"Герої" нашого часу. Темні плями в біографії Рудьковського

«Обозреватель» пропонує увазі читачів статтю, опубліковану в газеті «Голос України» – друкованому органі Верховної Ради України. І хоча дата публікації може когось здивувати – третє березня 1998 року, тобто, майже дев’ять років тому – вона і нині не втратила актуальності. Навіть більше – оприлюднені факти можна вважати сенсаційними, оскільки вони стосуються високопосадовця, члена уряду, міністра, одного з провідних членів Соціалістичної парті України. Йдеться про Миколу Рудьковського – Міністра транспорту України. Подаємо статтю тодішнього народного депутата України Петра Шейка. У часи, коли ця стаття вийшла в світ, пан Шейко очолював регламентний комітет ВР.

Видео дня

Досі я з довірою ставився до чужих автобіографій, бо життя зводило мене з людьми, у яких не було потреби щось приховувати, «підправляти» свій життєвий шлях, вигадувати про себе небилиці, щоб замаскувати вбогість власних «здобутків». Я й на мить не сумніваюся, що, як і колись , сумлінні «кадровики» і пильні «спецоргани» якоюсь мірою перевіряють подану їм інформацію, перш ніж «оформити» людину на державну, тим паче керівну посаду. Я помилявся. І виявилося це ось як.

У грудні 1997 року, коли починав розкручуватися маховик виборної кампанії, Чернігівська обласна газета «Гарт» опублікувала інтерв'ю з уродженцем Старого Бикова Миколою Рудьковським з інтригуючою назвою «И окурки он за борт швырял в океан». Його було передруковано в районних газетах, які виходять на території Козелецького виборчого округу № 208, а згодом об'явився і сам герой публікації як кандидат у депутати.

І почалося... Мої виборці зі Старого Бикова Бобровицького району телефонували мені, писали листи... Обурювалися, що кандидатом у депутати від партизанського краю висунуто внука поліцая М. Приходька, який, начебто, лютував у наших краях. Одні стверджували, що Приходько разом з фашистами втік за кордон, там забагатів, і внук наприкінці 80-х років майнув до нього по спадок. Інші казали, що Приходька було засуджено на 25 років, він відбув половину строку, потім кудись зник, а внук поїхав на пошуки дідових -«друзів». Гнівалися люди, що внуки партизанів, захисників Вітчизни сьогодні не мають роботи, змоги здобути безоплатну освіту, а нащадки їхніх противників процвітають, мандрують світами, навчаються у престижних вузах, займають керівні посади.

Принесли мені й газету з цим злощасним інтерв'ю. Прочитав я його й подумав: «Не біографія в хлопця, а легенда про героя, який у воді не тоне, у вогні не горить, все долає, всього може домогтися. І ця легенда вступає у конфлікт з дійсністю».

Міркуйте самі. М. Рудьковський стверджує, що після школи він вступив на історичний факультет Чернігівського педінституту. На жаль, це не зовсім так. Наш герой закінчив школу у 1984 році. Тільки через рік вступив до вузу. Після першого семестру взяв академ-відпустку і пішов до війська. В 1987 p., прослуживши лише рік, відновився у вузі. Провчився там ще два семестри і у 1988 році був відрахований з педінституту за власним бажанням. Того самого року, судячи з інтерв'ю, подався до Москви і начебто вступив на економічний факультет Московського державного університету. Але й там не зігрів собі місця: не підійшли «гордості школи» рівень викладання в МДУ і «відсутність перспективного бачення», тому вже через рік він «опинився у Відні».

Про те, як йому вдалося там «опинитися», кандидат у депутати не розповідає. Зауважує лише, що це «окрема, майже детективна історія», забуваючи при цьому, що чимало виборців полюбляють детективи і декотрі з них навіть знають, що Австрія і сьогодні є однією з найбільш «закритих» європейських країн, а щоб отримати туди візу за часів Радянського Союзу, потрібно було мати дуже солідні підстави: запрошення близьких родичів, ділових партнерів, державних установ. Тож не дивно, що людей зацікавило, завдяки кому чи чому опинився у Відні мандрівний студент, син сільського вчителя, котрий не мав там, за його словами, ні друзів, ні родичів, ні знайомих, а також, як вдалося йому вижити й легалізуватися, маючи в кишені лише 12 марок. Адже для того щоб знайти бодай якусь роботу, потрібен час.

Але менше з тим. Головне, що робота знайшлася. Свої перші марки М. Рудьковський, за його словами, заробив, прибираючи сніг, отож прибув він до Відня наприкінці 1990-го або на початку 1991 року. Рік він, начебто, працював вантажником і вивчав німецьку мову, а потім вступив до відділення Віденського економічного університету, провчився там три роки, згодом ще й працював у кількох фірмах і 1993 року повернувся в Україну.

Журналіст із захопленням розповідає читачам, як сумлінно трудився майбутній кандидат у депутати на благо тітки Австрії, але забуває поцікавитися, хто його там утримував, хто оплачував навчання у Віденському університеті. Адже відомо, що рік перебування у західноєвропейському вузі коштує від 14 до ЗО тисяч доларів. Не допитується він у М. Рудьковського і про те, як він там учився, чи задовольняв його рівень викладання, не звертає увагу на очевидні факти: якщо М. Рудьковський «опинився» у Відні взимку, то вступити до університету він міг не через рік. а через півроку (в 1991), або ж через півтора (в 1992). Якщо герой інтерв'ю справді навчався там три роки, а потім ще й працював у тамтешніх фірмах, то він аж ніяк не міг повернутися в Україну в 1993 році. Не здивувало його й те, що після повернення із закордонних мандрів «блудний син» отримав свою першу в житті посаду не в якійсь «конторі», а в адміністрації Президента.

На відміну від автора, ці «загадки» зацікавили земляків М. Рудьковського, розбудили в них гіркі спогади, породили згадані вище чутки...

Щоб дійти істини і дати відповідь виборцям, я звернувся із запитом щодо М. Приходька в СБУ, а також навідався в ті установи, де працював М. Рудьковський, попросив зіставити газетну легенду з його офіційною автобіографією. І тут з'ясувалося, що в кандидата в депутати є не одна, а кілька автобіографій-легенд. Згідно з найпершою, що є в адміністрації Президента, М. Рудьковський навчався в Чернігівському педінституті з 1985 по 1989 pp., відслужив в армії два роки (1986—1988) і закінчив... три курси ... І хоч навіть першокласник, дивлячись на ці цифри, може сказати «два», в адміністрації на цю «неточність» не звернули увагу. В Московському університеті, судячи з цієї біографії, М. Рудьковський не вчився, а поповнював свої знання на якихось бізнес-курсах. Не згадується тут і про «чорну» роботу у Відні. Зазначається лише, що з 1991 по липень 1994 року він навчався у Віденському економічному університеті і водночас працював — з 1991 по 1993 рік менеджером у фірмах «Тіметрон» та «Гаммі», а з 1993-го по липень 1994-го — директором фірми «Нікольс». Жодних документів, які підтверджували б факт його навчання в Москві чи у Відні, М. Рудьковський не подав, але йому повірили на слово й зарахували на посаду ... головного консультанта управління економіки адміністрації Президента!

Ці невеселі "відкриття» нічого не прояснили. Навпаки, породили нові запитання і сумніви. Ще б пак! Будь-яка людина, яка хоч трохи знайома з системою навчання в західноєвропейському вузі, може підтвердити, що тут студент стаціонару може «підробляти» хіба що у вихідні дні чи на канікулах. Або ж, працюючи, підучуватися на яких-небудь курсах. І тільки! У Відні не бракує дипломованих спеціалістів. Жодна порядна австрійська фірма не візьме менеджером людину з вулиці, без громадянства, спеціальної освіти, надійних рекомендацій. Отримати посаду менеджера М. Рудьковський міг би хіба що у фірмах, котрі належали його родичам, близьким друзям або у «спецфірмах», створених на підставних осіб, а посаду директора — у власній фірмі («Нікольс» — «Микола»?). Втім, не лише здогади. Але, якщо нам так відважно пропонують каїкові версії, то чому б не пофантазувати? Дивним здалося мені й те, що молода людина, котрій, судячи з усього, непогано велося у Відні — студент престижного вузу і директор фірми — раптом припиняє навчання і без омріяного диплома, під «завісу» президентських виборів 1994 року, повертається в Україну. Чи ностальгія замучила, чи фірма збанкрутувала, чи, може, хтось із «друзів» підказав, що в такі буремні часи, коли от-от можуть відкритися нові перспективи і вакансії, варто «опинитися» якнайближче до них?

Вразила мене й та легкість, з якою М. Рудьковський отримав звучну посаду в адміністрації Президента. Думаю, що в тій самій Австрії тільки на підставі куценької автобіографії людину не взяли б навіть санітаром у морг, а тут — у святая святих української держави надають неабияку посаду молодикові без вищої освіти, котрий і року не працював в Україні, зате п'ять чи шість літ невідомо де перебував і з ким знався.

«Як це могло статися?» — поцікавився я в одного з відповідальних працівників адміністрації. Той пояснив, що М. Рудьковський якийсь час виконував технічну роботу у виборчому штабі на президентських виборах. А я, слухаючи його, думав: «Коли ж він устиг, якщо, судячи з наявної у вас автобіографії, до червня 1994 року навчався у Відні? Не віриться також, щоб за такі дрібні й короткочасні послуги розплачувалися посадами в адміністрації Президента. А якщо все-таки розплачуються, то це трагедія для держави!»

Фото: "Обозреватель"

Та підемо далі. В 1996 році М. Рудьковський отримує нарешті диплом про вищу освіту. Причому не так, як інші студенти, а блискавично: в березні 1996 року відновлюється у Чернігівському педінституті (котрий він свого часу кинув, як «окурок», за борт свого життя) не на третій курс, як треба було сподіватися, а відразу на п'ятий і вже у травні цього ж року отримує диплом вчителя історії. Мабуть, навчальні програми Чернігівського педінституту і Віденського економічного університету до такої міри збіглися, що викладачі, не вагаючись, зарахували йому складені за рубежем іспити. В те, що М. Рудьковський, працюючи в адміністрації Президента, склав академрізницю майже за чотири курси (бо ж програма вузу за цей час істотно змінилася), повірити важко. З огляду на це, попросив міністра вищої освіти України витлумачити цю ситуацію і визначити, чи можна вважати дійсним отриманий у такий спосіб документ. Чекаю відповіді.

У вересні 1996 року щедрі покровителі призначають новоспеченого вчителя історії одним з директорів Держінвесту України. На цьому етапі він пропонує ще більш спрощений варіант біографії, з якої повністю випадає «московський період», зате продовжується (з 1988 по 1991 рік) час навчання в педінституті, щоб у тих, хто її читатиме, склалося враження, що цей вуз він закінчив вчасно і без ускладнень. Жодним словом не згадує М. Рудьковський про свою роботу в інофірмах і, зрозуміла річ, про факт отримання диплома в 1996 році.

Наступного, 1997 року, М. Рудьковський вже стає членом правління «Укргазпрому». До цієї установи він подає ще «свіжішу» інформацію, з якої випливає, що у Відень він не їздив і в тамтешньому університеті не вчився, позаяк з 1988 по 1993 рік навчався в Російській економічній академії ім. Плеханова, а з 1993 по 1996 рік — у Чернігівському педагогічному інституті! При цьому додається фотокопія диплома московського вузу. Одне з двох: або ця копія є фальшивкою, або всі інші біографічні версії М. Рудьковського.

Але й це ще не все! У законі про вибори сказано, що депутатом може бути обраний громадянин, який в Україні проживає протягом останніх п'яти років, то М, Рудьковський подає в окружну виборчу комісію ще один, істотно відкоригований і максимально спрощений варіант своєї біографії. Згідно з ним, він вступив до Чернігівського педінституту не 1985-го, а 1984 року, виїхав до Москви у 1988, а не у

1990 році, вчився в Австрії не з 1991 по 1994, а з 1989 по 1992 рік. Ніде, треба розуміти, в той час не трудився, а «після повернення» працював в адміністрації Президента. Тут М. Рудьковський знову сам собі суперечить. Якщо він справді повернувся в Україну 1992 року, то «після повернення» аж ніяк не міг працювати в адміністрації Президента, бо на той час Президентом був ще Л. Кравчук. То де в такому разі «обертався», чим займався два роки майбутній кандидат у депутати? До речі, 20 січня 1998 року М. Рудьковський був звільнений з посади директора Держінвесту, але необхідних уточнень до своєї виборчої біографії не вніс. Не подав виборчій комісії документів, які підтвердили б факт його постійного проживання в Україні з 1992 року. І все ж, незважаючи на це, був зареєстрований кандидатом у депутати.

Прочитав я, шановні земляки, п'ять варіантів легенди про Миколу, якому все вдається, котрий усе в житті здобував без «блату», про високопрофесійного спеціаліста, друга молоді, який на відміну від нинішніх депутатів чудово знає, як порятувати Україну (про це йдеться в наступному інтерв'ю, опублікованому в «районках» Козелецького округу), говорив з багатьма людьми і зрозумів, що в цьому павутинні вигадок без справді компетентних органів кінців не знайти. Тож нехай вони і пошукають їх укупі з тими, хто вистеляв М. Рульковському шлях до керівних посад, хто телефонував керівникам місцевих адміністрацій і «радив» їм підтримати його па виборах. Хай поцікавляться, що являють собою ті закордонні фірми, в яких він начебто трудився (зокрема «Нікольс»), з якою метою вони кілька разів «виряджали» студента-директора в Україну, які оборудки тут здійснювали. Може, тоді дійдемо істини?

Утім, багато чого вже прояснилося. Микола Абрамович Приходько справді доводиться М. Рудьковському дідом по матері. В серпні 1941 року він добровільно здався фашистам у полон, добровільно вступив на службу у поліцію і склав присягу на вірність окупаційній владі. Брав участь у відправленні на каторжні роботи до Німеччини односельців, арештах і конвоюванні до місця розстрілу сімей сільських активістів. У березні 1946 року його заарештували, засудили на 20 років каторжних робіт і на 5 років пораження у правах з конфіскацією майна. В травні 1996 року справу М. Приходька було переглянуто, і за висновком прокуратури Чернігівської області його було визнано обґрунтовано засудженим, який реабілітації не підлягає.

З'ясувалося також, що засуджений поліцай якимось дивом потрапив за кордон і проживав у Австрії, у Відні. Отже, «плітки» односельців — достовірніші, ніж численні «правди» самого М. Рудьковського.

Я упевнений, що якби ми жили сьогодні заможно, якби наші ветерани і солдатські вдови не бідували, цей факт не набув би такого розголосу. В демократичній країні люди мають право обрати депутатом кого завгодно: і внука героя, і нащадка поліцая, і космонавта. Але вони також мають право на об'єктивну інформацію про висуванця, щоб зробити свій вибір свідомо.

Жаль, що М. Рудьковський примусив земляків згадати про гріх свого діда, відчути себе ошуканими. Жаль, що на адміністративному і політичному видноколі України дедалі частіше вигулькують «нові герої», які ще не встигли відробити народові за безплатну освіту, а вже прагнуть бути його поводирями; особи, котрі чудово усвідомлюють, чим можна «взяти» начальство і якого кольору локшину треба вішати на вуха виборцям, які впевнені, що гроші не пахнуть, що з допомогою валюти і брехні можна домогтися всього. До речі, М. Рудьковський повернувся в Україну на постійне місце проживання тільки навесні 1994 року, отже, згідно з законом про вибори, не має права балотуватися в депутати. Але закони в нас, схоже, пишуться не для «нових героїв».

Петро ШЕЙКО, голова Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів.