УкрРус

Хто ми є? "Післямова" до Волині

  • Хто ми є? "Післямова" до Волині

70-ті роковини Волинської трагедії актуалізують одне вкрай важливе питання, напряму не пов’язане з подіями 1943 року. Питання це звучить так: "хто ми є?".

Відома формула, запропонована Кваснєвським для примирення поляків та українців, полягає у словах "пробачаємо і просимо пробачення". Додамо займенники і отримаємо "МИ пробачаємо і просимо пробачення у ВАС". Хто такі ВОНИ – в загальних рисах зрозуміло. Але хто такі МИ?

Відповідь на це питання має горизонтальний та вертикальний зріз. Вертикальний – той, що йде вглиб десятиліть. У палаючу, страждаючу, розіп`яту та згвалтовану Волинь. Чи ототожнюємо ми себе з усіма учасниками тодішніх подій, представлених українською стороною? Підкреслюю: УСІМА. І тими, хто пав жертвою, і тими, хто "жертвоприносив"?

Позаяк польська сторона – вустами істориків та публіцистів – й сама визнає, що свідомо накопичувала критичну масу невдоволення в середовищі упокорених (як їй здавалось) та віднесених до другого сорту українців. Тут і мовний закон 1924 року, і пацифікація 30-х, і концтабір у Березі Картузькій, і примусове окатоличення, і дискримінація за національною ознакою при прийомі на роботу.

Одначе я свідомо не хотіла б заглиблюватись в україно-польські стосунки 20-40-х років. Не вирішеною лишається проблема української самоідентифікації, а без цього годі й сподіватися знайти взаєморозуміння з іншими націями.

Саме тому я й повторюю питання: чи ототожнюємо ми себе з волиняками 1940-х рр.? Без усвідомлення, що вони були старшою гілкою спільного родового древа, ніякого примирення бути не може. І річ тут не в поляках. Вся справа в нас самих. Бо за чужих людей не вибачаються. Їхній біль – далека невиразна емоція. Вона не пропікає наскрізь, не викликає потреби каяття, сорому чи жалю.

Чужі то є чужі. За них не несуть відповідальність, хоч їхні страждання теж чіпляють за живе, викликаючи суто людське, ойкуменичне (всі ж бо живемо в одному просторі та часі!) співпереживання. Саме тому звернення 148 народних депутатів України (!) до польського Сейму з пропозицією визнати події 1943-го геноцидом польського народу – взагалі поза межами добра і зла.

Ці 148 персон навіть не розділили українців на "поганих" і "добрих" (тих, хто поліг від руки поляків, загинув виключно через національну приналежність), вони просто стерли свою націю цілком. Тут навіть не було іманентного співчуття до тих, хто тяжко страждав за життя і упосліджується по смерті.

Майже півтори сотні дорослих людей, таких, що мають до своїх послуг всю історичну спадщину на будь-яких носіях, безумовно, ніколи в житті не утруднювали себе обсервацією написаного про Волинь. А передусім – самими поляками. Приміром, Гжегожем Мотикою, котрий наводить у розвідках спомини польських поліцаїв про їхню "пацифікацію".

"Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляло. Злазне спалене дощенту. Нападаємо раптово з лісу і робимо грунтовні чистки. В кожному селі насамперед спалюємо млини та церкви, отож невдовзі на протязі кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам`ятники".

Це, підкреслю, пише ПОЛЯК. А ось і другий автор – Влодзімєж Менджецкі. Перепрошую за чималу цитату, вона варта прочитання:

"Чи ми, поляки, як панівний народ і господар у державі зробили все можливе у міжвоєнному часі, аби пом’якшити конфлікт? Відповідь, напевно, буде негативна. Переважна більшість поляків визнала, що польсько-українську суперечку розв`язано остаточно, і що цей устрій існуватиме завжди. Відтак уважалося, що завдання польської держави полягає в тому, щоб скористатися перемогою і забезпечити польськість Польщі від Бидгоща до Заліщик. І польські урядовці наполегливо над цим працювали.

Польська інтелігенція і дрібне міщанство у своїй масі теж не були позбавлені одного з найбільших гріхів – гордині, що виявлялася у згірдливому почутті вищості перед селянами – як польськими, так і непольськими. Таке ставлення спричиняло немало конфліктів серед самих поляків, проте у стосунку до українців та білорусів воно принесло значно важчі наслідки".

Чомусь авторові цих сильних і безжальних до "найбільших гріхів" власної нації рядків не спало на думку ініціювати звернення до Верховної Ради України – з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом українців.

Вочевидь, тому, що є колосальна різниця між пошуками свідоцтв, співставленням фактів, встановленням історичної правди і запопадливим заграванням з іншою стороною конфлікту. Зрадницька і дикунська вимога піддати моральному остракізму Україну та українців не має нічого спільного з любов`ю до істини.

А найбільш цинічне тут те, що цей випад депутатів від Партії регіонів та КПУ мав ціллю аж ніяк не налагодження добросусідських відносин з Польщею. Польща тут взагалі ні до чого. На меті було у чіткий та недвозначний спосіб якраз і відмежуватися від того МИ, про яке я писала на початку.

Принаймні 148 громадян України вже публічно зреклися будь-яких "пуповинних" зв`язків із тим, що творилися на їхній землі 70 років тому. Відкинули всі узи, обтрусили попіл. Вертикальний зріз дав тріщину, а за ним подався і горизонтальний. Бо 148 підписантів порвали й з тими, хто живе в Україні у наш час.

Не знаю, чи цей ментальний розбрат посприяв тому, що президент Польщі Бронислав Коморовський назвав Волинську трагедію "злочином з ознаками геноциду". Не можна сказати, що теперішній керманич Польщі є поборником тієї толерантності, яку сповідував Олександр Кваснєвський. Та хай би що не казав пан Коморовський, в Україні завжди знайдуться ті, хто піде далі і втоптуватиме українську націю у більше багно і з незрівняно більшою насолодою.

Один з "групи 148", нардеп Вадим Колесніченко, розписуючи поїздку до Польщі, вживає слова "Восточные Кресы" (дивовижно, що він не йменує Волинь "Малопольщею", проте, як кажуть на мовній батьківщині Колесніченка, "лиха беда начало"), а також кляне на всі заставки "преступные организации ОУН и УПА".

Коментарі і ламентації тут зайві. Ми вже проходили заперечення Голодомору, позбавлення донецькими судами звання "Герой України" Бандери та Шухевича, вимоги комуністів позбавити субвенцій області, де встановлені пільги для вояків УПА.

Нічого нового та шокуючого Вадим Колесніченко не сказав. Шокує хіба що те, що за 22 останні роки ми не піднесли "українскість України" (перефразовуючи Менджецкі) на жоден п`єдестал. Не стали нацією, яка на тлі темпоральних та локальних відмінностей все ж плекає систему універсальних цінностей. Не виховали розумну гордість і піднесеність духу замість дрібного стукачества та постійного свербіжу бути чиїмось "рабами, підніжками і брудом".

"…Особливо ганебним і покритим таємницею фрагментом польської історії є антиукраїнські акції початку 1945 року. Десь від 15 лютого на теренах від Любачева до Сянка щодо українського населення було здійснено багато жорстоких масових вбиств. (…) На мою думку, у 1943-1948 рр., себто за весь період збройного польсько-українського конфлікту, від польських рук загинуло 15-20 тисяч українців", – пише Гжегож Мотика.

І додає: "Падіння комунізму відкрило можливіть вільно, хоч і не без емоцій, дискутувати на цю тему. Зараз уже ніхто з польських істориків не заперечує, що поляки вдавалися до акцій безжальних і кривавих".

За Мотику і поляків можна лише порадіти – для них комунізм "впав", відкривши масу можливостей. Зокрема, й говорити про Волинь-1943 – спокійно, відверто, не чекаючи удару в спину від тих, з ким ти, як гадалося, однієї крові. Українцям до цього ще далеко. Втім, я, мабуть, дарма поширюю цю дефініцію на панів колесніченків. Можливо, вони відносять себе до Малопольщі чи Великоросії. Хай там як, а вони точно не причетні до становлення бажаного і очікуваного МИ.

Чимало невирішених протиріч – від онтологічних до дріб`язкових – роз`єднують соціум. Над всім цим тяжіє невмируща ностальгія за радянщиною і комуністичним минулим. Небажання вчитися і розвінчувати міфи робить незрозумілою фразу з листа Андрея Шептицького. У 1942-му, за рік до початку волинських подій, предстоятель УГКЦ писав в листі до Папи Пія XII таке: "НІМЦІ й далі застосовують, ширять і поглиблюють БІЛЬШОВИЦЬКУ систему".

Шептицький хотів цим вказати на справжнього ворога всіх народів і всіх часів. Ворога двуєдиного, безжального і кривавого. Адже далі він говорить й поготів пророчі слова: "Ми передбачаємо, що система терору обернеться значно більшою мірою проти українських та польських християн".

Все так і сталося. Це добре було б зрозуміти кожному, хто планує "круглі" столи, спільні жалобні заходи абощо. Спокутування починається з прийняття непростого емоційного спадку. Добросусідтво і плідні взаємовідносини – з самоповаги. Майбутнє зароджується там, де впорядковано минуле. Цього слід бути свідомими і нам, українцям.

Лишилось тільки віднайти самих себе.

Наши блоги