Зарядка для ума, виснаженого „українізацією”

Увеличить шрифт

1

2

3

Читайте также »

	»Засновником Росії був… Китай!
	»У Польщі це роблять таємно, а в Україні – на очах у всіх
	»Русь = Україна ≠ Росія. Два імені однієї країни
	»Зарядка для ума, виснаженого „українізацією”
	»Росія відокремилася від України в ХІІ столітті

Не пропустите »

	»Весенне-летняя элегантность от Wolford
	»Мирча Луческу: "На кону стоит слишком многое"
	»Поплавского драли за уши, а Гросу строит козни маме

Интересное »

новости, загрузка.

Нещодавно з Донецької міськради вийшов дивовижний текст – звернення до західноукраїнських депутатів. Кількість „щиросовкових” міфів на кубічний міліметр мізків з великою імовірністю вказують на автора цього тексту – секретаря Донецької міськради Миколу Левченка.

Між тим, не слід дивуватися невігластву – адже у нас в країні, навіть через 15 років незалежності, досі немає повного видання існуючих давніх іноземних згадок про наші землі. Як то кажуть, „тиха українська ніч”. Зате державним коштом видаються книги віце-прем‘єра Дмитра Табачника, за вартість однієї з яких можна здійснити одразу кілька десятків видань.

Тож, чи варто й далі дискутувати з діячами, які замість того, щоб знати історію країни, де долею випало жити, і яка аж занадто милостива до них, пишаються своїм невіглаством?

Можливо, цим діячам вистачить поставити лише кілька запитань:

1. Як відомо, українська літературна мова сформувалася на діалектах Полтавщини і Чернігівщини. Між тим, ці території перебували у складі Польщі лише з 1569 по 1648 роки. Чи можна пояснити, як у Середньовіччі змінити мову народу менше ніж за 80 років, щоб потім її не змогли викорчувати за майже триста п‘ятдесят років терору? Адже тоді швидше російська мова є діалектом монголської, бо ж Росія була владою Монголії втричі довше – 240 років?

2. Чи відомо пану Левченку, що всі літописи Київської Русі написані церковнослов‘янською мовою, штучно створеною просвітниками Кирилом і Мефодієм на основі одного з діалектів болгарської мови, чи це для нього відкриття?

3. З якої мови походять власні назви зафіксовані у літописах в Х-ХІІІ століть (які могли бути тільки власними, місцевими, а не церковнослов‘янськими): „Лыбидь”, „Угорське урочище”, „Лядські ворота”, „Печерська лавра”, „Довбычка” і т. д.?

5. Чи відомо панові Левченку, що „князя Владіміра” ніколи не існувало в природі? А, натомість, існував князь Володымер, якого названо українським ім‘ям навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди селюків-„залішан” на службі Київського князя, де ім‘я князя звучить як „Володымир”, або, принаймні, „Владымер” (http://historydoc.edu.ru/catalog.asp?cat_ob_no=&ob_no=12692)..

7. Чому в літописах, „Слові о полку Ігоревім” „мати городів руськых” скрізь і всюди називається „Кыив”, „ко Кыеву”, а кияни відповідно «кыянами»? І з якої мови, приміром, цей уривок: „Комоні ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєви; трубы трубять в Новигради; стоять стязи в Путивли”?

8. Чому Мелетій Смотрицький у своїй українсько-церковнослов‘янській граматиці від 1619 року пише: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады»? Чому в “Синонімі Славеноруській” (словнику ХVII століття) руські слова – це „даремний”, „дах”, „дмухаю”, „драбина”, „дякую”, „жартую”, „жебрак”, „журба” і т. д. за абеткою, а в „Слов‘яно-руському словнику” Памви Беринди (1627 р.) руські слова – „зараз”, „безодня”, „шаленство”, „вдячний”, „шпиталь”, „шаленство”, „зброя”, „волоцюга” тощо, на противагу „слов‘янським”, тобто церковнослов‘янським (болгарським)?

9. Лінгвісти, в тому числі й російські, відзначають у мові Древньої Русі наявність таких особливостей: дієслова на «-ти» (жити, нести й т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо й т.п.), кличний відмінок (брате, дружино, княже й т.п.), наявність м'якого «г», злиття звуків «ы» і «i» у середнє «і», перехід «е» в «о» посла шиплячих (чоловік, жона, пшоно й т.п.), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога-дорозі, жінка-жінці, кожух-кожусі й т.п.). Якби Левченко знав українську, він би вгадав, якій мові властиві ці особливості.

10. Чи знає пан Левченко „жахливий факт”, що князь Святослав Ігорович (близько 931 р.- 972 р.) уже був „хохлом”? Візантійський мемуарист Лев Диякон, який на власні очі бачив князя Святослава в 970-тих роках, так описав у своїй книзі його зовнішність: „Ось якою була його (князя Святослава) зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду... В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами". Треба відзначити, що Тож, через понад тисячу років Київський князь Святослав зі своїм „хохлятським” оселедцем робить добру справу – руйнує імперські гіпотези про українців.

11. Чи знає пан Левченко, куди зникли з білого світу чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, пермь, меря, мурома, мокша, мещера, югра, печора, зирянь, самоядь? І чому лише за 13 років між двома переписами 1989 і 2002 року в Росії одразу майже на чверть зменшилася кількість представників фіно-угорських народів?

По суті, усе це формує питання не тільки для українців, але й для Росії. Чи прагне ця країна знати про своє походження? Чи вона хоче й далі годуватися тими міфами, які були нашвидкуруч винайдені тоді, коли в цієї країни ще не було власної великої історії?

Здавалося б, відповідь очевидна. Будувати країну на фальші – значить будувати на піску.

Слід наголосити, що ніякого негативного контексту жодна правда про походження ні в кого викликати не може. На світі не існує вищих і нижчих народів. А всі культури апріорі рівні, хоч і різні.

Найвизначніший твір давньогрецького драматурга Софокла – „Цар Едип”. Герой цього твору, цар, взнає, що він насправді має інших батьків. Задля того, щоб дізнатися про своє справжнє походження, він іде на все, вигукуючи:

„Такий мій рід, і вже не буду іншим я.

Та знати мушу про своє походження!”

Важко заперечити, що такий підхід є більш шляхетним, ніж, скажімо, спроби московського царя Івана Грозного видати себе за прямого нащадка римського імператора Августа.