Ударник п’ятирічки

Наталия Лебедь

…Над ним і його бджолами можна знущатись. Його можна не поважати і безкінечно вказувати на численні помилки. Можна іронізувати над теперішніми потугами забезпечити собі хоч якесь місце у політичному майбутньому, над судомними чіпляннями за «живий труп» – партію «Наша Україна». Все це можна (і треба!) робити, ба навіть «Обозреватель» не так давно вже приділив увагу намаганням Віктора Андрійовича Ющенка вскочити у останній виборчий вагон потягу, що рушає зі станції «парламент-2012». Але з нагоди дня народження третього президента України (сьогодні Ющенкові виповнюється 58 років) ми вирішили зупинитися на найбільш вагомому періоду життя цієї людини – на тих п’яти роках, протягом яких ВАЮ стояв біля керма держави.

Демократ

Пригадується, як перед виборами-2010, преса, граючись іменем колоритного персонажа Майдану, сватала Ющенку «бабу Поразку». Звісно, згадка про помаранчеву революцію, де разом із тисячами інших людей стояла й Параска Королюк, має боляче ранити Віктора Ющенка. Навмисно чи ні, але до останньої хвилини оточення президента підтримувало у ньому примарну надію на другий термін. Добре, що усвідомлення повного фіаско прийшло до Ющенка доволі швидко.

Підкорення долі та електоральним симпатіям можна зарахувати президентові в плюс. Бог дав – Бог узяв, виборець коронував – виборець відставив. Адже Україна – не Білорусь з її універсальним кандидатом на головне крісло. Власне, демократія є тим здобутком, який прихильники діючого керманича міцно пов’язали з іменем Віктора Ющенка.

За Ющенка свобода слова в Україні, безумовно, була наявна. Щоправда, ця свобода – якщо говорити про ЗМІ – обмежена іншими чинниками, зате у себе вдома, «на кухні» жалітися на можновладців можна було досхочу. Не побоюючись репресій та переслідувань. Як у тому несмішному, але актуальному анекдоті, де чоловік говорить, що економічну політику своєї дружини та уряду він може критикувати скільки завгодно, хоча лише в другому випадку це минає безкарно. Отже, якщо розглядати демократію з точки зору безконтрольного потоку свідомості, то з цим у нас усе було гаразд.

Однак «демократія» в перекладі з грецької означає «влада народу» – того самого народу, що його лупцюють голомозі «бики» у численних будівельних сутичках. Для столиці ця проблема особливо актуальна. Скільки разів про це говорили і писали, скільки було знято сюжетів про те, як під час локальних конфліктів побито й покалічено захисників Києва. Скільки постраждало журналістських камер, ба навіть журналістських тіл у боях за центр міста, скільки розбито носів та зламано рук у кривавому (в повному розумінні слова) протистоянні на столичних Березняках, або ж у бійках за Жовтневу лікарню.

Міліція не реагувала (як не реагує і по цей час): в «дуелі» на монтуваннях ніхто не втручається. І це лише один аспект проблеми. Можна розглянути також роботу самих правоохоронних органів і статистику, яку наводять правозахисники: кожен шістнадцятий громадянин України зазнав тортур, потрапивши до райвідділка МВС. Перебування Ющенка при владі не вплинуло на ці показники, за зачиненими дверима міліцейських кабінетів нічого не змінилося.

Громадяни – носії демократії – жодним чином не впливали на ситуацію. Правоохоронна система, система прокурорського нагляду були пронизані корупцією і залишались нереформованими. Ющенко міг би за цим «приглянути», адже, попри всі урізані президентські повноваження, він лишався гарантом (хоч якого негативного забарвлення не набуло це слово за Кучми) громадянських прав і свобод.

Партфункціонер

Зайвим буде нагадувати про той фундамент, який закладали політики з різних таборів під президентство Ющенка. 8 грудня 2004 року в країні була проведена політична реформа – подія, що визначила шлях Віктора Андрійовича ще до його присяги на Пересопницькому євангелії.

У час, коли країна всмак «наїлася» Леоніда Кучми, думка про те, що «державі не потрібен сильний президент – державі потрібен сильний парламент», була популярна і по-своєму симпатична. Законопроект №4180 мав перекрити кисень усім потенційним узурпаторам, однак між рядків цієї шляхетної місії було вписано компроміс між тодішньою владою й опозицією. Компроміс, який дозволив проведення «третього туру» виборів і, власне, приведення до влади (вже кастрованої) Віктора Ющенка.

Іронія долі: щоб отримати цю саму владу, Ющенкові довелося погодитись на те, що її постійно підточувало та послаблювало. За п’ять років, маючи право пріоритетної законодавчої ініціативи, президент не зміг поставити питання про перегляд політичної реформи. Він не зміг стабілізувати ситуацію в парламенті, впливаючи на неї через власну фракцію. Коли Ющенка хотіли чути – він здебільшого мовчав, коли ж починав говорити – його у переважній більшості випадків уже ніхто не слухав. Парламент не почув Президента у 2008-му, коли той надумав було «перезавантажити» Верховну Раду.

Але один із найбільших програшів Віктора Ющенка пов’язаний із долею його фракції і, відповідно, партії. Тріумф «Нашої України» на парламентських виборах 2002 року (24% голосів) танув протягом наступних років: у 2006-му та 2007-му «НУ» спромоглася набрати трохи більше половини від попереднього результату. Її блиск та занепад – це відповідальність Віктора Ющенка. «Я не хочу, аби партія перетворилася на закрите акціонерне товариство», – говорив він.

Натомість не стало ані закритого, ані відкритого товариства – «Наша Україна» втратила подобу тієї структури, якою вона була колись. Ясна річ, що розколи та переформатування випадають на долю кожної політсили. Однак таке швидке падіння і таке подрібнення мало хто демонструє.

Ставши президентом, Ющенко неодноразово підкреслював, що він не є вузькопартійним лідером, він є арбітром усієї нації. Так чи інакше, але на вибори-2006 «Наша Україна» йшла все-таки як блок Ющенка. Віктор Андрійович не підтримав «НУ» і не відкараскався від неї, натомість вигадав якусь третю, проміжну, позицію. По суті своїй – ніяку.

Так само довго, як у 2002-му, коли після гучної відставки прем’єра Ющенка від нього чекали чітких месиджів щодо власних опозиційних дій, у «Нашій Україні» чекали ясно проартикульованих президентських послань. Не дочекались. Відтак почалася внутрішньопартійна «свистопляска», калейдоскопічна зміна імен та облич.

У 2005-му, на установчому з’їзді Народного Союзу «Наша Україна», головою ради партії було обрано Романа Безсмертного, а його заступником – Петра Порошенка. Однак на виборах 2006 року не ці особи відкривали виборчий список НСНУ. «НУ» балотувалася у складі пропрезидентського блоку, а першим номером його списку був тодішній прем’єр Юрій Єхануров.

У 2007-му на дострокових парламентських виборах список очолював уже Юрій Луценко – спочатку відданий «ющенківець», а згодом – затятий президентський опонент. На другому році президентства Ющенка в НСНУ почався період великого розколу, пов’язаний з «Універсалом національної єдності». Від «Нашої України» тоді відійшла, прихопивши уламки партії, ціла група впізнаваних облич.

7 грудня 2006 року на черговому з’їзді партії політрада НСНУ обрала своїм головою Віктора Балогу, 31 березня 2007-го – В’ячеслава Кириленка. Ще через півтора року, 27 грудня 2008-го, НСНУ очолив сам Віктор Ющенко, який і так протягом усього часу був головою партії. Щоправда, почесним головою, так би мовити, номінальним...

Складність дефініцій усередині цієї партноменклатури не приховувала головного: єдиного лідера, натхненника ідеї, який чітко знає, чого хоче, у цієї структури немає. Є, щоправда, Віктор Ющенко. Такий собі святий дух партії.

Гуманітарій

Царина, з якою найперше асоціюється Віктор Ющенко, могла б його без перебільшення прославити. Йдеться про гуманітарну політику, про історико-культурні проекти, до яких ВАЮ завжди мав велику схильність та прихильність. Але й тут список звитяг Ющенка є доволі скромним. Хіба що тему Голодомору він справді перевів із кола маргінальних питань до проблеми державного рівня.

А поза цим було довгограюче введення у дію «першого музею України» й улюбленого дітища Ющенка – Мистецького арсеналу. Арсенал будували зі скандалами, з періодичним з’ясуванням того, хто вкрав пожертви від українських олігархів, зі зміною менеджерів, з відставанням від графіка тощо. Нарешті, у серпні 2009-го проект запустили. Дарма що у столиці на той час уже зникла частина історичних пам’яток: згідно із законом сполучуваних посудин, акцент зі зруйнованої Київської фортеці перенесли на президентський Арсенал.

Коловорот автентики у природі тривав протягом усіх п’яти років ющенківського правління: президент відкрив у Батурині відреставрований палац Розумовського, а в Чигирині – відновлену резиденцію Богдана Хмельницького. Водночас у київській Лаврі православний люд розгорнув небачене будівництво: ченці «нічтоже сумняшеся» зруйнували старовинну браму, натикавши поміж тисячолітніх артефактів бетономішалки.

А Віктор Ющенко тим часом зажив двоякої слави: найбільш «українського» президента і анекдотично-безпорадного любителя «горщиків» та «бджіл». Звісно, горщики та бджоли давно стали заяложеним штампом, не втративши, однак, іронічного значення: кохаючись в окремо взятих «сувенірах», Ющенко ніби не помічав картини у цілому – бодай того ж таки занепаду українського книгодрукування.

До духовної сфери дотичне й постійно мусоване Ющенком створення єдиної помісної церкви – звісно, виконання цього плану залежить від позиції церковних ієрархів, але постійний акцент на тому, чого немає, навряд чи підняв його рейтинг.

Європеєць

Не заглиблюючись у трипільський період культури, Захід аналізував п’ять років Віктора Ющенка і не приховував розчарування. Оплески «помаранчевим» діячам почали вщухати вже у другій половині 2005-го, коли Ющенко відправив у відставку свою соратницю по Майдану Юлію Тимошенко. Та якби ж тільки цим справа і обмежилась. Потім той-таки Ющенко благословив на прем’єрство Януковича, а потім удруге «подружився» з Тимошенко.

Від українських пертурбацій у Європи голова пішла обертом, залишаючи неприємний нудотний післясмак. Для Заходу наша держава була багатообіцяючим сном, який не мав нічого спільного з пробудженням. Війна перших осіб держави, їхнє публічне з’ясування стосунків, провалені реформи – все це зіграло проти нас, проти України. А отже, й проти Ющенка.

Цю катастрофу у відносинах з цивілізованим світом Ющенкові справді важко пробачити. Він несе за неї персональну відповідальність, навіть якщо слово «катастрофа» є перебільшенням. Як кажуть, на створення репутації (йдеться про Україну) потрібні роки, на знищення її – значно менше часу. Розбурхана шляхетним бунтом Україна підкорила світ, але це було сім років тому. За час, що минув з 2004-го, весь іміджевий капітал було бездарно витрачено. І не лише цей капітал.

Уперше з часів Незалежності територія України скоротилась – держава втратила острів Зміїний, точніше 80% його території – 9,7 тисячі квадратних кілометрів, які відійшли Румунії згідно з рішенням Міжнародного суду ООН. Румунія, яку також доїдає економічна та політична криза, раділа своєму успіху: 100 мільярдів кубометрів газу і 10 мільйонів тонн нафти, що знайдені на Зміїному, забезпечать енергетичну незалежність Румунії на найближчі 20 років, підрахували тамтешні фахівці.

А Україна тим часом купує газ у Росії.

Звісно, Росія – це сюжет окремий. Говорячи про президентство Віктора Ющенка, не можна не згадати про погіршення українсько-російських відносин. Але й не можна не процитувати Арнольда Тойнбі з його теорією локальних цивілізацій. Тойнбі, як відомо, окремим рядком виділяє «російську православну цивілізацію», подібну до цивілізації візантійської та побудовану на ідеї власної непереборної і святої правоти.

Відверто кажучи, Росія як політична одиниця дуже часто скидається навіть не на окрему, не подібну до інших конструкцію, а взагалі на тупикову гілку цивілізації. Тож єдине, чим несправедливо дорікати Ющенкові, це відсутністю потепління на північному фронті. Хоч яким лояльним по відношенню до Росії і Путіна був Леонід Кучма, а конфлікт довкола Тузли все одно розгорівся, ба навіть поховав ідею створення Єдиного економічного простору.

З 2003 року Росія так і не еволюціонувала, а Україна, переживши короткий злет, на жаль, деградувала. Втім, це справедливо лише у тому випадку, якщо ототожнювати нашу країну навіть не з окремими особами біля її керма, а з їхньою недолугою політикою.

З іншого ж боку, в емоційному плані саме Ющенко дав українцям найбільше за обох своїх попередників. Про піднесення духу на «помаранчевому» Майдані не хочеться говорити багато – по-перше, ризикуєш скотитися до тривіальності; по-друге, доводити цю аксіому немає потреби. Майдан-2004 також «зробив» Віктор Ющенко. Точніше, одна з багатьох його іпостасей...

• Следите за обновлениями obozrevatel.com в вашей социальной сети

Новости по теме

• Янукович поздравил Ющенко
• Президент поблагодарил военнослужащих за самоотверженный труд
• «Ці руки нічого не крали…»
• Ударник п’ятирічки
• Фесенко: второй год президентства был сложным у всех президентов страны