? Це нормально. Митці ж усі продажні!

– За скільки може продатися Подерев”янський?

– Мене не можна купити.

– Ви сказали, що усі митці продажні. Тоді ви – не митець!

– (сміється). Загнали мене у кут! Я митець. Мене не можна купити, їм просто не вистачить грошей.

– А хто у нашій культурі найпродажніший?

– Не будемо переходити на персоналії. Ван Гог за ціле життя продав лише одну картину. Гроші у мистецтві нічого не варті. Я от зараз вв’язався в авантюру – пишу сценарій до фільму.

– Якого?

– Без коментарів.

– Невже Подерев’янський – забобонний?

– Так, а що тут такого? У мене просто завжди так: якщо щось комусь розповім, то все зривається.

– Недавно наша збірна грала з Данією і могла повторити вашу нетлінну фразу: “О, бля...ка Даніє!” Але наші виграли.

– Так? Не знав. Я мало слідкую за подіями спорту. Ніколи не любив колективних ігор – навіть, коли у дитинстві грав у футбол, то мене всі напарники ненавиділи.

– Чому?

– Бо я нікому не віддавав пас! Не любив і не люблю ділитися.

– А правда, що ви з донькою влаштовуєте ритуальні походи до зоопарку із пляшкою вина?

– Так, але тепер до нас приєднався її бойфренд. У мене навіть персонажі у п’єсах є звідти. Якось після невдалої бійки мене поклали до шпиталю, де після того, як запхали назад око та вправили морду, я міг відлежатися. А вікна з лікарні виходили на зоопарк. От я і писав про тварин.

– А за що вас так побили?

– От якби ж я знав! Це було вночі, я був п’яний, у під’їзді мене грабанули. Образливо, що я навіть не встиг зреагувати, бо був не в змозі.

– Чула, що ви хочете переписати казку “Кривенька качечка” на сучасний лад…

– Вже переписав на замовлення поляків. Там дід з бабою впадають у страшну депресію і комплексують, що у них немає дітей. І вони поназбирували звірів звідусіль, аби здаватися комусь потрібними.

– А чому саме ця казка?

– Бо у цій історії є якась зворушливість. У казці майже нічого немає – вона страшенно убога в порівнянні з іншими розповідями. Ну яка може бути казка, якщо вона починається словами: жили, були дід та баба. Це ж найстрашніше! Коли я продовжив читати її, то згодом зрозумів, що саме у цій убогості і є закладений український код.

– Ви себе часто порівнюєте з кимось: кажете, що ви – не Петрарка, коли йдеться про жінок, що ви не Флобер, коли мова заходить про літературу. А ким би ви хотіли бути?

– У дитинстві я мріяв бути піратом. Тоді я б узагалі нічого не купував – хіба що ром і бля…ей. А все решту брав би даром!

Розмовляла Орислава Жеребецька, Київ

Львівська газета «Аргумент» - партнер «ОБОЗу»