Литературный конкурс. Хто я є

Я є той, хто я є. Тупо, але правда. Я є таким, бо народився там, де народився; виріс там, де виріс; був вихований саме цими людьми, книжками, музиками, фільмами, почуттями, друзями, дівками, напоями, куревом та ганджабасом... гори та моря класні, але вони були потім, а спочатку був Дніпро. І був він великим-великим. Дніпро – це Україна. Він тече посередині і тримає все укупі. Бо інакше все було б у дупі. Тупо, але знов ж таки правда. Галичани та дончаки погризлись б на смерть, коли б не було середини. А Київ, при всій моїй повазі, нічого б не вдіяв, лише б заламував у тузі руки та їздив по вухам умнячними понтами.

Спогади дитинства як кришталеві нашарування. Треба пильно вдивлятися углиб, але якщо вже щось розгледів – то згадаєш повністю та назавжди.

„Володимир на столі, а це його срібло” – напис на середньовічній монеті, вичитаний у підручнику історії вабив мене як ритмічне закляття. Хотілося повторювати та повторювати його.

Тепер я розумію (чи то мені здається, що розумію) як міг почуватись юдей-книжник, що знав та любив старозаповітну на початку 20 сторіччя в якомусь зайобаному містечку за „чєртой осєдлості”, коли всі соплемінники довкола у ліпшому випадку шпрехали на ідіш. 

Мова душі моєї. Мова, що крутиться у мені в голові, де власна суверенна країна, і пішли всі на...

Не люблю холуйства. Не люблю, коли хтось пропонує одну гребінку, щоб всіх зачесати на „на пробор”. Не люблю церкву. Я не кажу за московський патріархат, це вже політика. Сам інститут церкви. Не люблю православну, але ще менш люблю католицьку чи уніатську... не кажучи вже про всяких баптистів сьомого дня.

Ось іще...

Сон у зимову ніч, або багато метушні з нічого...

І наснився мені Диявол. Він мене розбудив, сказав, що тре’ побалакати. Я сказав, що він може іти на хуй, бо я в нього не вірю, так само, як в старого параноїка Ягве. А ще мені завтра вставати о сьомій, я вже мобілку виставив. А він запита, чи є курити. Я дістав. Потім пускали дим у стелю, в мене навіть вийшло одне кільце з диму. А потім він ляснув долонею по своєму коліну і зник. А я опинився на полі. Всюди сніг. Довкола якісь люди. Багаття палять. То була Битва. Ну та сама, коли „воїнство з воїнством зійшлось на Небесах”. Коли „пав Денниця, син Зорі, з Небес на Землю”...

Багато молодих хлопців і дівчат. Всі перелякані, але кепкують одне з одного. Немиті, у хлопців щетина вже чималенька і вуса, у дівчат залишки косметики розмазані. Один прапор. Чорний, анархістський. Напис: „Не служитиму!” класика. Прапором хтось постійно махає. Коли прапороносець (ця) втомлюється, відразу підходить інший.

Їжі мало, всі напівголодні. З водою проблем нема – розтопи снігу у казані та пий. Купа людей біля намету, хлопці постарше, радяться. У середині сам пан Люципер, хто всю бузу заварив. Невиспаний, з колами під очима, зайобаний по самі гланди і злий шо той пісець. Тримається на ногах лише на люті та фірмовому гонорі.

Зброї багацько. Фінки, ланцюги, арматурини, кастети – привіт з мого аендешного дитинства та криміналістичного студіозівства. (пам’ятаю, у криміналістичному музеї на третьому поверху був людський череп, дбайливо складений патологоанатомами після того, як комусь в макітру потрапили картеччю. Шматочки кістки були жовтими, акуратно зціплені дротом і нагадували пазл. А я все думав, чи лишились на тих шматочках залишки хоч би яких думок...)

Потім почало світати. І все заворушилось. На табір у степу посунуло військо. Багато-багато, у омонівських одностріях, з щитами та кийками. Облич не видно, все сховано за шоломами. Трохи позаду їде архістратіг Мікаель. На баскому коні. У нього червоне обличчя упиря або алкоголіка. Він трохи скидається на генерала Грачова.

Коли між сторонами лишається не більш ста кроків, вся молодь починає щось кричати. Щоб було не так страшно. Особливо поряд надривається якась білява шмаркачка, років 15 максимум. Щось на зразок „сукіблядісукібляді!!!!!!!” і так багато разів.

А потім „омоновці” починають гупати кийками в щити і вже зовсім неможливо щось почути. А потім всі сходяться. Кривава юшка. Все навколо заляпано. (у голові думка – „так, напевно, було під Крутами”) останнє, що бачу – хтось з подертим, божевільним обличчям випинається з рук "омоновців" зовсім поряд з конем Мікаеля і смачно харкає червоним, перед тим як його остаточно валять та починають топтати. Він цілив у саму пику, але не долітає і ляпається на груди Мікаеля, забруднивши якусь яскраву цяцьку у формі могендауда. Архангела аж всього пересмикує від злості та огиди...

От такі, бля, архетипічні ігри півсвідомості

Добраніч :-)