Прощальне слово Миколі Холодному

Подзвонив мені давній знайомий. Колись випадково залишив йому номер мобільного телефону. Нічого випадкового не буває, в цьому я вкотре переконався. Він запитав, чи не читав я останній номер газети Спілки письменників?

„Літературну Україну” не тримав в руках вже бозна скільки років. Крім об’єктивних на те були й суб’єктивні причини. Юначий романтизм, точніше, наївність „жовторотого патріота” - давно пройшли, коли кожне слово, друковане у газеті українською мовою, вважалося дійсно українським.

Приятелю, з яким не бачився роками, я безмежно вдячний. Він сповістив про матеріал, де йшлося про смерть Миколи Холодного, поета-кумира моєї молодості, а на початку дев’яностих - близьку по духу людину.

Після розбитих з Холодним горшків, коли назавжди одрізав я Миколу з причини несумісності наших характерів, а на додачу через притаманний автору цього допису максималізм - нікому не прощати зрад, - дізнавшися про його смерть, що сталася у чотирьох безлюдних стінах, зрозумів: втратив людину, з якою був поруч в роки, коли починалася моя праця, - пробачте високопарність, - словом. До горбачовської перебудови працював, в основному, руками. Як не було важко фізично, проте з літературною голгофою Миколи Холодного не можна зрівняти мою працю токарем, ковалем гарячого металу, слюсарем-ремонтником на військовому заводі тощо.

Український поет Микола Холодний колись неодмінно займе належне місце в хрестоматії української літератури, в підручниках для школярів і студентів. Це вже традиція, коли Особистіть, допоки не віддасть Богові душу, заважає посередностям, яких - греблю гати. Особливо тим, що хохляче-малоросійським холуйством перед владою, перманентними зрадами „заради шматка хліба” - бажано, щоб з маслицем та хоча б з червоною ікоркою, якщо не з чорною, - в офіційній табелі про літературні ранги сиділи на затишних місцях, у «вишневих садочках» з «шевченківськими хрущами».

Микола Холодний - унікальний тип. Його лаяли і переслідували при радянській владі. А він однаково презирливо ставився, як до залюбки зросійщених землячків своїх, так і до „шароварного” напрямку українського відродження. Масова неприязнь до Холодного з боку так званого національно-демократичного отаборення почалася після його „Відкритого листа до Ніни Матвієнко”, де він застерігав молоду співачку, з якою кілька хвилин життя був близький, а разом з нею сучасне молоде українство - від зашореності у глечики, рушнички, ліри та бандури.

Влада намагалася „перевиховати” молодого сатирика. ЦК ЛКСМУ з подачі п’ятого відділу КГБ взяв над ним шефство, направив у творче відрядження на Донбас.

Замість оспівування звитяжної шахтарської праці в стилі прирученого Павла Тичини й цілого загону „підтичинників”, повернувшись з хлібного комсомольського пансіону, Микола пише одного вірша. Як можна було терпіти таке зухвальство?

На стрімкім териконі віддалась ти мені,

серед білого дня, у суботу.

І дивився на нас

весь Донбас, весь Донбас!

Припинивши роботу.

Один з перших віршів Холодного з „самвидаву”, яким молодий поет прокричав світові у 1961 році (надруковано за кордоном), колись займе чільне місце поруч з визнаними творами українських геніїв.

Сьогодні у церкві коні

ночують і воду п’ють.

Сьогодні новим іконам

Прочани поклони б’ють.

Сьогодні ґвалтують рації

Про мера шлункові болі.

Сьогодні зникають нації –

А світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку

Подарували літак.

Сьогодні у полі дядько

Гнилий підібрав буряк.

Сьогодні живих колекція

Побільша по той бік грат.

Сьогодні у клубі лекція:

„Людина людині – брат”

В той час, коли народжені й вигодовані українофобною владою „науковці” з Інституту літератури розводили теревені, як правильно робити наголос у слові „зненависть”, Микола Холодний у 1966 році пише вірш-відповідь.

МОВА

Ти для мене – розбиті ночви,

Що й спалити тебе не жаль.

Білодідові в тебе очі,

Зуби – Алли Коваль.

Чорний крук над тобою кряче

(круки вчасно всі нагороджені).

А в тобі, в гуртожитку неначе,

Поселились скопці природжені.

Вигляда закордонним гостем

у столиці туземець Петро.

Поспішає сховатись в метро,

Де немовби чекаєш когось ти.

Все так мудро, мов до ювілею:

і нема тебе, й ніби є.

Доживаєте ви під землею

За що, мамо, життя своє?

Я не відаю, вже там які є ви,

Адже б’ють вас камінням з пращ.

Мо’, й не зле у метро вам у Києві,

але на Україні – кращ.

Микола Холодний постійно був під наглядом органів ГБ. Якось я зауважив, чому він у деяких творах робить реверанси у бік владі, які виглядають, якщо придивитися, відвертим глузуванням над наглядачами. Чи не краще було бути цільною, без викрутасів постаттю в українській літературі.

-Ти розумієш, я ніби сплю в одному ліжку, під однією ковдрою з вовком. У мене одне око заплющене, а друге відкрите. У вовка також – тільки одне око спить, друге пильнує.

Коли „Літературна Україна” надрукувала витвір літературознавців у цивільному „Відкритий лист Миколи Холодного”, для повної картини „зради поета-бунтаря своїх друзів і однодумців” його було відправлено зі слідчого ізолятора на Володимирській, 33, - поруч у сусідній камері Василь Стус голосно декламував Миколиного вірша, - у провінцію. Подалі від столиці надали йому з матір’ю квартиру, дозволили заробляти хліб у школі вчителем російської(!) мови. Згодом (і донині) літературнінікчеми перемивали кістки „зраднику” Холодному. Двокімнатна хрущовка у вроджених заздрісників перетворилася на „чотирьохкімнатні апартаменти КГБ”.

Приставлений до Миколи „контролер” приносив пляшки, які той віддавав двірникові.

-Я перестав пити назло органам, їхнім завданням було зробити з мене алкоголіка, тим самим закрити тему „поет Холодний”.

ЗАПОВІТ, 1968 рік

Звела б горілка мене в гріб,

Неначе зайвий шмат утилю, -

Замість хреста півлітру ви б

Мені вкопали на могилі.

Щоб веселіше я варився

В смолі з братами по перу.

ТА ЩЕ Я, ЩЕ НЕ НАРОДИВСЯ –

Я НАРОДЖУСЬ, КОЛИ ПОМРУ.

Я той, що в шахи грав ногами

І рідну матір народив.

Ділився хлібом з ворогами,

Як друзів Бог відгородив.

Мені язик затисли в двері.

Та не покинув я співати.

Хоч на таємній хтось вечері

Мене з вас має цілувати.

Простіть, як брав фальшиву нотку

На каламутній хвилі „охів”.

Не надриваю більше глотку

У дружнім хорі скоморохів.

Я перерізав сонцю горло,

Аби не бачити вкраїнців.

На них натрапив я мов Поло,

Колись у джунглях на індійців.

Мій дід шукав якісь підкови.

А я, вогню набравши в рот,

Лечу один у літакові,

З якого вистрибнув пілот.

Важко було жити Миколі Холодному. Весь час намагався довести пихатій „літературній громадськості”, яка грала у більярд в особняку Спілки письменників, що він вартий більшої уваги. Коли його нарешті було прийнято до „омріяної” Спілки, він не помітив, що до неї почали приймати великими партіями літературний непотріб, який за влади комуністів відсіювався не стільки за політичними ознаками, як з приводу україномовного графоманства.

У 1995 році, продавши старенькі „Жигулі”, Микола за власні кошти друкує свою другу і останню в Україні книжку „Усмішка Джоконди”.

ПРОДАЖНОМУ, 1993 рік

Іллічу присвятивши сонети,

вже озброївся чорним квачем

і за срібні потерті монети

демократа назвеш стукачем.

Породив тебе Йосип, Іудо.

Був ти в Берії перший діяч.

Недолизане сталінське блюдо

Долижи і до ранку пияч.

Не чекай, поки вріже хтось дуба

і дістанеться ласий шматок –

приколи до кишені тризуба,

приховавши партійний квиток.

Буде, звісно, печінка щеміти

і тремтітиме чарка в руці.

Головне, що синієш щомиті

і в хвилини жовтієш оці.

Повертайся ночами до хати,

Опираючись на явори.

Що продовжуєш мову кохати,

говори, говори, говори...

Продавай комерсантам, ледащо,

магазини, квартири, ліси.

Якщо пити не матимеш за що,

завтра матір свою продаси.

...Поета, що пише гірку правду, жодній владі нема за що любити. Таких величають „божевільними”, вони помирають на самоті.

Спи спокійно, друже. Тебе пам’ятатимуть.

Від редакції:

Народився Микола Холодний на Чернігівщині 30 липня 1939 року.Вчився на філологічному факультеті Київського університету ім.Тараса Шевченка. Розповсюдженою «самвидавом» сміливою, громадянською лірикою завоював популярність у студентів. У 1965 році був виключений з університету. За «перевиховання» бунтівного поета взялися органи держбезпеки. У 1968 році Микола Холодний закінчує Одеський університет.

У Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі одна за одною виходять його книги. Особливого розголосу набуває «Крик з могили» (1969р.) Після цієї поетичної збірки поета видворили з Києва. Безробітний, пастух-свинопас, сторож. «Український націоналіст» навчав сільських дітей російській мові. Згодом вийшли книжки «Сутеніє в душі» (Париж, 1969р.), «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979р.) Остання відзначена премією Ватикану. Лише в роки незалежності Миколі Холодному вдалося за власний кошт опублікувати книжки «Дорога до матері», та «Усмішка Джоконди». Ім’я українського поета ще за його життя внесено до Британської енциклопедії. Помер в Острі, на Чернігівщині.

Фото з архіву: Микола Холодний (праворуч) з Георгієм Бурсовим (з «лимонкою» в руках).