Литературный конкурс. Натюрморт з груш

ніч густою фарбою темряви затопила урочище, і вони, натикаючись один на одне і пирскаючи від цього, загубили стежку і нарешті зупинились. було важко дихати чи то від підйому, чи то від хвилювання пригоди, а може від розгубленості перед невідомим і невидимим. пара їхнього дихання мокро холодила обличчя. так, дарма вони сіли на такий пізній автобус. вона уже хотіла запропонувати вертатись, коли раптово вийшов місяць, і все навкруги набуло фантастичних форм та сяяння. сніг, що випав цього ранку, сховав знайомі обриси природи і в морозному місячному світлі земля набула силуетів фантастичних ландшафтів. заради цього кримського снігу вони двоє затримали на день зимові канікули, здали квитки на поїзд і піднялись сюди. його товариш на блокнотному папірці намалював схему, пообіцяв прикрити на лаборотоних і гарантував, що притулок буде вільним.

як же його звали? він так міцно тримав її руку. що він казав тоді їй?

вона озирнулась без мети, а так, інстинктивно. позаду були тільки їхні сліди в снігу: її маленькі і часті та великі його. і важко було в ту мить сформулювати для себе, що ті сліди означали.

на ранок вони домовились встати так, щоб побачити схід сонця. він сказав, що коли є місяць, то і з сонцем пощастить.

він називав її Томкою. так, був такий час, коли вона була Томкою і ій було дев'ятнадцять.

гарячий чай тоді викликав неймовірне щастя, вона, здається, пам'ятає зараз кожен ковток з металевої кружки.

і був незабутній ранок на плато. найперші промені вони пропустили через гори, але коли вже і їх дісталося світло, крижана планета заграла безліччу кілометрів блискучого кришталю. ніколи в житті після цього вона не бачила такої невимовної краси. і була ще шипшина облита кригою. вони дивились на свої обличчя, відбиті в новорічних кульках шипшинових ягід і, здається, були щасливими. вітер розгойдував гілки, і кульки тихенько дзвеніли. казково.

Тамаро, Тамаро!

вона як прокинулась і, озираючись, опанувала реальність. Микола Федорович запрошував її заохочувальною жестикуляцією на край оглядового майданчику і трохи збентежено до неї між ділом придивлявся.

Ставай сюди, а я попрошу когось нас щолкнути, якась ти замріяна сьогодні.

але ж яка спека в цей час. як нестерпно сонячно і як вона могла тільки згадати в такому пеклі той далекозабутий зимовий епізод. неймовірно. то мабуть через шипшину.

о, здається, уже щолкнули. чи я посміхалась?

і знов штовханина, метушня. як вона не любить цей Ай-Петрі. і що Коля знаходить тут романтичного. як можна заради такої вульгарної "шашличні" так ризикувати здоров'ям в його віці та з його тиском і пертися на таку висоту. та вже не дорікатиму. хай вважає, що відвідав найказковіше місце планети, він так мало бачив, мій Коля. нікуди не витягнеш його. ані навіть в Краків. лише цей щовересневий санаторій в Партеніті, то хай вже насолоджується.

спускались знов канаткою і, роздивляючи в автоматичному режимі ялтинський килим кипарисів, палаців та халуп, Тамара Павлівна розмірковувала над своїм дивним спогадом такого далекого минулого. як вона могла забути цей яскравий епізод свого життя? і, головне, як такий епізод вона могла розділити з людиною, ім'я якої вона не може навіть пригадати. якась стороння тепер, зайва людина. хто він зараз? інжерен-пенсіонер-нікчема? як це не справедливо, що доля саме їхню зустріч обдарувала таким калейдоскопічним малюнком пам'яті. і що лишається їм з Колею, крім сорока років невиразного добробуту та безхмарного сімейного спокою.

два останніх дні в Криму Тамара Павлівна і Микола Федорович провели, не полишаючи територію санаторію. всі заплановані екскурсії вони відвідали, обов'язковий обід в Ластівковому гнізді і в цей рік з'їли, двічи поплавали на катері, по книзі кожен прочитали, груш своїх улюблених Микола Федорович кілограмів з три ум'яв і навіть традиційну листівку дочкам з ялтинського поштамту вони кинули. і тепер їм лишалось тільки гуляти санаторним парком та після обіду милуватися вересневим морем з тераси. Микола Федорович відкорковував пляшку червоного і робив вигляд, що продивляється журнали. А Тамара Павлівна брала фотоапаратика і робила вигляд, що ловить момент, коли грузовий корабель там в морі під терасою, розбиваючи великі хвилі, здіймає хмари водяного пилу, і той пускає на сонці невеличкі грайливі райдуги, а Тамара Павлівна наче намагається спіймати це на плівку. насправді обидва вони марили своїми мріями.

хоча які тепер мрії. ну про що їй ще мріяти, коли має все. їй нема на що жалітися, все, чого бажала, здійснилося. навіть останнє побажання до долі не обділити дочок, почало збуватися, перевершуючи очікування, і цього вже разу вони з Миколою Федоровичем відправили з поштамту не одну на двох дочок листівку, а цілих дві, кожній окремо, бо живуть дівчата тепер своїми власними сімейними життями, і відправляти дві замість однієї листівки було надзвичайно приємно і гордісно.

а скільки тих листівок назбиралось вдома.. величезна коробка карток, які вони з дочками завжди слали додому з усіх міст Європи, в музеях яких проводили щорічні відпустки та канікули. Микола Федорович наважувався лише на цей відомчий санаторій і тому його строгий, чиновничий, як жартувала молодша, підпис з'являвся лише на кримських краєвидах. за цю неромантичність Тамара Павлівна дорікала йому, хоча в душі звичайно визнавала одноосібний матеріальний вклад Миколи Федоровича в їхні європейські світські експедиції.

на наступну весну Тамара Павлівна придивлялася до Брюге. доведеться їхати туди уже вдруге. то про які мрії тут йдеться? час мрій уже минув, треба визнати. тепер доводиться звикати до спогадів, які чим далі, тим дужче дошкуляли Тамарі Павлівні. кружляли надокучливими комахами над головою, залітали собі і роїлись в пам'яті та без будь-якої нагоди ставали перед очима сценами дивного кіно, в якому забули зробити послідовний монтаж.

добре, хоч є, про що згадати. так, її життя поганим не назвеш, приємні переважно спогади. а коли трапляться сумні або важкі, то вона не заглиблюватиметься. погані спогади Тамара Павлівна не любила і намагалась уникати, як і нещасливих людей. як от, наприклад, ту жіночку з їхнього купе. ну як можна бути такою наївною і безпосередньою, щоб всю дорогу до Симферополя розповідати про свої біди та негоди. так, вона скромна і, можливо, дуже добра жінка, але навіщо так псувати настрій оточуючим. Тамара Павлівна завжди підозрювала, що коли діляться своїми проблемами, то діляться буквально. тому мала слабкість до щасливих, здорових та молодих.

молодість, молодість... до речі про той зимовий спогад. він ніяк не відпускав тепер Тамару Павлівну і спливав різними боками фантастичних деталей перед очима. сорок років, які відділяли її теперішню від тої маленької легкої дівчинки, ані мало не засмучували, вона не шкодувала за минулим. вона навіть не намагалась більше пригадати того хлопчика в хутровій шапці з вухами. їй вистачить декількох казкових пазлів побачених тоді візій. сніжний цукор виблискує місячним мерехтінням, гори сонячного кришталю та передзвін шипшинових льодяників. шкода, тільки, що треба тримати ці пазлики в таємниці від чоловіка. вона покладе їх до коробочки власних скарбів.

осінній Київ приголомшив курортників і стиснув грудні клітини передчуттям зими, в якій кожен з них вбачав очевидну неприємну символіку. цей трюк з прокруткою часу їм стоїчно доводилось переживати кожен рік по поверненні з санаторію. Микола Федорович на два-три дні вмикав телевізор, а Тамара Павлівна підбадьорювала себе жіночими косметично-перукарськими ефектами та готувалась скоріш вийти в людський колектив.

неабиякою радістю було надрукувати фотографії. пригадати все побачене, роздивитись самим та неодмінно запросити на показ дочок, а потім принести на роботу.

повертаючись додому з фотомайстерні, Тамара Павлівна притримувала нетерпіння та з легким піднесенням підфутболювала підсохлі каштани маленьким черевичком. товстенький пакетик фотокарток спокушав присісти на лаву. а й правда, хіба вона не може трохи перепочити в сквері.

ну що тут. о, це чудовий вид, чудовий. як добре вийшов Коля, дуже представницький вигляд. і санаторій наш нівроку. а тут шкода, все змазано, я ж так позувала, ну як так можна, просила ж не смикати рукою. ой, шкода. а Левадію хоч сто років фотографуй, а не набридне, прекрасно!, царське є царським. а це Колін Ай-Петрі. так, я таки не посміхалась, якийсь відсутній вигляд. а Коля цвіте. мабуть образиться на мою невсміхнену пику. ну не люблю я це місце. а фото й непогане. пощастило з погодою, видно Ялту. як тоді, коли ми з Колею...ой, Боже. так от чого він так просив піднятись на Ай-Петрі. так хвилювався, щоб було сонячно, щоб взяли фотоапарата, робив натяки, а вона все забула, нічого не зрозуміла.. от дурепа. це ж дійсно для нього найромантичніше місце на планеті. мій Коля..

вони тоді тільки познайомились в Києві і почали зустірачатись, і літом вона запропонувала поїхати на море. сама вона була кримчанкою, виросла в місті руських моряков і офіцерської слави. море було її гордістю. і їй хотілось поділитись своїм морем з цим сухопутнім, таким земним Колею, який на додачу ще й ніколи, як виявилося, моря не бачив. і спостерігати його захоплення морською стихією та гірськими світами було її великим задоволенням. вона здогадувалась, що хоч і не за море він у неї закохався, "а за море він навіки полюбив".

тож тоді вони трохи помандрували узбережжям і запланували Ай-Петрі. це була перша його вершина. він напевно дуже тоді був щасливий. але серед чорно-білих старих фоток, що лежать в запиленому студенському альбомі, того фото з Ай-Петрі немає, бо вони потім подалися вглиб, йому хотілось знайти обсерваторію, але чолов'га у військовій формі, що вибіг з УАЗіка, налякав їх і засвітив плівку. і тепер через роки Колі, мабуть, неодмінно хотілось піднятись туди і перезняти ту щасливу мить.

Коля, Коля.. а про що в цей час думала вона! про дзвоники? про шапку з вухами? чужі недоречні спогади з минулого неїхнього життя. яке глупство. яка прикрість і яке неспівпадіння. і постійна зацикленість на власних придуркуватих примхах.

а він все бачив і нічого їй не сказав, ані словом не дорікнув.

вона вже знала, що скаже йому, коли повернеться додому. їй навіть захотілося знайти ту жінку з купе і дослухати її до кінця, але поїзд пішов, як це з ними часто трапляється.

Тамара Павлівна більше не дивилась карток, а трохи посиділа просто так, роздивляючись чобітки.

потів набрала Миколу Федоровича і попередила, що трохи затримається. тоді встала і пішла назад на зупинку, бо вирішила ще під’їхати в той магазин, де бачила гарні груші.