Отже, у попередній публікації ми дізналися, як ставляться до ринку землі сусіди Віктора Ющенка по Безрадичах та мешканці навколишніх сіл. Тепер спробуємо дізнатися, що думають про торгівлю землею земляки головного противника продажу угідь, соціаліста Олександра Мороза. На місці з’ясувалося, що село Буда Таращанського району, де народився спікер парламенту, землями особливо похвалитися не може. Місцевість тут горбкувата, поросла лісочками, рілля не має характерного синьо-чорного забарвлення чорноземів, а трохи рудувата, що видає в ній глинястий домішок.

Зате місцевість тут невимовно гарна. Якраз заходило сонце, яке осяяло високі пагорби, з яких - згадують односельці - маленький Сашко скочувався на санчатах. Додайте до цих краєвидів соснові гаї та ціле намисто ставів в долині. Селяни кажуть, що останнім часом в них почали купувати старі хати. Цікавляться тутешніми ділянками кияни й навіть москвичі – кажуть, подобається природа.

Село Мороза зовсім невеличке й доволі бідне. Деякі селяни досі живуть в старих глиняних хатах. В такій народився та виріс і Олександр Олександрович. Глина в цих місцях міцна, бо хата тримається досі. Родичі організували в ній невеличкий музей. На стінах - фото молодого кучерявого здорованя Мороза та його братів. Тут же колекція на кшталт дачі Віктора Ющенка: глечики, рушнички, інші побутові дрібниці. На лаві - стара потерта книга. Читаю на обкладинці: «Підручних з бджолярства». Сюди б Ющенка!

Але повернімося до теми нашої розповіді – землі. Вона і досі годує родичів спікера парламенту. Город, який є поруч з хатою, і в якому колись копирсався Сан Санич, зараз обробляють племінник з дружиною. В сарайчику біля хати подружжя тримає курей та іншу птицю.

Місцеві жителі розповіли, що особистого паю Олександр Мороз не має. Зате його родичі та земляки отримали по 3 га землі. Цікавлюся, як вони ставляться до продажу. Як й слід було очікувати, більшість – проти. Але не всі - тих, хто «за», теж вистачає.

Перший мій співбесідник – дід Сашко, що з повними відрами несе від криниці воду. Він вважає, що землю продавати треба. «Страшнувато трохи, але я би продав. Навіщо вона мені - свого городу вистачає. Як хто хоче з нею возитися - хай купує», - каже дядько.

На запитання, за які гроші би продав, відповідає не надто впевнено, мовляв, «як люди в селі продаватимуть, то так і продам». Багато заробити дядько не планує. «Хоча б 5 тисяч гривень», - каже він. Щоправда, далеко не всі в селі збираються так продешевити. Один дід заявив: «Менше як за 100 тисяч гривень не продам».

Далі «Обозу» зустрівся Василь на возі. Він гордо заявив, що земля не продається. Сіруватий в яблуках кінь йому ствердно підфиркував. Підтримали діда й сусіди. Молоде подружжя доволі категорично заявило: «Як нам не важко – а продавати не будемо. Збережемо для дітей. Згодом вона буде мати більшу цінність». Такої ж думки і Людмила Мороз, дружина спікерового племінника - білява сільська жіночка з двома малими дітьми. Родина живе в малесенькому будиночку і обробляє батьківський город Мороза.

У випадку скасування мораторію Людмила пророкує страшні речі: «Прийдуть пани з-за кордону, скуплять всю землю, а ми будемо рабами». Щоправда, вона визнає, що люди й нині працюють на орендаторів як раби. Роботодавців у селі двоє. Платять за пай землі лише 200 кг пшениці, 300 кг ячменю та банку меду. А зарплату люди отримують 200-300 грн. «Людям каже: «Або працюйте за 200 грн., або я в іншому селі знайду робітників». Чужим, до речі, більше платить. А як куплять у нас землю - думаю, ще гірше буде. Землевласники своїх робітників привезуть, а ми будемо голі-босі», - вважає Людмила.

Отже, жіночка категорично проти вільного продажу землі, адже впевнена, що такому випадку старіші люди продадуть її за безцінь. «Ось, моя матір хоче продати свій пай. Мені каже: «ти, Людочко, як проти - то можеш не продавати, а я свій би продала». І так багато людей роблять. Вони хочуть отримати бодай якісь гроші поки живі, а потім виявиться, що півкраїни продано», - переживає Людмила.

Але як виявилося, панічно селяни бояться не орендаторів і не шахраїв. Головний страх, як з’ясував «Обоз», пов’язаний з тим, що землі можуть скупити іноземці. Як емоційно заявила одна бабця: «Як дозволять продаж землі - біда буде! Прийдуть німці, скуплять! Ми з ними воювали, а тепер вони над нами пануватимуть!», - страхала бабця. І для переконливості процитувала Шевченка: «німі на панщину ідуть та діточок своїх ведуть».

Однак виявилося, що у бабусі є гідний опонент в цьому питання – її чоловік. Дідусь був категорично не згоден з дружиною: «Та що ти кажеш! Чим наш орендатор Борисенко - не пан? Дивись, який будинок побудував, - а людям за паї копійки дає». «Але це наш пан, а не чужий», - знайшла що відповісти бабця.

фото: www.boyarka.biz.ua

Отже, як бачимо, насправді селян лякає в торгівлі землею не сам факт торгівлі, а те, що їхні злидні побачить чужа людина. Краще гнути спину за копійки на свого орендатора, чоловіка з сусіднього села, який ще вчора ходив в такій самій латаній «кухвайці». А ще селянам здається принизливим продавати останнє, що в них є – землю - якомусь пихатому дядечку.

Однак під кінець розмови бабця вже зайняла дідову позицію, що земля повинна бути товаром, а це особисте право кожного господаря - продавати чи ні. «Сам я продавати землю не збираюся. Нехай буде на майбутнє. З голоду не помремо», - заявив дід Віктор. Він до речі, не вірить, що після скасування мораторію в село одразу прийде покупець. Принаймні, поки що ніхто не пропонував селянам продати пай і не називав ціну.

Однак це проблема суглинкових ґрунтів. Зовсім інша ситуація в селах з родючими землями. По-перше, тут більше прихильників відміни мораторію. По-друге, селяни активно обговорюють, на яку ціну за свою землю вони можуть погодитися. По-третє, там вже з’являються потенційні покупці, які називають ціну. Наприклад, така ситуація в селі Синьооківка Золотоніського району Черкаської області.

Золота в цьому районі ніхто не знаходив, зате товщина чорнозему в полях тут сягає півтора метра. Тут росте усе й без особливих зусиль. Селяни понабиралися городів, тримають по три корови, і в кожного господаря єдиний головний біль - не допустити, щоб земля заростала бур’янами. Щоб тільки земля не гуляла, на городах садять квіти, всі можливі городні культури, а паї навпроти двору на полі засівають пшеницею для птиці чи кукурудзою для корів.

Таким чином, не менше 1 га землі селяни тут обробляють самотужки, лише інколи наймаючи техніку. Тут, як у давнину, з косами косять пшеницю потім сушать, складають в скирти, перевозять кіньми до двору, і лише тоді викликають комбайн, щоб намолотив кілька мішків зерна. Тут одна біда з землею: кожна родина в цьому селі має мінімум шість гектарів паїв, і самотужки таку кількість ріллі селяни засадити не можуть. Доводиться здавати орендаторам. А ось поведінка останніх селянам дуже й дуже не подобається.

До землі в Синьооківці особливе ставлення. З півстоліття назад в селі існувала дивна традиція – люта ворожба з сусіднім Пальмиром. Чоловіки двох сіл сходилися у жорстокі битви, навіть калічили один одного. При чому вже тоді ніхто не пам’ятав причину ворожби. Припускали, що це давній спір за межове поле між двома сільськими громадами.

Нині до земельних питань в Синьоківці відносяться не менш пристрасно. Рік тому у селі було повстання проти орендатора Віктора Рясного, який після ліквідації колгоспу взяв все його майно та землі в оренду. За розповідями селян, орендатор господарювати почав круто, здав з ферми корів на м'ясо, продав частину техніки, торгував міндобривами, що кожен рік виділяються державною програмою на підтримку в належному стані земель, на додачу перестав платити зарплатню та розраховуватися за паї. Ще й спалив контору, щоб згоріла вся документація.

Люди збунтувалися, на сходці села вирішили розірвати договір. Взяли під охорону тракторну бригаду, поховали техніку, що вціліла, по хатах, відмовилися працювати на полях орендатора. Протистояння дійшло навіть до того, що у Рясного здали нерви, він відкрив стрілянину по людях з карабіну. На щастя, ніхто не постраждав. Після довгих судів та пересудів горе-орендатора вигнали, однак пшеницю, яку селяни конфіскували в якості погашення боргів по заробітній платі, тому таки вдалося вивезти та продати.

Новий орендатор, на думку селян, поводиться пристойно. Однак в оренді паїв селяни повністю розчаровані. Більшість з них вважають, що було би краще, якби вони могли продати свою землю. «Шкода продавати землю, можливо, це й не правильно. Але ми її не в стані обробити. Землі потрібен господар, який би нею піклувався. А землі після продажу паю нам вистачить, городи величезні», - говорить місцевий житель Михайло. Свій пай у три гектара він готовий продати за 65 тисяч гривень, таку можливу ціну за землю зараз обговорюється в селі. Начебто, хтось вже пропонував такі гроші. «Це, звичайно, не багато. Але за оренду свого паю я отримав 542 грн. Тобто, з орендатора я отримаю такі кошти через 100 років. Та й не відомо, що буде через рік - така влада в країні, що завтра можуть цю землю конфіскувати. Я пам’ятаю, як був малим, один дід все бідкався, що перед революцією накупив землі, а потім лишився голий та босий», - пригадав Михайло. Частина селян такої ж думки, інші вважають за доцільне притримати продаж землі – може, зросте в ціні.

Обману селяни не бояться. Кажуть, обманути можна і при діючому мораторії. А відсудити своє право на землю їм важко – немає юристів та коштів на них. Наприклад, попередній сільський голова здав в оренду річку, на березі якої стоїть село. І байдуже, що річку не можна здавати в оренду - за документами вона виведена за межі села й називається ставком. Раніше кожен другий в Синьооківці ловив рибу, годував нею свиней та качок або продавав на базарі. Тепер вилов риби тут заборонено. «Нові господарі запустили в річку мальків коропа, це їхня риба. Але тут живе наш карась, наша щука, наші соми. Чому б нам їх не ловити», - обурюється дядько Михайло. Однак питання води певно тут не таке принципове, як питання землі, бо піднімати повстання проти орендатора річки селяни поки що не поспішають.

Побувавши в кількох різних українських селах, «Обоз» переконався: даремно у Верховній Раді переживають, що селяни одразу після скасування мораторію кинуться продавати свої паї за копійки. Селяни дуже серйозно та виважено ставляться до цього питання, вони вже сьогодні обмірковують кожне «за» й «проти».

Тим паче існують всі підстави вважати, що торгівля землею перші роки буде доволі млявою. Цікаво, що до 2001 року, коли в Україні запровадили мораторій на торгівлю землею сільськогосподарського призначення, в Україні був лише один випадок великої земельної угоди. Трапилося це в Миколаївській області, де один приватний землевласник купив цілий колгосп за понад мільйон доларів. Громадянин Росії Аркадій Карнацький купив землі свого босоногого дитинства під селом Чаусове Первомайського району. Пізніше він, певно, не раз проклинав той день, коли пішов на такий крок.

Під час приїзду в Первомайськ президента Леонід Кучми, делегація селян з Чаусове поскаржилися, що лишилися без землі, голі та босі, а у селі господарює новий пан. Кучма обурився та привселюдно примусив прокурора району повернути людям землю. Можете собі уявити, які проблеми почалися у землевласника – було не до врожаю. Однак він виграв цілу низку судів, і тепер спокійно господарює. Та й селяни з часом призвичаїлися.

Отож, продаж землі стане випробовуванням не стільки селян, які непогано розбираються в ситуації на земельному ринку, скільки для покупців, які чудово обізнані, як ризиковано мати справу з землею, та для влади, яка весь час намагається втручатися в життя селян.

Читайте також: Де закопали свої мільйони Мороз і Ющенко?