Архівна справа Януковича

Фахівці стверджують, що крім основних томів справ можуть бути втрачені сотні тисяч окремих документів і фотографій, але про це так ніхто і не дізнається, бо перевірити понад мільйонний наклад рідкісних документів архіву неможливо. Зважаючи на інтерес колекціонерів до документальних раритетів та нелегальний обіг документів на європейських антикварних ринках, Інтернет-аукціонах, документи були викрадені за попереднім замовленням. Тепер безцінні історичні пам’ятки стали товаром.

Листи Грушевського за 50 доларів

Перша інформація про крадіжку з львівського архіву надійшла у травні 2003 року, каже львівський історик Ярослав Дашкевич. Архівісти цього не підтвердили офіційно, але відомо, що київська дослідниця, яка приїхала до Львова, не змогла отримати необхідних документів. А вже за рік, 17 липня 2004 року, на всю Україну “заговорили” листи Грушевського.

Саме тоді тепер уже колишній віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник від імені Януковича подарував Національному музею історії України раритетні листи першого президента України Михайла Грушевського. Тоді Табачник розповів, що ці документи: 42 листи і поштівки, прем’єр знайшов під час службових відряджень до Франції та США. Саме там він придбав їх на зекономлені добові (!), віддавши аж… 50 доларів. Лише згодом з’ясувалося, що ці раритети були викрадені з Держархіву Львова.

Фахівці припускають, що викрадення “листів Грушевського до Кревецького” було не фаховим. Адже нелогічно вивозити листи, яких у всьому світі є багато: Грушевський писав під копірку в трьох примірниках. Після відповідного звернення Держкомархіву “подарунок” було повернуто до львівського архіву.

Проте вже потім стало відомо, що листи Грушевського – це лише невелика частка втраченого з львівського архіву. Під час проведеної інвентаризації в 332 архівосховищах, виявилися відсутніми 201 справа (остаточна кількість вкраденого стане відома тільки після повної інвентаризації), з них “Греко-католицька митрополича консисторія”, інші пергаменти.

Натомість у Держкомархіві стверджують, що інформації про зникнення документів до 2004 року не було. Як зауважує Ярослав Дашкевич (заступник редактора видавництва творів Грушевського) “тільки 26 липня минулого року було видано наказ про негласну перевірку. Іншими словами, злодій (чи злодії) мав понад рік, щоб безперешкодно красти. Ще у вересні 2004 року дирекція архіву публічно заперечувала факт крадіжки, натомість більше переймалася тими, хто говорив про них. У цілому світі про крадіжки такого масштабу оголошують зразу, аби попередити перепродаж цінностей. В Україні рік мовчали, замість того, щоб негайно повідомити Інтерпол, хоча документи з’явилися на ринках США, Франції, Польщі і Росії. Міліція розпочала слідство лише у грудні 2004 року. Причому ігнорувалися елементарні правила: в міліції про дактилоскопію чомусь забули”.

Службова таємниця

Крадіжка унікальних документів XVІ-XX ст. із фондів найдавнішого архіву Європи – Центрального державного історичного архіву України, місто Львів, де налічується загалом понад 1 млн 200 тисяч одиниць зберігання (більш ніж 120 мільйонів документів) ХІІ-ХХ ст., за версією прес-служби Державного комітету архівів України, вірогідно сталася весною – на початку літа минулого року.

У масиві викрадених документів вирізняються два блоки, один з яких незначний за обсягом, але надзвичайно цінний, орієнтований на продаж на польському антикварному ринку; другий, більший за обсягом, розрахований на внутрішній ринок. У першому блоці є унікальні документи XVІ-XVІІІ століття, переважно привілеї польських королів з фонду “Греко-католицька митрополича консисторія”. Саме такі документи у вигляді кольорових цифрових копій 2004 року було конфісковано Гданською окружною прокуратурою Республіки Польща під час спроби запропонувати їх до продажу. Другий блок викрадених документів стосується відомих діячів української науки, культури, релігії. Серед викрадених документів є й такі, які стосуються історії Визвольних змагань в Україні 1917-1921 років.

Поки триває слідство, експерти розробили свою версію, яку назвали “архівною справою Януковича”. За цією інформацією, листи Грушевського потрапили до урядовців через тодішнього міністра Кабінету Міністрів Толстоухова. Він отримав їх від одного з відомих київських колекціонерів, котрий причетний до справи продажу документів Шептицького. На початку грудня 2004 року СБУ порушено кримінальну справу за цим фактом. Завдяки проведеній спецоперації з затримання київських колекціонерів, стало відомо, що вони хотіли перепродати до Парижа близько тисячі екземплярів документів Шептицького. За свій товар вони мали отримати 200 тисяч євро.

Щодо Януковича та Табачника, то їх, звичайно, ніхто не допитував. Та й взагалі будь-якої інформації від Галицького РВВС, що порушив кримінальну справу за фактом крадіжки документів, не вдалося отримати. Мовляв, “таємниця слідства”. Нічого конкретного по цій справі не знав і начальник УМВСУ у Львівській області Богдан Шкарада.

Тим часом стало відомо про службову записку з Генеральної прокуратури, в якій чорним по білому написано, що “...було допущено тяганину та інші порушення вимог Кримінального кодексу. Службових осіб відповідного органу (Галицького районного відділу міліції – Авт.), винних у допущених порушеннях, притягнуто до дисциплінарної відповідальності, а кримінальну справу для подальшого розслідування направлено до слідчого управління Львівського міськуправління УМВС”.

Історик Ярослав Дашкевич каже, що насправді у цій справі жодної таємниці немає. “Ми маємо відкрите й прозоре суспільство. Архівне керівництво веде боротьбу проти основних принципів внутрішньої політики держави. Нібито хтось відкриває завісу таємничості над цією справою, але робить усе для того, щоб не вимагати від дирекці відповідальності.”

Крали свої

Начальник Державного комітету архіву України Геннадій Боряк порівняв те, що трапилося у Львові, зі спаленим архівом у Кам’янці-Подільському. “Справа досі не ясна, бо викрадені з цього архіву документи продавалися до пожежі на “чорних ринках”. Я не можу перелічити, що саме вкрадено, бо це знову ж таки чергова службова таємниця”.

Ще одне табу – грошова вартість викраденого, яким торгували і торгують так звані колекціонери, а насправді злодії. Відома лише одна ціна – за 1 тисячу аркушів з Фонду Шептицького вимагали 200 тисяч євро, тобто 1 мільйон 280 тисяч гривень. А це невеличка частина вкраденого.

Натомість винними у викраденнях зробили відсутність охоронної сигналізації та не фахово облаштований пост спеціалізованої охорони (зараз на ньому чергують літні люди). “Я думаю, що всі перераховані причини не зовсім правдиві, продовжує історик Ярослав Дашкевич. Бо враховуючи масштаби крадіжок та спосіб підбору документів, складається враження: по-перше, що брали на замовлення чи зі знанням справи; а по-друге, працював спеціаліст, який добре знає топографію сховища. Архівісти припускають, що “крадій чи крадії “працювали” у вихідні, коли читальні зали не працюють”.

У розслідуванні справи розкрадання архіву директор архіву Діана Пельц проходить як потерпіла. Однак зв’язатися з нею “Аргументу ” так і не вдалося. На численні телефонні дзвінки пані Діана не відповідала, а на засідання “круглого столу” з проблем архіву, на який її було запрошено, вона не прийшла.

Зоряна Іленко, газета «Аргумент», Львів, спеціально для "Обозу"