Роковини Чорнобиля: «там вже не наша територія»?

Сьогодні, мабуть, треба написати щось про Чорнобиль. Щоправда, я про нього мало що знаю. Так само, мабуть, як і більшість моїх співгромадян. Бо люди не прагнуть дізнатися про те, що загрожує їхньому життю чи здоров’ю, як то кажуть, менше знаєш – краще спиш.

Та ніхто особливо й не хоче нам про все розповідати. Нам можуть сказати, що для забезпечення максимальної безпечності саркофага потрібно 500 млн. доларів. Чому б нам про це не сказати? Адже такі гроші на дорозі не валяються. Тож якщо, раптом, знову станеться біда, який-небудь міністр надзвичайних ситуацій зможе сказати, що біда трапилася тому, що не знайшлося грошей. А грошей не знайшлося тому, що які-небудь помаранчеві цьому завадили.

А якщо, раптом, ці гроші знайдуться, значну частину цих грошей можна буде по-братські роздерибанити між своїми. А саркофаг поки почекає. Адже аварія – це для простих людей. Це їм знову доведеться гинути на ліквідації, руйнувати своє здоров’я – а значить і свої родини, своє майбутнє, своє життя. Це простим людям потім не отримати нормальної пенсії, мінімальних пільг, якісного медичного обслуговування, не мати квартир та дорогих ліків. А непрості люди в будь-який момент перекриють дороги, без пробок і заторів доїдуть до найближчого аеропорту – і гуд бай, чорнобильна Україна! І навіть майна з собою не братимуть. У них і там його валом…

Нам і тоді, у 1986-му, не поспішали нічого розповідати. Пригадую, того дня в школі жоден вчитель не розповів нам про те, що трапилося, не проконсультував з приводу того, як себе вберегти від радіації. Ми тільки трохи поговорили з хлопцями на перерві – щось там трапилося, щось там вибухнуло, щось там горить. І не знали ми, що там гинуть люди, і не знали, що той вибух налякає півсвіту, а значну частину України перетворить на “зону”. Це вже трохи згодом почала з’являтися якась інформація, репортажі про героїчну боротьбу з небезпекою, поради, як берегти себе і своє здоров’я.

Це тоді в прогнозах погоди почали сповіщати про радіоактивний фон. Нам почали радити поменше бувати на вулиці і ховатися від сонця. Тато з мамою вишукували можливості придбати хорошого червоного вина, яке нібито виводить з організму радіонукліди. В школі розповідали про радіацію, про дозиметри і як ними користуватися. А що дозиметри? Їх і зараз не дуже то й купиш. Найдешевший, мабуть, доларів з двісті коштує…

На початку літа минулого року побував в одному гарному місці. Річка, ліс, краєвиди – просто чудові! Повітря – не надихаєшся. І головне – людей мало. Не загаджене місце, чисте. Колись там навіть санаторій почали будувати. Почали, та не закінчили. Чорнобиль перетворив це місце на: “Увага! Радіоактивне забруднення! Збір ягід та грибів заборонено!”. А там же тих ягід та грибів – море…

Вертався назад іншою дорогою – тією, яка ближче до Чорнобиля. Машин мало, дорожньої міліції зовсім немає, сама дорога дуже непогана, їхати – одне задоволення! Аж раптом – шлагбаум та КПП. Мене, як громадянина України, спокійно пропускають. З білорусами ведуть якісь там діалоги. А що – хіба для Білорусі Чорнобиля немає?

Їду через порожнє місто. Порожні вулиці, порожні багатоповерхівки. Моторошно. Небагато проїхав – знову шлагбаум та КПП, випускають і незабаром потрапляю вже до іншого – заселеного і багатолюдного – міста. На виїзді стоять довжелезні вервечки жінок з чорницями. Зупиняюся біля якоїсь бабусі – питаю, чи не радіоактивні ягоди. Каже, що ні. Їхню територію нещодавно перевіряли, казали, що радіація в нормі, безпеки немає. Дивно. Це шлагбаум так якісно захищає від радіації?

Я не знаю, що наша держава робить для того, щоб уберегти своїх громадян від небезпеки зараження. Інформації дуже мало, а якщо вона і є – то її ще треба попошукати! Та і громадяни не дуже то й переймаються такими проблемами. В більшості з них є купа проблем інших – більш помітних та нагальних. А радіація? Її ж не видно. От у мене майже щодня “першить” у горлі. Але хто знає від чого? Від радіації, брудного повітря чи від того, що вчора наспівався?

Взагалі, дуже помітно, що наші люди не хочуть думати про завтра. До завтра ж ще потрібно дожити! Можливо, це одна із основних відмінностей нашої пострадянської ментальності від ментальності середньостатистичних європейців. Це в них там перспективні проекти, довічні кредити, думки про майбутнє… У наших людей все простіше. Все треба зараз і негайно! Сьогодні вклав гроші, сьогодні ж мусиш їх повернути з прибутком. Якщо завтра – то з надприбутком. Приїхав відпочити на природу, нагадив під себе, поїхав додому. Хтозна, чи приїду ще колись на це місце? А поприбирати після себе, подбати про цей ліс і про тих, хто ще колись до нього приїде – не наша тема.

Купи сміття взагалі стають невід’ємною частиною українських краєвидів. Зустрічаєш їх усюди – в лісах, горах, біля річок і озер, на вулицях міст і сіл, вздовж доріг та парканів. Якось зупиняємося в новому комфортабельному готелі в Карпатах. Виходиш на терасу, кинеш оком навкруги – така краса довкола! А подивишся донизу – весь схил вкритий побутовими відходами. Питаємо в господині – як же ж так? Все гарно зробили, продумали, організували, а сміття зі схилу під готелем прибрати не можете? Відповідь проста – а там вже не наша територія… Но коментс…

Коли вже людство збагне нарешті, що вже давно всюди – одна наша велика територія! Бо коли Чорнобиль вибухає в Україні, то ще зовсім не значить, що цей вибух ніяк не відгукнеться де-небудь в Австралії чи Аргентині…

Та й нам, українцям, давно треба було зрозуміти, що кожен необдуманий крок, кожна затримка у розробці концепцій переходу на екологічні джерела енергії, кожне нехтування елементарними правилами охорони навколишнього середовища і збереження чистоти природи – це все кроки до нового Чорнобиля. Бо ж це вже давно не просто постраждала атомна електростанція, це символ стилю життя “після нас – хоч потоп”…