Литературный конкурс. Розмова мовчки

Пам’ятаю знайомство з Б. Він сів біля мене на лавочку і нахабно читав мої думки. Він тоді ще не знав, що я теж так умію. Б. розгублено заглядав у мої заплакані очі і не знав, як почати розмову, хоча знав про мене все, в тому числі про мою останню сварку з мамою через цигарки, моє горде грюкання дверима і обіцянку більше ніколи не повертатися додому.

І ось я тут, в осінньому парку, дивлюся на нього і не починаю розмови, бо знаю про нього все, в тому числі те, що він створив світ. Сидить біля мене такий звичайний і земний сіроокий творець світу… І хоче мене втішити, вселити мені надію. Але не починає розмови… Б. просто губиться, коли бачить реальність. Він же хотів зовсім не такого. Він же не думав, що його творіння - люди будуть сваритися через цигарки, а потім сидіти в осінньому парку і плакати. Б. навіть не уявляв, що так буде… Та якби він знав, то ніколи б не утнув такої дурниці… Він хотів лише добра… Хотів, щоб світ розвивався в любові…

Сидить біля мене мовчазний, сіроокий, земний, а в очах - неземний відчай. Я вирішила, що немає сенсу починати розмову. Встала і пішла. Додому, миритися з мамою. Прийду в парк іншим разом, коли буде гарний настрій. Сподіваюся, він тут буде. Простягну йому свою душу, як книгу, хай читає. Втішу його, вселю йому надію.