УкрРус

Страшне життя дітей-мауглі: фотопроект, який шокує відвертістю

  • Страшне життя дітей-мауглі: фотопроект, який шокує відвертістю | фото 1
    1/1

Фотограф Джулія Фуллертон-Баттен зробила неможливе: за допомогою казкової стилістики показала історії сучасних мауглі – дітей, яких покинули дорослі і які вимушені були жити разом з тваринами.

Оксана Малая, Україна, 1991

"Існують два різних сценарії: дитина могла випадково загубитися і опинитися в лісі або вона живе вдома, але в таких умовах нехтування та насильства, що серед тварин їй стало краще, ніж з людьми", – розповідає фотограф в інтерв'ю BBC Culture.

На знімку – українська дівчинка Оксана Малая. Фотограф розповідає, що "Оксану знайшли на псарні в 1991 році. Їй було вісім років, шість з яких дівчинка прожила з собаками. Одного вечора батьки-алкоголіки залишили крихітну Оксану на дворі. У пошуках тепла трирічна дитина приповзла у сарай і, згорнувшись калачиком, заснула серед дворових собак. Це врятувало їй життя".

"Коли дівчинку знайшли, – продовжує свою розповідь фотограф, – вона бігала рачки, дихала з висунутим язиком, шкірила зуби та гавкала. Через відсутність взаємодії з людьми, дівчинка знала лише два слова: "так" і "ні".

Зараз Оксана живе в клініці в Одесі, допомагаючи на фермі при лікарні.

Шамдео, Індія, 1972

"Ці історії зовсім не схожі на казки про Тарзана, – каже фотограф. – Діти мусили битися з тваринами за їжу, вони мали навчитися виживати. Ці історії вразили і налякали мене".

Проект "Феральні діти" (від латинської назви цього явища Homo Ferus - "дика дитина" або "дитина-мауглі". – Ред.) розповідає історії 15 дітей з різних куточків світу, які у ранньому віці були ізольовані від людей.

На цьому фото – Шамдео, хлопчик, якого знайшли в індійських джунглях в 1972 році. На перший погляд йому було чотири роки.

"Хлопчик грав з вовченятами. Його шкіра була дуже темною, а зуби загострені, він мав довгі гачкуваті нігті, заплутане волосся і мозолі на долонях, ліктях і колінах. Хлопчик полював на курок, їв землю і мав потяг до крові. Він міг спілкуватися з собаками", – розповідає фотограф.

Шамдео так і не навчився розмовляти, міг трохи спілкуватися мовою жестів і помер в 1985 році.

Марина Чапман, Колумбія, 1959

На створення проекту Джулію надихнула книга "Дівчинка без імені" про колумбійську жінку Марину Чапман. "Марину викрали в 1954 році у віці п'яти років з віддаленого села у Південній Америці і залишили в джунглях, – розповідає автор проекту. – П'ять років вона прожила з родиною мавп-капуцинів, поки її не знайшли мисливці".

"Дівчинка харчувалася ягодами, корінням і бананами, які загубили мавпи. Вона спала у дуплах дерев і пересувалася рачки, як мавпи. Мавпи не годували її, як в казці про Мауглі, вона мала сама навчитися виживати. Фізична вправність і розум допомогли їй це зробити. Дівчинка копіювала поведінку мавп, і вони звикли до неї. Вони витягували вошей з її волосся та ставилися до неї, як до мавпи".

Зараз Марина Чапман живе в Йоркширі з чоловіком і двома дочками. "Ця історія була настільки незвичайна, що більшість людей не повірили їй. Жінку змусили зробити рентген, щоби виявити, чи справді вона недоїдала, і результати тестів підтвердили її історію".

Коли Джулія Фуллертон-Баттен зв'язалася з нею, Марина Чампан "з радістю погодилася взяти участь в проекті і дозволила вказати своє справжнє ім'я".

Джон Себунья, Уганда, 1991

Під час роботи над проектом фотограф консультувалася у Мері-Енн Очоти, британського антрополога і ведучої телевізійних передач про феральних дітей. "Вона була в Україні, Уганді і Фіджі і зустрічалася з трьома із дітей, які вижили, – каже пані Фуллертон-Баттен. – Вона дала мені безліч корисних порад, щодо того, як ці діти тримають руки, як вони ходять і як їм вдалося вижити. Я намагалася зробити ці знімки якомога правдоподібнішими".

Ця світлина розповідає історію Джона Себуньї. "Джон втік з дому у 1988 році, коли став свідком того, як батько вбив його матір, – розповідає фотограф жахливу історію життя хлопчика. – Він убіг в джунглі, де жив з мавпами. Його спіймали в 1991 році, коли йому було близько шести років, і помістили в притулок. Хлопчик мав мозолі на колінах від ходьби як мавпа".

Джон навчився говорити і навіть співав у дитячому хорі "Перлина Африки". І хоча в історіях про дітей-мауглі часто більше вигадок, ніж правди, Мері-Енн Очота вірить у розповідь Себуньї.

"Вона не була схожа на звичайні в такій ситуації плутані розповіді, – писала дослідниця в газеті The Independent у 2012 році. – Ми мали справу з цілком реальним випадком".

Мадіна, Росія, 2013

"Цих дивних диких дітей часто приховують, бо сім'я або громада соромиться їх, – пише Мері-Енн Очота на своєму сайті. – Це не "Книга джунглів", діти часто є жертвами жорстокого поводження і нехтування. У більшості випадків це трапляється через трагічне поєднання декількох чинників, зокрема, алкоголізму, наркоманії, насильства в сім'ї та злиднів. Діти могли впасти в розколину, їх загубили або приховували".

Як розповідає Джулія Фуллертон-Баттен, "Мадіна жила з собаками від народження до трьох років. Вона їла і грала з ними, а взимку, коли було холодно, спала разом з ними. Коли соцпрацівники знайшли дівчинку в 2013 році, вона була гола, ходила рачки і гарчала як собака".

"Батько Мадіни покинув родину незабаром після народження дочки. Її 23-річна мати почала пити. Часто вона була надто п'яна, щоби доглядати за дитиною. Вона могла сидіти за столом і їсти, у той час як її дочка гризла кістки на підлозі з собаками", – каже фотограф.

Мадіну забрали в притулок. Лікарі виявили, що дівчинка була здоровою психічно і фізично, незважаючи на злигодні, які випали на її долю.

Суджіт Кумар, Фіджі, 1978

"Суджіту було вісім років, коли його знайшли на вулиці. Хлопчик кудкудакав та махав руками, прикидаючись півнем, – розповідає фотограф наступну історію. – Він клював їжу, вскакував на стілець і кукурікав, він не міг розмовляти, лише швидко клацав язиком. Батьки замкнули дитину в курнику. Його мати покінчила з собою, а батька вбили. Його опікуном став дід, але він все одно залишив дитину в курнику".

Період адаптації до життя в суспільстві для цих дітей є не менш складним, ніж роки ізоляції. "Коли їх знаходять, це великий шок для них. Вони навчилися копіювати поведінку тварин, їх пальці нагадують кігті, вони навіть не вміють тримати ложку. Раптом всі ці люди починають вимагати від них правильно сидіти і говорити".

Зараз за хлопчиком доглядає Елізабет Клейтон, яка врятувала його з будинку для старих і створила благодійний притулок для дітей-сиріт.

Іван Мішуков, Росія, 1998

Хоча історії, які розповідають знімки фотографа Джулії Фуллертон-Баттен, дуже болісні, в них є й позитивний момент: це історії виживання.

"Всі люди мають потребу у контакті з іншими людьми, але для цих дітей життя зосередилося на інстинкті виживання, – каже жінка. – І, можливо, тим з них, хто провів роки разом з дикими тваринами, було легше, ніж тим, хто був приречений на повну самотність".

Іван утік з дому у віці чотирьох років, він годував залишками їжі зграю диких собак і зрештою став їхнім ватажком. Два роки хлопчик прожив на вулиці, поки його не забрали у дитячий будинок.

У своїй книзі "Дикі дівчатка і хлопчики-звірі: Історії дітей-мауглі" Майкл Ньютон писав, що "стосунки Івана з собаками біли значно кращими, ніж з людьми. Він просив їжу у перехожих і ділився нею зі зграєю. Вони зігрівали його довгими холодними ночами взимку".

Джулія Фуллертон-Баттен вважає, що ці дикі історії насправді викривають багато чого про наше, здавалося б, цивілізоване суспільство. Місто може бути не менш ворожим за джунглі.

"Іван утік, отже, це був його вибір не жити з родиною. Яким же жахливим мало бути життя хлопчика вдома, що він вирішив жити на вулиці із зграєю собак, – каже фотограф. – Цей проект не мав не меті грати на почуттях людей. Але я хотіла привернути увагу до того, що такі жахливі випадки й досі трапляються. Три дитини, учасники цього проекту, отримали благодійну допомогу".

Наши блоги