УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Асул

Асул

Він послався на спільного знайомого, який давно помер, але той нібито знав його по старих чеченських справах. Хоча сам Асул – лезгин, правозахисник. Стягав данину з машин, які перетинали азербайджано-дагестанський кордон. Потім відсидів 12 років (суворого режиму) в азербайджанській в’язниці, вийшов й оце втік на Україну. Лишитися в Баку не може – уб’ють, повертатися до Дагестану недоцільно – посадять.

«Слава Господу світів!» - сказав Асул. «Ну добре, можеш поки що пожити в офісі», - відповів я.

12 років «критої» марно не минають. У «терпигорців» своєрідна психіка. Вони всі потроху «блаженні». Колись у мене був близький приятель, просидів у загальній кількості років 30, низенький кругленький чоловічок, подібний на веселого канадійського професора. Іноді на нього находив несподіваний сум, і він казав: зібрати б чоловік зо п’ять, піти до лісу, висмикувати бариг по одному й щемити… епічний був персонаж, я навіть присвятив йому вірша:

«Схильний до втечі», як пише про кращих…

На справах засуджених оперчастина,

Він вісім судимостей мав за плечима,

Схильний попадатися, він знову сів в кінці

І радісно світив крізь окуляри золоті

Дитячими наївними очима.

І він казав: для щастя

Потрібно тільки це –

Зброя, транспорт, зв'язок

І все!

«Схильний до втечі» - здатний до смерті.

«Наружка» нахабна, повістка в конверті.

В карному кодексі сотні статей,

Тисячі тюрем, мільйони людей:

Свідки, терпіли, сучня, мусора…

Зла так багато, так мало добра:

Віра, надія і добрий урок:

Зброя, транспорт, зв'язок.

Ти «схильний до втечі»? Що скажуть за тебе

Менти в протоколах і ангели в небі?

Чи стіни пробиті, чи ґрати відкриті,

Чи здобич на волі, чи пайка в кориті,

Чи доля достойна і щастя дитяче

У нирках сміється, в печінці заплаче…

Смерть має косу і нас нею косить.

Ми – зброю, транспорт, зв'язок

І досить!

Менше з тим, Асул оселився у мене на дивані й п’ять разів на день робив намаз. У проміжках він опановував територію. Не спливло й двох днів, а він уже був знайомий з усіма сусідами, офіціантками китайського ресторану внизу, продавщицями навколишніх лавок, таксистами і поштаркою. Вони йому розповідали за свої сімейні проблеми, а він їм за іслам, бісмоларахмонірахім. Як і всі північнокавказці він, зрештою, селюк і поводив себе на бульварі Шевченка, немов у сусідньому селі.

Я й не підозрював за наявність імен у всіх цих людей, але Асул мав вже їх за знайомих: той вряди-годи повідомить: знаєш, Асул, тобою цікавилися двоє в цивільному, а той підкаже тему з боргом, який можна вибити «з половини», а в тієї можна покласти, що не варто тримати в себе, але, щоб було десь під рукою…

Отака «первіснообщинна» комунікативність – є дуже ефективний спосіб життя. Саме вона і дає можливість нашим кавказьким братам виживати і знаходити поживу в чужому середовищі. Нам таке не вдається, навіть коли ми приймаємо установку – комунікувати. Асулу це в задоволення, він радісно відкриває для себе кожну нову людину, а, як на мене, очі б не бачили тих сусідів.

Вузька екзистенція: у нас необхідність довго спілкуватися зі сторонніми людьми, а ще гірше з родичами, призводить до нервового перенапруження. Гурвіц, коли одружувався, іще до того, як став мером Одеси, сказав своїй тещі: знаєте, ми з вами ніколи не будемо сваритися. Бо ми ніколи не будемо бачитися. І стримав своє слово.

Натомість, у «первіснообщинних» кавказьких людей найщасливіші хвилини бувають саме в колі рідних.

Їм комфортно жити великими сім’ями, коли в сусідніх кімнатах безперервно галдять усі покоління, хто ще живий чи вже народився.

У нас, людей вузької екзистенції, є правило: хочеш завалити справу – візьми до себе на роботу когось з родичів.

Кавказці чудово працюють родинним колективом. У Києві в Лук’янівській в’язниці більшість «смотрящих» по камерах – грузини. Вони не найбільш відчайдушні, не найбільш досвідчені злодії, проте в них найкраща комунікативна здатність: схильність до вибудовування неформальної ієрархії.

Нам з вами нуднувато повсякчас з’ясовувати стосунки, «ставити себе» перед лохами, копирсатися в чужих душах, дресирувати співкамерників, досліджувати й організовувати простір навколо себе… Себто, нам нудно жити, адже все це і є життя. І перейматися людьми потрібно з тих самих міркувань, з яких ми читаємо книжки чи мандруємо. Всі найкращі радощі життя витягуються зі спілкування з новими людьми. Думки народжуються не в головах, а між головами, а поезія – між серцями.

Економічні проблеми – то все пусте. Україна має лише одну проблему: ми не цікаві один одному.

Тому наші сім’ї розпадаються, тому українська література все ніяк не народиться, тому нас так легко завоювати, тому ми так добре служимо кому завгодно, окрім Вітчизни, тому ця земля незабаром перейде тим, хто любить собі подібних, отже цікавиться ними: кавказців малувато, тому наступне покоління мешканців України їстиме паличками.

До речі, з Асулом мені довелося розпрощатися. Я думав лякати ним знайомих бізнесменів, видаючи його за чеченця. Але він не справився з роллю. Гоп-стоп йому теж не пішов.

Деякий час він послужив нам навчальним посібником з мистецтва спілкування, після чого був зданий до архіву.

Асул