Заручники кризи

Інтерв’ю з Президентом Асоціації українських банків Олександром Сугоняко

- Пане Сугоняко, Ви виступили з критичною заявою щодо прийняття Верховною Радою у першому читанні закону, який надає хлібопекарським підприємствам пролонгацію кредитів та реструктуризацію боргу за валютними кредитами на умовах курсу долара США, що діяв на момент укладання угод. Чому Ви проти цього закону?

- Чи не єдиний депутат, який був проти цього законопроекту, це Станіслав Аржевітін, Голова Ради АУБ. Він був вражений, що цей законопроект підтримали не тільки комуністи чи проурядова фракція, яка висунула його, але й партнери Аржевітіна по фракції. На його здивуване - що ж Ви робите, вони відповідали: “Ну так, ти правий, але люди цього не зрозуміють..." Через популізм депутати проголосували не як відповідальні політики, а як пристосуванці.

Що ж відбулося? По суті на соціальній демагогії пролобіювали локальні інтереси невеличкого сегменту вітчизняного бізнесу, окремої групи підприємців. Запитання: чому вони брали валютні кредити? Чому при тих врожаях зернових, що маємо в Україні, вони опинилися в таких валютних боргах? Ці кошти потрібні були на природній здоровий хліб? Чи на всілякі штучні добавки, консерванти, модифікатори, розрихлителі, якими сьогодні труять всіх нас? Для чого потрібні валютні кредити на обігові кошти, коли свого зерна нема куди дівати?

Що ж тепер маємо? За прийняття цього законопроекту доведеться згодом розплачуватись всім, бо витрати, покладені на всіх, хто платить податки. Крім того, оскільки це рішення є інфляційним, воно вдарить перш за все по найбіднішим, бо інфляція у першу чергу чіпляє їх. При цьому це ще і на курс вплине. Ось ціна популізму наших політиків.

Виявляється, правду вони бояться і не хочуть говорити. Але якщо вони кажуть нам: “так, ви праві, але якщо ми будемо казати правду, нас не зрозуміють" – то нехай перейменують свої партії і фракції. Адже в такому разі вони мають називатись інакше, скажімо: “партія неправдивих комуністів" чи “блок неправдивої Тимошенко", або “партія неправдивих регіонів" та “наша Україна – неправдива самооборона". Це смішно, але це правда. Бо прийнятий ними закон є шкідливим для держави і економіки, а отже, і для суспільства в цілому.

Логічно, слідом за цим законом будуть спроби пролобіювати аналогічні преференції і для м"ясопереробної, молочної, транспортної, будівельної та інших галузей. Адже виникає питання: чому тільки хлібопекарям? Якщо тут бути послідовним, то у такому разі преференції треба давати всім. Але якщо так зробити, то збитки складуть приблизно 150 млрд дол. На кого їх покласти? На банки? Тоді при їх капіталі це декапіталізація і крах? На бюджет (це півбюджета)? Цього не розуміють в Кабміні і Верховній Раді? Що з ними робити?

- А як Ви ставитесь до того, що останнім часом чимало людей саме банки вважають винними у кризі?

- Так, зараз влада хоче перевести стрілки на банки, обвинувачуючи їх у всіх бідах. Деякі завдяки цьому навіть стали “відомими діячами". Їх дії спрямовані не на окремі випадки, не на окремі порушення з боку окремих банків, а фактично проти банківської системи в цілому. Тут чітко простежується той самий почерк, що його всі спостерігали під час спланованої замовної компанії проти “Промінвестбанку". Тут чи нерозуміння, чи злий умисел.

Інша проблема – чимало людей зараз з різних причин неспроможні повертати кредити. І це проблема не тільки їхня. Це проблема банків. Це проблема держави. Це проблема суспільства. І вирішуватись вона має на державному рівні, а не банками самотужки.

Кредит – це не подарунок, не “шара", як багато хто сподівався. Цє боргове забов"язання. І коли Ви берете чужі кошти у борг, Ви забов"язуєтесь їх повернути на умовах кредитора.

За своє життя я жодного разу не брав кредит, навіть коли мене на це штовхали рідні. Адже я знаю, що це завжди ризик, що завжди може настати ситуація, коли ти можеш стати неспроможним розрахуватись за свої боргові забов"язання.

Чому про це ніхто не хотів замислюватись, коли в Україні почався повальний бум споживання у борг, коли ми на кожному кроці попереджали: схаменіться, будьте обережними, пам'ятайте, борг – це різновид залежності, різновид рабства.

Нас ніхто не слухав, бо всі хотіли жити краще, комфортніше, аніж працювали. Проте життя у борг не буває ніколи комфортним довго. Це самообман. Боргова яма не буває комфортною, хоч який євроремонт у ній не зробити. Рано чи пізно настає болюче похмілля. Тепер усі ми розплачуємося за такий загальносуспільний самообман під керівництвом нашої незрілої влади.

Хто примушував наших людей масово хапати ці кредити, та ще й не по одному, часто по декілька?

Подобається нам тепер чи ні, але це був вільний вибір людини взяти на себе ці кредитно-боргові забов"язання. У якій мірі вона фінансово спроможна виконати чи не виконати, ніхто не знає краще, ніж вона сама. Тож відповідальність за повернення свого боргу лежить на цій людині, яка добровільно пішла на це.

З ыншого боку: «Правитель – вітер, піддані – трава. Куди вітер подме, туди трава й похилиться» (Конфуцій). Влада не вчила, не попереджала людей. І головна вина на ній.

Зараз усі ми у кризі. Нам необхідне взаєморозуміння, суспільна солідарність між кредитором і позичальником. Окрім суто економічного, має бути і суто людське ставлення до проблеми. Банкір так само у таких ситуаціях не повинен переходити моральну межу і закон, як не повинен цього робити і позичальник. Єдине, останній має пам"ятати, що банк не може подарувати йому ці кошти. Адже вони насправді не належать банку. Це кошти, які банк залучив у таких самих громадян – вкладників, у підприємств, у закордонних кредиторів, і ці кошти банк теж забов"язаний повернути їм так само, як це має робити і той громадянин, що взяв у банку кредит. Тобто банк однією рукою кошти залучає, а іншою ті самі кошти дає в кредит. Якщо кредити не будуть повертатись, банк не зможе розрахуватись з вкладниками, клієнтами, закордонними кредиторами. До цього банки просто не мають права допускати. І що їм у цій ситуації робити, коли ті, що брали кредити, тепер не повертають їх? Спробуйте хоч раз і себе поставити на місце того банкіра? Що Ви будете робити на його місці у такій ситуації?

Коли кредити позичальники не повертають, депозити масово забирають, а нові не надходять, банки змушені вишукувати додаткові шляхи забезпечення повернення коштів своїм вкладникам, іншим кредиторам. З цією метою в окремих випадках деякі банки змушені піднімати ставки по кредитах. Адже той, хто поклав депозит, його не цікавить, що хтось банку не повертає кредит. Не цікавить його і те, яким шляхом банк забезпечить повернення цих коштів. Його цікавить, аби банк йому сповна віддав його депозит, з відсотками. І це забов"язання перед клієнтами банк має виконувати.

У нас є три взаємопов"язані між собою суб"єкти: вкладник – банкір – позичальник. І всі вони опинилися заручниками нинішньої кризи.

Проте у цю кризу всіх нас ввели не вони. Усі вони потерпають від кризи, кожен на своєму рівні. Відповідальність тут на наших політичних вождях. Але вони уникають цієї відповідальності, зіштовхуючи нас лобами і перекладаючи вину на будь кого, тільки не на себе. Запитання: чи потрібні нам такі політичні лідери?

- На Ваш погляд, що треба робити, аби зняти проблему з неповерненням кредитів? І що треба взагалі для подолання наслідків кризи в Україні?

Ну, по-перше, якщо Уряд справді хоче допомогти позичальникам, нехай створить державний фонд чи підприємство, яке викупить у банків проблемні кредити і таким чином зніме проблему неповернення кредитів. Хай вибере іпотечні кредити під заставу останньої квартири геть бідних людей, яких не багато, і візьме на себе їх борг перед банками хоча б за рік чи два.

По-друге, вихід з кризи треба шукати на всіх рівнях: на рівні банків, на рівні банківської системи/НБУ, та на рівні макроекономічному і політичному. Одна з серйозних системних проблем – курс. У ньому концентрується і локальний рівень, і рівень системний (НБУ), і макроекономічний. Курс на 70% визначається структурою нашої економіки, станом торгівельного балансу, і лише на 30% діями НБУ. НБУ не є незалежним від впливу наслідків політичного курсу влади, зокрема й у сфері експортно-імпортній. У курсі концентрується зовнішньоекономічна політика влади, де присутній суттєвий дисбаланс між експортом і імпортом.

Не банки створили проблеми в економіці України. Навпаки, наша економіка створила проблеми в банківській системі. Через невмілу експортно-імпортну політику влади. Через курс. Через політику стимулювання споживання в борг. Через падіння промислового виробництва тощо.

Ми розплачуємося за бездумну політику стимулювання споживання в борг. Зовнішні чинники лише прискорили кризу в Україні.

Українська банківська система була більш підготовлена до кризи, ніж в інших європейських країнах. Більшість наших банків в умовах кризи виживають самостійно вже 5 (п'ять) місяців. Держава нічим не допомагає. На відміну від інших країн, де влада підтримує свою банківську систему. Наші банки нічого не отримують від держави. Ті мільярди рефінансування пішли на покриття відтоку депозитів, який склав близько 90 млрд. І то рефінансування на зворотній основі.

За словами Тимошенко, у нас немає кризи, є лише наслідки кризи на світових ринках.

Якщо у нас немає кризи – це означає, що й не треба власних заходів з подолання кризи. І їх нема. Є популізм. З боку БЮТ, з боку ПР, з боку НУНС, з боку КПУ. Насправді жодна політична сила не шукає реальних шляхів виходу з кризи.

Адекватною відповіддю можуть бути лише системні рішення. Хто візьме відповідальність на себе і забезпечить вихід економіки країни з кризи? Ось у цьому вихід з глухого економічного і політичного кута.