Європейська системи безпеки не буває без НАТО

Іноді супротивники вступу України до НАТО говорять про намір увійти в альтернативну „всеєвропейську” системи безпеки. Однак, у Європі існує всього лише три реальні організації, які займаються безпекою.

Перша – це, власне, НАТО, який включає 20 із 25 членів Європейського Союзу, а також європейські держави Норвегію, Болгарію і Румунію, які поки перебувають за межами ЄС.

По-друге, це сам Європейський союз, який будує свою оборону не автономно, а у партнерстві з НАТО, що й зрозуміло.

Ще одна організація, яка працює у сфері безпеки – це Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Нині ОБСЄ об’єднує 55 держав Європи, Азії і Північної Америки.

Основним здобутком ОБСЄ стала координація цією організацією ухвалення Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі, який встановив кількісні обмеження для країн Європи на головні види звичайних озброєнь. ОБСЄ намагалася здійснювати посередництво або моніторинг у конфліктних зонах на територіях нових незалежних держав СНД – у Придністров‘ї, Абхазії, Нагірному Карабаху й Чечні. Однак, результати діяльності ОБСЄ є досить скромними. ОБСЄ так і не змогла врегулювати проблеми в Косово, де організація була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 році. Інакше й не могло бути - з огляду на обмежені засоби цієї організації. Цілі ОБСЄ принципово відмінні від НАТО. Це, насамперед, попередження конфліктів, управління кризами і постконфліктне відновлення, а також дотримання прав людини, біженців, контроль за озброєннями, економічний розвиток, політичні реформи і проблеми довкілля. Тому ОБСЄ – це не організація, яка гарантує безпеку, а лише допомагає поговорити тим, хто інакше як через приціл автомата вже говорити не здатен.

Відсутність воєн у Європі після Другої світової війни та успішна миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії тощо стали можливими через те, що НАТО, на відміну від ОБСЄ, має реальні інструменти силового впливу та примушування до миру.

Дещо відмінна ситуація в Європейському союзі.

З середини 1990-х років у Європі почалися спроби організації самостійної від НАТО системи безпеки в Європі. Ця ідея особливо поширилася після зникнення радянської загрози для Європи внаслідок розпаду СРСР.

Нездатність європейських країн без допомоги США і НАТО врегулювати конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб створення самостійної військової структури.

У 1999 р. на самміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових, зі здатністю бути транспортованими у необхідне місце як у Європі так і поза її межами протягом 60 днів, та зі здатністю автономно проводити операції протягом не менше одного року.

Це була досить амбітна мета. Слід відзначити, що одній з найбільш боєздатних армій ЄС – армії Великої Британії – знадобилося 70 днів для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45-тисячний контингент. Тим більше, що ЄС необхідно мати для виконання поставлених цілей контингент втричі більший від заявленого, для ротації та відновлення боєздатності.

Однак європейських сил у зазначений термін так і не було створено. Головними проблемами став брак фінансування та зацікавленості окремих держав-членів ЄС до ініціювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО. Тим більше, що в ЄС існує тенденція до консервації розмірів оборонних витрат і навіть до їхнього падіння. Розриву ЄС з НАТО не відбулося – на самміті ЄС у Ніці 7 грудня 2000 року було ухвалено рішення, що НАТО збереже контроль над військовим плануванням, у той час, коли нові сили швидкого реагування ЄС будуть виконувати миротворчі місії на зразок тих, що проводилися НАТО на Балканах.

Ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не декларують протиставлення цих сил НАТО, а в самому ЄС існує низка впливових держав, які заперечують необхідність існування автономних сил ЄС. Так, зокрема, навіть держави ЄС, що не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти кроків до створення спільної оборони ЄС. Водночас, стимулами до створення автономних збройних сил ЄС є те, що прихильниками цього є Франція та Німеччина, ключові за політичним впливом та економічним потенціалом держави Європейського союзу.

У Європейському союзі вже досить тривалий час борються дві тенденції. Одна з них, підтримана насамперед Францією, а з середини 1990-х рр. – і Німеччиною, полягає в тому, щоб відокремитися в питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та створити власну, європейську систему безпеки.

Проти спроб підірвати монополію НАТО на гарантування безпеки в Європі активно виступають такі країни, як Велика Британія, Італія, Португалія, Нідерланди, Данія, а також усі члени НАТО з числа країн Центральної і Східної Європи, які в 2004 р. стали й членами ЄС. Унаслідок вступу 10 нових членів у травні 2004 р. до ЄС приєдналася група центрально- та східноєвропейських країн, які виступають за непорушність зв‘язку з НАТО у сфері безпеки та за те, щоб європейська оборонна складова розвивалася в межах НАТО.

Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є діяльність Західноєвропейського союзу. Ця організація, створена в 1954 році, спочатку налічувала 7 членів, а з 1995 року – 10 (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, 2 держави Західної Європи мають статус спостерігача в організації, а 9 держав Східної і Центральної Європи і 3 держави Західної – статус асоційованого члена. У документах ЗЄС підкреслюється його покликання – бути одночасно і “оборонною складовою” ЄС і “європейською опорою” НАТО. Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО, низку багатонаціональних формувань у рамках НАТО, зокрема 86-тисячний Єврокорпус. 23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26 європейських країн, що мають відношення до ЗЄС, ухвалили рішення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері оборони, врегулювання та попередження локальних криз. Таким чином було фактично ухвалено рішення про поступову передачу функцій ЗЄС до ЄС, зі збереженням на певний час законсервованих і урізаних структур самого ЗЄС

Противники формування автономних від НАТО європейських збройних сил підтримують розвиток європейської оборонної складової в якості підсилення оборонних зусиль НАТО. Матеріалізацією цієї тенденції стало підписання 13 грудня 2002 р. Декларації з європейської політики у галузі безпеки і оборони, яка передбачила:

- гарантований доступ ЄС до механізмів оперативного планування НАТО;

- передбачення можливості використання Європейським союзом колективних ресурсів та спроможностей НАТО;

- можливість застосування механізмів військового командування НАТО в Європі в ході операцій під проводом ЄС, зокрема перебування представника ЄС на посаді заступника Верховного головнокомандувача Об‘єднаних збройних сил НАТО у Європі;

- ухвалення такої системи оборонного планування НАТО, яка б передбачала наявність сил для операцій під проводом ЄС.

Таким чином, оборонна політика ЄС перебуває повністю у фарватері НАТО.

На Заході найчастіше розглядають НАТО і ЄС як дві складові частини європейської економіко-політичної системи, де ЄС відповідає за економічну інтеграцію, а НАТО – за питання безпеки, обопільно доповнюючи одне одного.

Росія має власний інтерес у створенні автономної європейської оборонної політики, оскільки за таких умов міжнародна вага Росії, з її наявними військовими можливостями, суттєво зросте. Президент Росії Путін заявив, що “партнерство Російської Федерації і Європейського союзу має включати організацію всеєвропейської системи безпеки, базовану на європейських силах”. У разі витіснення впливу НАТО Росія змогла б грати роль великої держави щодо самих держав ЄС, які часто мають відмінні конкуруючі інтереси.

Між тим, при будівництві власної оборонної системи європейські держави змушені враховувати не лише факт наявності у США значно більш розвинутого ядерного потенціалу стримування, але й той факт, що США тривалий час інвестували у свою безпеку більше, ніж усі європейські союзники разом. Так, скажімо, оборонні витрати США і європейських членів НАТО становили у 2006 році відповідно 490 і 243 мільярдів. За таких умов створення оборонних сил Європи означало б консервацію відставання європейських держав від США. За деякими даними, таке відставання становить щонайменше 20 років.

Ядерні сили держав ЄС, значно менші за ядерні сили США та Росії, ближчими роками не можуть бути радикально підсилені кількісно і якісно.

Існування НАТО суттєво полегшило відносни між членами ЄС, які в минулому мали складну і конфліктну історію відносин, зокрема Німеччини і Франції, Німеччини і Польщі, Німеччини і Чехії, Румунії і Угорщини.

Через військову слабкість Європи, наявність серйозних, історично вкорінених суперечностей між державами континенту, Європа без НАТО втратила б значну частину свого політичного потенціалу. У Європі є три достатньо потужні у політичному, економічному і воєнному сенсі країни (Німеччина, Велика Британія і Франція) але немає жодної великої держави, яка б могла за своїми силовими характеристиками наблизитися до CША чи Росії. Найбільша держава ЄС і європейська країна НАТО – Німеччина – має лише 86 млн. населення з близько 450 млн. населення всього ЄС. У Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних. Держави ЄС не завжди здатні провадити повністю самостійну політику, оскільки залежать від російських енергоносіїв та не мають достатньої мотиваційної та силової підтримки для її здійснення.

Історично успадковані суперечності в межах Європи часто заважають виробленню єдиної політики. Тому Європа без НАТО є політичним організмом із послабленою здатністю до дії "назовні", на периферії чи поза межами континенту. Той факт, що ЄС досі не визначився з наданням Україні навіть статусу асоційованого члена ЄС, а найбільш прихильні до України політики з держав ЄС вважають, що членство України в цій організації не може відбутися раніше 2015 р., свідчить про нездатність Європейського союзу самостійно, без США і НАТО, сприяти поверненню України до Європи. Брак у ЄС великих держав передбачає й відсутність засобів і політичної волі реалізувати значні геополітичні цілі. Крім того, жодна країна Європи не може стати геополітичним лідером, достатньо потужним для цієї ролі та водночас таким, щоб її лідерство було сприйняте іншими країнами Європи.

Слід наголосити, що ЄС є утворенням, істотно залежним від Росії у сфері енергетики. Трохи менше 40% нафти і газу, що споживаються в Європі, надходять з Росії. У цьому зв‘язку існує небезпека, що країни Європи не будуть готові до залучення України до європейських структур. Це може поставити Україну в залежність від позиції Росії, що є шкідливим для вільного вибору пріоритетів зовнішньої і внутрішньої політики України.

У Європі після Другої Світової війни відбулася значною мірою атрофія геополітичного мислення урядів європейських держав. Це сталося під впливом "тепличного" геополітичного клімату, створеного завдяки існуванню НАТО й залученню США до проблем безпеки в Європі в часи "холодної війни".

Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на 10 нових членів, було ухвалено Європейським союзом лише під впливом розширення НАТО (у ході внутрішньоєвропейського обговорення спочатку пропонувалося розширення ЄС на 3-7 країн). Всі нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стали у 2004 р. його членами лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр. Для інтересів національної безпеки України важливим є те, що НАТО готовий будувати свої відносини з Україною автономно від впливу інших держав, і, зокрема Росії, таким чином, стверджуючи зовнішньополітичну самостійність України.

Тож, НАТО зміцнює силову складову Європейського союзу, перетворюючи його фактично на нову велику державу, робить Європу невразливою для зовнішнього тиску та спроб розколоти через ворушіння старих проблем.

Аби раптом замінювати таку ефективну систему безпеки, як НАТО, у європейських держав нема ні коштів, ні бажання.

Тож, розвиток самостійної оборонної складової у межах Європейської політики безпеки і оборони в середньостроковій перспективі, тобто в найближчі 10-15 років, є дуже малоймовірним. Це зумовлено відсутністю в держав ЄС достатньої мотивації, успішним захистом своїх інтересів в НАТО, а також браком ресурсів для створення системи безпеки, співмірної за надійністю з НАТО.

Олександр Палій, для „Обозревателя”