Принциповість і безпринципність, 25 марта 2008

Я іноді вельми щиро захоплююся нашим Президентом, а іноді так само щиро й гостро не розумію його. Про свій захват говорити не буду, бо у вільній країні нікому не цікаві публіцисти, які люблять владу. Тоді вони ніякі не публіцисти. Для любові у Президента є УТ-1 і його персональний сайт. Там уміють любити владу за визначенням.

Видео дня

Моє нерозуміння і незадоволення Президентом Ющенком має природу радше культурно-естетичну, ніж моральну або політичну. Входити в тонкощі української політики, які здебільшого зав’язані на тому, хто контролюватиме транзит газу і фінансові потоки, – справа для фахівців. Якось дає собі Президент із цим раду, якось хитрує, якось робить добрі міни, хоч часто таки грають ним. Він принциповий у багатьох питаннях. Принциповий, як упертий сільський дядько, який раптом усвідомив свою історичну місію. «Моя нація…» – каже Президент, а уявляється «Моє хазяйство». «Помісна українська православна церква…» – каже Президент, і здригаються лаврські мури. Наполіг Віктор Андрійович на позачергових виборах і пробив закон про визнання Голодомору геноцидом. І впертість ця мені деколи симпатична.

Однак якимось незбагненним чином його принциповість у політиці поєднується з кричущою нерозбірливістю у сфері культурно-інформаційній. І саме тут найслабше місце Президента і – зовсім не перебільшу – всієї державної політики в культурній сфері. Адже політика ця не може бути іншою, коли хоружівський дядько у Президенті бере гору над європейським політиком.

Ой, і куди раптово дівається весь лоск, всі наші європейські амбіції, коли йдеться про культуру! Я не згадуватиму про абсолютний примат відбудови козацьких столиць. Я, взагалі-то, розумію природну любов сільського дядька до традиційної культури – до вишиванок, витинанок і крашанок. Навіть якщо він Президент. Я промовчу про фанатичну любов до скіфських курганів і трипільських глечиків. Останнє у принципі цілком симпатичне хобі, якщо не набуває державного розмаху, а з ним і державної ж дурості.

Я цілком про інше. Про те, які речі Президент «освячує» своєю увагою, а відтак своїми діями погоджується з ними, навіть підтримує і плекає. Існують, на моє святе переконання, символічні жести, до яких вдаватися політикові такого рівня нізащо не можна. Адже чомусь після ранкової недільної служби у церкві Президент не дозволяє собі, наприклад, піти в бордель, правда? Бо це скандал і несмак. В культурі ж натомість смаки зовсім не працюють. І оскандалитись ніхто не боїться.

З одного боку, Ющенко збирає Раду нацбезпеки та оборони і вперше за 17 років існування української держави прямо говорить про стан інформаційного простору як про загрозливий для національної безпеки. Те, що впродовж тривалих років здавалося українській державі інтелігентською параноєю купки «національно стурбованих», нарешті визнано як факт на найвищому рівні. Ми йшли до цього довго і тепер із серйозним, майже катастрофічним запізненням заговорили про «інформаційно-психологічні кампанії» інших держав, маючи, либонь, на увазі північно-східного сусіда. Ні Молдова, ні Польща з нами так не експериментують. І висловлення такої небезпеки – річ потрібна. Інша справа, наскільки продуманими і – головне – адекватними і розумними будуть дії нашої жирафо-держави, до якої лише сьогодні, нарешті, «дійшло».

З другого боку, кілька тижнів тому той-таки Президент Ющенко у своєму кабінеті приймає Філіпа Кіркорова, з яким п’є чай із тістечком і обговорює організаційні питання участі Ані Лорак на цьогорічному «Євробаченні» в Сербії. Я б не мав нічого проти, якби Ющенко зустрівся з Кіркоровим під палацом «Україна», в ресторані балканської кухні або де завгодно, хоч у себе вдома, врешті-решт. Тільки ж не у своєму кабінеті! Чого після цієї чайної церемонії варті слова про засилля російського інформаційного продукту і нав’язування «продуктів чужих країн» (цитуючи пряму мову Ющенка)?

Що символізує постать Кіркорова в контексті нашої державної війни за власний інформаційний простір? Яку культуру і чий інфопростір він презентує? Чий радіо- і телеефір планомірно роками забивався кіркоровими, ґалкіними, басковими і пєтросянами? Ні, наш сільський дядько в цьому питанні напрочуд гнучкий і не відчуває тонкощів. «Непоганий же ж співак, мабуть… Он і Ані допомагає…» – думає він, демонструючи або власну дрімучу безпринципність, або виконуючи настанови іміджмейкерів. Для нього культура – це перекидний календар на стіні в сільській хаті. У кращому випадку – музейна колекція. І аж ніяк не делікатна й тонка сфера, де надто легко розбити собі лоба і зганьбитися на весь світ…

Віктор Андрійович зовсім не усвідомлює, що його частка як політика трохи належить мені і таким, як я. Тому чаї з Кіркоровим, ручкання і цілування із незрозумілими особистостями, відвідування сумнівних концертів – це те, на що я йому свій голос не делегував. Я не дозволяв йому ходити на жахливі пісенні вернісажі і дарувати пишні букети на ювілейних концертах Поплавського. Я не дозволяв йому посміхатися й аплодувати в екран державного каналу в один із новорічних днів, коли на концерті «Для двох сердець» маленький хлопчик з іще досить молодим дідусем співали пісню, де були слова, які запам’яталися мені на все життя:

«Я Віталік, ти Віталік –

Обидва ми Віталіки.

Я блондинку полюбив,

А я люблю чорнявеньких».

Дідуся звали Віталієм Білоножком. Президента звали Віктором Ющенком. Надворі було ХХІ століття. Країна мала назву «Україна» і йшла в Європу.