Президентство Тимошенко закладалося понад тисячу років тому

Княгиня Ольга – апофеоз українськогофемінізму

Велика Київська княгиня Ольга, здається, своїм іменем була приречена на шану. Адже скандинавське ім‘я „Ольга” означає „Свята”.

Літопис повідомляє: „Коли Ігор виріс, він ходив [у походи] вслід за Олегом, і [кожен] слухався його. І привели йому жону із Пскова, на ім’я Ольгу”.

Існує кілька теорій про походження Ольги. Найбільш поширені дві. За першою Ольга походила з одного з варязьких родів, які взяли під контроль Псков ще в середині ІХ століття. Інша теорія стверджує, що Ольга була зі знатної слов‘янської родини Пскова, яка тісно споріднилася з варязькими правителями, звідси і варязьке ім‘я Ольги.

У пізніх джерелах існує чимало легенд, правдивість яких, щоправда, під значним сумнівом. За однією з них князь Ігор познайомився з Ольгою на полюванні. Князь узрів юнака у човні. Він підкликав його й попросив перевезти через річку. Коли ж човен пристав до берега, то Ігор побачив перед собою вродливу дівчину. Князь почав домагатися її. Ольга нібито розважливо й переконливо вичитала Ігоря за його наміри: «Згадай і подумай, що ти князь, а князю для людей належить бути, як правителю і судді, світлим прикладом добрих справ. Ти ж нині стоїш на порозі беззаконня!» Після такого одкоша Князь незабаром одружився.

Як би там не було, а свою кар‘єру повновладної княгині Ольга розпочала досить тиранічно. 945 року під час збору данини древляни убили її чоловіка – князя Ігоря. Далі „Повість времінних літ” повідомляє низку підступів княгині проти древлян: спочатку вона ховає живцем у човні послів древлянського князя Мала, які приїхали до неї сватами; інше древлянське посольство вона спалює живцем у лазні; нарешті, Ольга наказала повбивати тих древлян, які прийшли до неї на тризну за князем Ігорем і понапивалися там. Далі події розвивалися так: „У літо 6454 (946). Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між вухами коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”.

Далі Ольга обложила Іскоростень - місто, біля якого вбили Ігоря.

„І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? Ми раді дати і медом, і хутром». Вона ж сказала їм: «Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого».

До птахів Ольга наказала прив‘язати палаючі трути, і відпустити: „І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом”.

Далі Ольга встановлює данину з усіх підконтрольних Київським князям землі – Білорусі, а також Новгороду та Пскову. Літописець пише: „І ловища її є по всій землі, і знаки, і місця, і погости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні”.

9 вересня 957 року княгиня Ольга мала аудієнцію в самого візантійського імператора. Про подорож Ольги до Константинополя детально розповідає і сам Константин VII Багрянородний, наводячи, зокрема, дату першої аудієнції в нього і дату від’їзду

(див. http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr/cerem.phtml?id=731).

Вітчизняний літопис повідомляє, щовізантійський імператор навіть хотів одружитися на ній, але Ольга майстерно викрутилася з такої неприємності. Навряд чи такі залицяння могли б статися, якби ще 903 року Ольга вийшла заміж уперше. Тобто вітчизняний літопис, швидше за все, трохи старить княгиню: „І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши, мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні — то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом”.... А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав він їй дари многі — золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю”.

Фреску ХІ століття із зображенням княгині Ольги на прийомі в імператора і сьогодні можна бачити у Софійському соборі в Києві.

Наостанок, Ольга продемонструвала імператорові своє „фе” довгою затримкою аудієнції в Константинополі: коли імператор зажадав від неї подарунків у відповідь та військ на підмогу, вона відповіла його послам: коли імператор стільки постоїть у Почайні, як Ольга в очікуванні аудієнції в Константинополі, тоді дасть і подарунки, і війська.

Водночас, Ольга дуже серйозно поставилася до свого хрещення. Вона намовляла до того ж і свого сина Святослава, хоча й безрезультатно.

Ольга залишається повновладною правительницею навіть тоді, коли Святослав змужнів і не виходив з різноманітних походів. Під час одного такого походу в 968 році печеніги обложили Київ, який залишився майже без війська. Літопис фіксує героїчний вчинок одного місцевого хлопця, не називаючи його прізвища. Літопис пише: „Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?»,— бо він умів по-печенізькому і вони вважали його [за одного з] своїх. А як приблизився він до ріки, скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, та не могли йому нічого зробити”.

Хлопець викликав з Дарниці дружину, яка відігнала печенігів: „І послали кияни до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас,— то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?» Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, журився тим, що сталося од печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле”.

Святослав незабаром знову схотів іти на Дунай, але Ольга до того вже не дожила. 11 липня 969 року вона вмерла, заповівши не робити над собою язичницьку тризну, а поховати себе за християнським обрядом.

Літопис з рідкісним пафосом описує княгиню: „Ся була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням ... Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку, бо й по смерті молилась вона богові за Русь. Праведних же душі не вмирають”.

Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі. Перший український митрополит Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Візантієць Іаков Мніх описує Ольгу розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Близько 1007 року мощі княгині Ольги були перенесені в Десятинну церкву її онуком князем Володимиром Великим.

Княгиня Ольга – друга відома історії повновладна жінка-правитель на українських землях. Першою була сарматська царівна Амага, яка правила за вісімсот років до Ольги. Ймовірно, історія феміністичного правління в Україні рано чи пізно матиме своє продовження.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”