Тендерна підноготна: популярно для “чайників”

Написати цю статтю мене спонукав допис на блозі Сергія Лещенка про лавки, закуплені за непритомну ціну для метро у Харкові. Сергій не став відповідати на мій камент на його блозі; інші коментатори з моїм зауваженням не погодились; а отже, я вирішила розповісти про тендери як такі та пов'язану з ними проблематику максимально доступною мовою.

Всупереч наївній думці обивателів, зробити систему тендерів в нашій країні прозорою та чесною неможливо апріорі. Це - аксіома, з якої мають виходити всі, хто хоч якимось чином має стосунок до теми тендерів. А кожен, хто стверджує протилежне - є або наївною та/або недалекою людиною, або цинічним лицеміром.

Проблема тендерів є проблемою того ж класу, що і всі проблеми вибору, при яких неможливо уникнути суб’єктивізму при будь-якому рівні формалізації вимог. Простіше кажучи, проблема полягає в тому, що потрібно оцінювати абсолютно далекі один від одного параметри практично кожної тендерної пропозиції та робити загальний висновок стосовно того, яка з цих пропозицій вигідніша. Це те саме відоме дитяче питання “на засипку”: що корисніше - солоне, дерев’яне чи залізне? Тобто, якась пропозиція має зручніші строки поставки та меншу ціну, але гіршу якість; інша пропозиція всім влаштовує, але виникають сумніви щодо того, що в вирішальний момент це підприємство не закриють податківці, оскільки воно належить якомусь опозиціонеру. І таких непорівнюваних між собою “якостей пропозиції” може бути безліч.

Отже, від суб’єктивізму при тендерних закупівлях нікуди не подітись, навіть якщо формальні процедури будуть прописані максимально детально. Цей парадокс мені якось “на пальцях” пояснив один мій клієнт, який працює заступником з будівництва у величезній девелоперській фірмі і особисто проводить тендери на безумні суми, коли наймає субпідрядників на окремі види робіт. Годі казати, що абсолютно прозора (!) тендерна процедура прописана у внутрішніх документах цієї фірми на порядок детальніше, ніж в українському Законі “Про держзакупівлі”. Але цей мужик у відповідь на пряме запитання про те, як він порівнює непорівнювані якості тієї чи іншої пропозиції, чесно відповів: “на око”, за допомогою здорового глузду та життєвого досвіду.

Формальні умови проведення тендеру для нього - ніяка не догма, а просто спосіб донести інформацію про потреби фірми до потенційних контрагентів. Для контрагентів ці умови - “риба” того, в якій приблизно формі слід подавати тендерні пропозиції. Зрозуміло, що через те, що хтось з учасників тендеру не там поставив кому і щось “не по формі” оформив - ніхто “зі змагань” не знімає. Бо метою такого тендера є обрати дійсно найкращу пропозицію, а зовсім не “найретельніше оформлену”.

“Більше того, - сказав цей мужик, - якщо я, бува, помилюсь, і власники фірми запідозрять мене в тому, що я “помилився” за відкат... Ніякі відмазки з приводу того, що “пропозиція переможця сумнівного тенедера була найкращою з точки зору формальних критеріїв” - мене не врятують!” “Дай здогадаюсь, - сказала я, - мабуть, тебе забетонують в котловані одного з торговельних центрів, які ви будуєте”. “Саме так”, - абсолютно серйозно відповів він. І сказав, що на його пам’яті був лише один випадок подібної “помилки за відкат” у людини, яка займала аналогічну посаду в подібній фірмі. Але той, хто “помилився”, знав, що робив, бо його донька вийшла заміж за сина якогось політика - а це й дозволило йому уникнути закатування в асфальт, оскільки він раптом став “недоторканим”.

Що ж відбувається в випадку з держзакупівлями? Суб’єктивний фактор при оцінюванні тендерних пропозицій, звісно ж, нікуди не зникає з об’єктивної причини неможливості цього. Але власником державних та комунальних підприємств, а також різноманітних органів влади є не серйозні чуваки, які знають ціни і життя взагалі та здатні застосувати відповідні санкції до тих, хто раптом почне не на їхню користь управляти їхнім майном, а... мудрий український народ. Останній, замість того, аби закатувати тендерних дерибанщиків у асфальт чи хоча б розвішувати їх за задню ногу на телеграфних стовпах, чомусь обирає їх в усілякі депутати.

Для вящєго закарбування в свідомості пересічних читачів концепту “суб’єктивізму, якого неможливо уникнути в принципі”, наведу також для прикладу рідну для мене галузь - правосуддя. Мій чоловік, нині екс-суддя, розповідав мені, що на якомусь круглому столі його запитали: ну чому не можна хоча б частково комп’ютеризувати наше правосуддя? Скласти список найрозповсюдженіших злочинів, ввести всілякі додаткові коефіціенти, потім вводити в ці таблиці параметри чергового затриманого злочинця, і на виході - отримувати готовий вирок? Скільки суддів вдалося б скоротити!

Чоловік тоді розсміявся і запропонував назвати хоч якийсь дрібний злочин, який можна було б внести у цей перелік. Хтось запропонував крадіжку каналізаційного люку, мотивувавши тим, що коли він їхав на ту зустріч, то ледве не втрапив колесом в дірку в дорозі. Чоловік мій сказав: ну, ось дивіться, скільки додаткових параметрів вам доведеться вводити. Одна справа - якщо від крадіжки ніхто не постраждав, і зовсім інша - якщо дірка на дорозі спровокувала аварію з купою жертв та матеріальних збитків; плюс купа проміжних варіанів. Одна справа - якщо цей люк вкрала дитина з асоціальної родини, яка в протилежному випадку залишилася б голодною і її не пустили б ночувати додому, а зовсім інша - якщо крадіжку скоїли з хуліганських спонукань зажрані мажорські дітиська ... Ну і так далі, і тому подібне. Після цих пояснень бажаючих впроваджувати “комп’ютерне правосуддя” більше не знайшлося.

Те саме - і з тендерами. Жоден суперкомп’ютер, яка б кількість параметрів не була введена в нього, апріорі не зможе обрати найкращу з більш-менш складних тендерних пропозицій. А отже, єдиною запорукою чесності проведення тендерів залишаються “батіг” власника підприємства та страх особи, яка проводить тендерні процедури, бути закатаною в асфальт/запротореною до в'язниці. Що собою являє український народ в цілому та територіальна громада як “ефективні та круті норовом” власники державних та комунальних підприємств - пояснювати зайве. Варто сказати тільки, що у випадку тендерних закупівель народ самоусувається від контролю, дарованого йому як джерелу влади, трохи більше, ніж повністю.

Отже, ось сумний, але об’єктивний та правдивий висновок: рівень поточного суспільно-політичного розвитку України не залишає жодних шансів для проведення хоча б відносно прозорих та чесних тендерів з розумним відсотком “відкатів” (в цивілізованому світі - не більше 10%). Для того, аби змінити цю ситуацію глобально, потрібно, як я вже неодноразово пояснювала, як мінімум інвентаризувати та формалізувати власність. І перш за все - власність державну та комунальну, співвласниками якої і є кожен представник мудрого українського народу як громадянин України - в цілому, та як член своєї територіальної громади - зокрема. Наразі громадяни, як співвласники, мають надзвичайно приблизне уявлення про належні їм державні та комунальні ресурси. Тобто, поки в Україні рівень формалізації власності та прозорості інформації про належне громадянам майно - вперто триматиметься, як зараз, на рівні плінтусу, ніяких закатувань в асфальт та розвішувань по стовпах антоші яценки можуть не боятись. Більше того - вони можуть продовжувати нєвозбранно пиляти бюджети та гребти відкати при проведенні держзакупівель великою совковою лопатою.

А отже, при законодавчому врегулюванні тендерних процедур мова може йти виключно про те, аби:

- оптимізувати та/або перерозподілити баблопотоки, які течуть в кишені тендерних мафіозі. При цьому найкращим потенційно можливим, оптимальним результатом в поточних умовах є побудова схеми, внаслідок дії якої матимуть змогу “пиляти відкати” лише ті, хто потенційно нестиме за це персональну відповідальність, а зовсім не хитродупі чинуші-”невидимки”, які формально ні за що не відповідають і взагалі “не при справах”, але завдяки дискреційним повноваженням (тобто повноваженнями “діяти на власний розсуд”) здатні заблокувати проведення будь-якого тендера;

- прописати процедуру таким чином, аби ускладнити можливість отримання грошей “зацікавленими сторонами” - наприклад, в судах це робиться шляхом рендомного розподілу справ (але навіть в таких умовах сторони запросто знаходять одне одну, і бабло мігрує з кишені в кишеню).

Знову вдамся до аналогії з улюбленого правосуддя. Внаслідок останньої судової реформи хабарні баблопотоки були “переключені” з Верховного суду на новостворений Вищий суд. Внаслідок чого, як відомо, з судів почали масово звільнятися ті судді, які зрозуміли, що немає їм місця в нових структурах з розпилу хабарів. Ніякої іншої функції у поточної “реформи правосуддя” не було і бути не могло з вищеназваної вже причини - занизького рівня доступності інформації про державне/комунальне майно та його формалізації, що впливає на рівень “справедливості правосуддя” (вибачте за вимушену тавтологію) так само, як і на чесність проведення тендерів. Тобто, витрати на відібрання неформалізованої власності в судовому порядку є значно меншими, ніж чесне набуття цієї власності. А отже, наші суди є легітимізаційними філіалами рейдерських контор так само, як теднерні структури - мафіозними угрупуваннями з формально законного дерибану бюджетних коштів.

Якщо пояснити зовсім простими словами те, що відбувається зараз з переписуванням “правил гри” на “відкатному” ринку державних закупівель, то слід зауважити, що завдяки поточному варіанті закону непропорційну більшість відкатів отримують якраз ті, хто залишається “в тіні”. Тобто - різноманітні чиновники, які формально до тендерів нібито і непричетні, але без відкату особисто їм жодного тендеру провести неможливо. Запропоновані ж поправки усувають цих хитрих мерзотників від баблопильних процесів, перекладаючи всю відповідальність (хоча і переключаючи потоки бабла, звісно, але цього ніяк не уникнути) - на тих, хто безпосередньо займається тендерами. Звісно ж, ті, кого ці зміни відстороняють від бабло-потоків, влаштовують феєричні істерики, що ми і маємо неземне задоволення спостерігати в стукацькому листі бідолашного Антоші до МВФ.

Я знаю купу цікавих історій “пра_тендери”. Ось, наприклад, директор заводу. Йому треба регулярно закупати якусь залізну фігню. Цю фігню виробляють лише два виробники - у одних ця фігня хорошої якості, а у інших поганої. Це перевірено на практиці, бо вже купували і у тих, і у інших. Так ось - цей директор змушений давати хабар чувакам, які виробляють низькоякісну фігню, за те, аби вони таки брали участь в тендері, але виставляли завідомо програшну пропозицію!!!

Або - мер маленького міста, якому треба годувати школярів. Робити це якісно і без загрози отруєнь може лише одна забігайлівка цього Урюпинська. Всі інші забігайлівки в цьому населеному пункті - це генделики-”наливайки”, і він буквально вмовляє хазяїв цих злачних місць формально подати тендерні пропозиції, бо інакше неможливо буде виконати формальні умови проведення тендеру, і малеча залишиться голодною.

І такі історії про “корупційні закупівлі у єдиного постачальника” кожен, хто в темі - може розповідати годинами!

Сергію Лещенко! Я щиро сподіваюсь, що ці невеличкі роз'яснення спонукають тебе хоч трішки подумати над тим, аби, замість лікування конкретних прищиків на гангренозній нозі у вигляді публікацій про окремі лавочки в метро міста Харкова — нарешті розпочати системну журналістську роботу з роз'яснення читачам більш глобальних речей.

Не сприйми це як наїзд, будь-ласка. Якщо ти чогось не розумієш — я завжди тобі розповім, а якщо чогось не знаю сама — то пораджу інших експертів.

Лавки — це прекрасно. Але українці і так прекрасно знають, які мерзенні дерибанщики ними керують. То, може, розпочнемо нарешті всі разом змінювати структуру ситуації для того, аби мерзенні дерибанщики не мали стимулів потрапляти у владу?

Інфопорн