Кияни навчили «старшого брата», як треба "мочіть" терористів

Другим по порядку сином Ярослава Мудрого, який зайняв Київський великокняжий престол, був Святослав ІІ. Хоча він князював у Києві лише з 1073 по 1076 роки, він став дуже помітним князем в історії України та навколишніх земель, головно завдяки своєму тривалому князюванню в Чернігові, а також бурхливій дипломатичній та колонізаційній діяльності.

Водночас, Святослав ІІ цікавий вже тим, що історія донесла до нас досить якісну його „фотографію” – прижиттєве зображення князя та його родини в одному з двох знаменитих „Ізборниках Святослава” – релігійних книгах, які князь брав із собою для читання під час походів. Про те, що зображення князя в „Ізборнику” саме прижиттєве, свідчить рік створення „Ізборника” та відсутність німбу навколо голови князя на цьому зображенні.

На малюнку з „Ізборника” перед нами український дядько із довгими вусами та архетиповою для українця зовнішністю. Сам малюнок і за змістом, і за композицією - типовий для українського середньовіччя.

Свого часу цей малюнок викликав стійке несприйняття у деяких російських дослідників, які питали один в одного: „Якщо син Ярослава Мудрого вже був „хохлом”, то де тоді були росіяни?”

Поряд з князем у простецькому головному уборі зображена його друга дружина – Ода, графиня Штаденська, племінниця маркграфа Північно-саксонської марки і родичка Римського папи та германського імператора.

Більшу частину свого володарювання Святослав ІІ був Чернігівським князем.

Він відомий тим, що в 1068 році разом із братами із владного тріумвірату Київського, Чернігівського і Переяславського князівств, спочатку зазнав поразки від половців, а згодом самостійно розбив їх. „Повість времінних літ” пише:

„І вдарили вони в коні, і переміг Святослав з трьома тисячами, а половців було дванадцять тисяч. І так побив він їх, а другі потопилися в Снові, і князя їхнього Шарукана схопили у перший день листопада. І вернувся з побідою в город свій Чернігів”.

1073 року енергійний Святослав звинуватив свого старшого брата Ізяслава у змові із сепаратистом із білоруського Полоцька – князем Всеславом – і всупереч заповітові батька вигнав його з Києва. За це вітчизняний літописець досить критично відгукується про князя. Потім він надіслав велетенський скарб германському імператорові Генріху IV, щоб той не підтримував Ізяслава. Німецькі хроністи писали, що таких багатств, як прислав Святослав, ще не бачили в німецькій землі. Аби польський король, який був родичем Ізяслава, не підтримував його, Святослав надіслав полякам військо у поміч проти чехів.

На довісок до Чернігівського князівства батько дав Святославу ще пару „глухоманей” – Тмутаракань (підлегле Києву князівство в східному Криму), а також населені фінно-угорськими народами землі на території сучасної Центральної Росії – Муром і Білоозеро.

Літопис доніс кілька надзвичайно цікавих історій про утвердження влади князя Святослава та християнства у землях сучасної Росії, населених фіно-угорським населенням.

 Одна з таких історій розповідає про придушення у Ростовській землі заколоту волхвів воєводою князя Святослава Яном Вишатичем. Літопис досить живописно передає відмінності між релігійними уявленнями Київської княжої адміністрації та місцевої фінно-угорської „еліти”:

„Коли був ото якось нестаток у Ростовській землі, то встали два волхви із Ярославля, говорячи: «Ми знаємо, хто запаси держить». І пішли вони оба по Волзі, і де в погост приходили, тут і називали ліпших жон, говорячи, що ці жито держать, а ці — мед, а ці — рибу, а ці — хутро. І приводили люди до них сестер своїх, і матерів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману і ніби прорізавши за плечем, виймали або жито, або рибу, або вивірку. І вбивали вони многих жон, а майно їх забирали собі. І прийшли вони обидва на Білоозеро, і було з ними людей інших триста.

У той же час випала нагода прийти від (князя) Святослава Яневі, сину Вишатиному, який збирав данину. І розказали йому білоозерці, що два чаклуни побили многих жон по Волзі і по Шексні і прийшли вже сюди. Ян же, вивідавши, чиї вони є смерди, і узнавши, що вони власного його князя, послав тоді до тих, що були коло них, і сказав їм: «Видайте волхвів тих обох сюди, бо вони смерди є мойого князя». Але вони цього не послухали.

Ян тоді пішов до них сам, без зброї. І сказали йому отроки його: «Не ходи без зброї, осоромлять тебе». Він тоді повелів узяти оружжя отрокам,— а було з ним дванадцять отроків,— і пішов до них у ліс.

Вони тим часом стали насупроти, приготувавшись до битви. І коли Ян ішов з топірцем, [то] виступили з-поміж них троє мужів і підійшли до Яна, кажучи йому: «Видно, йдеш ти на смерть. Не ходи». Він тоді повелів бити їх, а до інших пішов, і вони накинулись на нього, І один не попав у Яна сокирою. Ян же, обернувши сокиру, ударив його обухом і повелів отрокам сікти їх. Вони утекли тоді в ліс, а вбили тут попа Яневого.

Ян же, увійшовши в город до білоозерців, сказав їм: «Якщо ви не схопите обох волхвів сих, то не піду я од вас рік». Білоозерці, отож, пішовши, схопили їх і привели їх до нього. І сказав він їм: «За що ви погубили стільки людей?» Вони ж сказали: «Тому, що ці держать запаси. А якщо ми переб’ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо жито, або рибу, або інше». Ян тоді сказав: «Воістину ви брешете, бо сотворив Бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров’ю, і нема в ній [більше] нічого. І [ніхто більше] нічого не знає, тільки бог один відає». Та вони сказали: «Ми оба знаємо, як створено людину». І він запитав: «Як?» Вони тоді сказали: «Коли мився бог у мийні і спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався сатана з богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа — до бога». І мовив їм Ян: «Воістину спокусив уже вас диявол. Котрому ви богу віруєте?» Вони ж сказали: «Антихристу». Він тоді запитав їх: «То де він є?» І вони відповіли: «Сидить у безодні». І мовив їм Ян: «То який се є бог, коли сидить він у безодні? То біс є. А Бог сидить на небі і на престолі. Його славлять ангели, що стоять перед ним зі страхом, не можучи на нього глянути. А сей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його він і скинутий був із неба, і є він у безодні,— як ото ви говорите,— ждучи, коли прийде Бог із неба, і, взявши сього антихриста, зв’яже путами, і посадить в огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує. А вам же обом — тут муку прийняти од мене, а по смерті — там». Вони тоді сказали: «Нам боги повідають: «Не можеш ти нам зробити нічого». А він мовив: «Брешуть вам боги ваші». Вони ж сказали: «Стати нам перед (князем) Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого». Ян тоді повелів бити їх і повискубувати бороди їм. Коли ж сих побили, а бороди повискубували, сказав їм Ян: «Що вам боги мовлять?» Вони все одно сказали: «Стати нам перед Святославом». І повелів Ян вложити їм обом дерев‘яні колодки в роти, і прив’язати їх до упругів, і пустити їх перед собою в човні, а сам за ними рушив. І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Ян: «Що вам мовлять боги ваші?» Вони тоді сказали: «Так нам боги мовлять: «Не бути нам обом живим через тебе». І сказав їм Ян: «То вам по правді мовлять боги ваші». Вони ж сказали: «Якщо ти нас пустиш — багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш — багато печалі ти дістанеш і лиха». А він сказав їм: «Якщо я вас відпущу, то лихо мені буде од бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде од бога». І спитав Ян гребців: «Чи в кого із вас убили оці двоє родича?» І вони сказали: «У мене матір, а в другого — сестру, в іншого - родича». Він тоді сказав: «Мстіте за своїх». І вони, схопивши їх, побили їх і повісили їх на дереві. Одплату дістали вони од Бога по справедливості... І так погибли вони по наущенню диявольському, іншим провіщаючи і гадаючи, а своєї пагуби не відаючи. Бо коли б знали вони, то не прийшли б оба на місце те, де їх мали схопити. А коли вже були вони схоплені, то чому говорили, що «не померти нам обом», хоча той задумував убити їх? Бог лише один відає помисли людські, а біси не знають зовсім нічого. Вони й немічні є, і хиряві на вигляд”.

Інша літописна історія розповідає про драматичну боротьбу з язичниками сина князя Святослава – Гліба, під час його управління Новгородом. На боці християн виступив молодий князь і чернігівська дружина, на боці поган – усе решта населення міста:

„Такий волхв встав був при Глібі Святославичі в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма». І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, і хотіли побити  єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього». І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, взявши топірець під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?» І він сказав: «Я все знаю». І спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?» І він сказав: «Я чудеса великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топірець, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися”.

Помер князь Святослав ІІ дуже прозаїчно – від операції з розрізання фурункула, у віці всього лише 50 років.

Його сини започаткували дві князівські династії – Ольговичів (від сина Олега) і Давидовичів (від сина Давида). Ольговичі неодноразово займали великокняжий Київський престол і керували Чернігівською землею аж до XIV століття. Треба сказати, що шляхетські роди Чернігівщини виводили себе від Ольговичів ледь не до XVIIІ століття.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”