УкрРус

Евтаназія

Петро Порошенко, громадянин і президент, неминуче змушений буде побороти Петра Порошенка – бізнесмена і дипломата. В суспільстві швидко формується критична маса невдоволених ним, другим. Рубіж хиткої стабільності може бути зруйнований після жовтневих парламентських виборів. Але не пізніше весни наступного року. Якщо, якогось наступного холодного вечора, українці, в ящику, не побачать його, нового президента, - адекватного патріота і лідера.

Вся справа в тому, що мирний план президента України постійно тріщить по швах. Попри оптимістичні і, навіть, переможні реляції особисто відданого оточення. Воно інтригує, переключає кнопки, атакує наші мізки. Але немає жодних шансів одними словами подолати галопуючу кризу занепаду і реальну війну. З теплих кабінетів на Банковій.

Росія продовжує воювати з Україною. Це факт. Прямо. І маскуючись під миротворця. Використовуючи, як елемент гібридної війни, навіть чисельні гуманітарні конвої, які ніким не контролюються. Президент ще більш вперто намагається цього не помічати. Ми волаєм, а він невідступно виконує свій план.

Сепаратисти Донбасу, використовуючи жорсткі терористичні методи війни, нарощують наступ по всіх, без виключення, фронтах, - воєнному та ідеологічно-інформаційному. В аеропорту Донецька наші військові "сидять в котлі". Навколо Дебальцево, найбільшого ж-д вузла в Україні, стискуються бойові кліщі ворогів України. Ще гірша ситуація в Луганську. Бойовики швидше імітують процес передислокації важкої зброї за другим Мінським протоколом і продовжують обстрілювати сили АТО на тлі нарощування ударних мобільних груп РФ і систем ПВО на кримському і російському кордонах з Україною.

Влада, не дуже й озираючись на скуйовджене суспільство, постійно відступає, закриваючись односторонніми перемир’ями, намагаючись зупинити Росію ціною територіальної цілісності держави. Не маючи гарантій і компенсацій.

Читайте:Що думає Петро Порошенко?

Жодних дійсних, хоча би не втратних, зупинок у війні, послаблень не відбулось. Навпаки, Україна не контролює більше 120 км. кордону з агресором, і біля 40% території Донбасу. Постійно відступаючи. В тому числі і за другим Мінським протоколом. 30-ти кілометрова "мирна" зона мала би значення для пошуків сценарію виходу із війни тільки при двох умовах. Перша. Документ про стабілізацію ситуації на Донбасі мав би бути підписаним в Женеві (Варшаві, Брюсселі) уповноваженими двох воюючих сторін, - РФ і України, і країнами-гарантами (США, ЄС, Китай, Канада). І, друге. Демілітаризована зона мала би бути демаркована під егідою ОБСЄ одночасно на двох суміжних міждержавних територіях по лінії спільного кордону. В іншому випадку сепартерористи, як показує життя, вільні від будь-яких зобов’язань. Та й гарантій їх виконання в природі не існує. Вони, згідно міжнародного права, самі поза законом. Тому, бойовики наступають, стріляють із важкої артилерії, вбивають, беруть заручників. Заяви чиновників-комндирів, що жертв, завдяки Мінську, стало менше – пахнуть цинізмом і розгубленістю.

Читайте:Мюнхенський синдром нової Європи

У час останнього одностороннього припинення вогню сепартерористи, без проблем, пробили коридор до Азовського моря в районі Маріуполя. Це дозволило стратегічно розширити їх оперативну географію і тактичні комунікації. Захопили більше двох десятків населених пунктів. Послідовно витісняють українські війська з Донецька, змусивши перед тим їх відійти від Луганська. Таким чином, вони рішуче продовжують видавлювати сили АТО із Донбасу. Якщо Донецьк і Луганськ будуть демілітаризовані, то під чиїм контролем? Провильно. Сепаратистів. Тобто, Росії. Мінський протокол, вочевидь, написаний в Москві. Аби створити враження "мирного процесу". Юридично він ставить більше запитань, аніж ми здатні дати відповідей. Його реалізація ще більше ускладнює ситуацію. Особливо на міжнародному рівні. Ми втрачаємо Захід як союзника. 30 вересня ЄС може прийняти рішення про пом’якшення санаційного тиску на РФ у зв’язку з "мирним процесом" на Сході. Як мінімум, розпочне цю, згубну для України, дискусію.

Читайте:Агонія Владіміра Путіна

За цей час, на окуповану російськими кадровими, диверсійно-штурмовими ударними групами РФ і бойовиками, безперешкодно завезено важке озброєння, включаючи танки Т-90, системи залпового вогню - "Гради", "Урагани", ракетні вогнеметні системи "Буратіно", мобільні комплекси ПВО "Панцер". Разом із РЛС. Захоплення Донецького аеропорту, який попадає в демілітаризовану зону по другому Мінському протоколу, дасть їм можливості використати бойову авіацію "без пізнавальних знаків" проти українських військ і звести нанівець їх стратегічну перевагу в повітрі. Якщо не переконати себе, що терористи чесно будуть дотримуватись режиму "закритого неба" за останнім, сумним протоколом. Одночасно, на полігонах і тренувальних центрах Підмосков’я, Ростовської, Білгородської областей і Краснодарського краю, вишкіл в управлінні складною високоточною зброєю за цей час пройшли і проходять тисячі сепаратистів та добровольців з усієї Росії. Це частина гібридної стратегії Путіна – замінити кадрові військові частини озброєними "ідейними борцями" за Новоросію і високооплачуваними найманцями, дефіциту яких не спостерігається.

Ми бачимо тільки першу хвилю "збройного просочування" сепаратистів. Наступна може бути в напрямку Харкова і, через Херсон-Миколаїв до Одеси. Чи здатне Міноборони, з існуючою "не воєнною" стратегією і воєнною доктриною Януковича, якої притримується чинна влада, унеможливити подібну тактику кремлівського генерального штабу?

Здається, відповідь є очевидною.

"Дипломатія миру" дала цей несподіваний шанс Москві і спонсорованими нею сепаратистам по створенню на Сході України квазі-державності. По боснійсько-сомалійському типу. Там вже, явочним порядком, вводиться сурогатна, власна валюта, роздаються російські паспорти і проводиться активна переговорна робота по організації політичного форуму, виборів власних президентів та парламенту. Вони прикінцево оформлять і закріплять "особливий статус Донбасу-Новоросії". ВРУ, і юридично і політично, дозволила це робити, руками українських законодавців. Поза Конституцією. Запропонувавши сепаратистам широку автономію і схиляючи Україну до конфедерації.

Не варто сумніватись - це буде абсолютно незалежна від України територія. Ніяких санкцій і перспективи повернути її в лоно держави. В силу геополітики Москва не зможе прийняти її, як Крим, у склад федерації, але з готовністю підпише з нею повноцінний міждержавний договір з максимальними гарантіями захисту. Включаючи, власне, свій ядерний щит.

Президент панічно намагається цього не допустити. Можливо. Але, давши вказівку прикордонникам почати "процес" якоїсь "делімітації і демаркації" нових внутрішніх кордонів по лінії фронтового розмежування між силами АТО і сепартерористами, він фактично, згодився поступитись "малою територією". В обмін на ефемерний мир. Яка участь у цьому лідерів ЄС і США?

Читайте:Війна за мир

Це наївний розрахунок. На порядність кремлівських правителів і їх таємні обіцянки, історично-ментальне бажання-мрію невідомих нікому до цього часу сепаратистів створити автономію від Києва. Хоча, це й неможливо. З огляду, найперше, на повну системну залежність одних районів Донбасу від інших. Усі чудово розуміють, що Росії і терористам потрібні не окремі райони, які зараз контролюють сепаратисти, а весь, без обмежень і виключень, Донбас. Як плацдарм демонтажу української державності. Разом із її ідентичністью і економікою. У цьому плані встановлення 30-ти кілометрової буферної демілітаризованої зони по обидві сторони цього "кордону", Леонідом Кучмою, Михайлом Зурабовим і "черговими лідерами" сепартерористів, мають дати їм можливість підготувати і забезпечити політичний процес організації Новоросії. При цьому, зовсім не виключно, що народна міліція "Новоросії", створена із нинішніх сепартерористів, масштабно замінує важкими фугасами з української сторони весь "демілітаризований коридор", запустивши тривалий сценарій гуманітарної катастрофи.

Нам усім варто усвідомити, що українська влада не тільки втратила ініціативу в боротьбі із озброєними сепартерористами і в протидії російській агресії, але й не здатна ніяким чином, в існуючих реаліях, навіть поставити питання про відновлення територіальної цілісності країни. Жодних ідей, тим більше дій, в неї, в цьому напрямку, немає. Напівслова, напівнатяки, примарна таємничість, піар на всьому, втеча від реалій, маніпуляції свідомістю і почуттями хворого і розгубленого громадянського суспільства. Може тому немає жодної вкрай потрібної реформи, а долар входить в "мертву петлю".

Не дивно, оскільки сьогодні тільки один Владімір Путін виписує порядок денний для України. Її внутрішньої та зовнішньої політики.

Усе це на тлі контрпродуктивної ненависті 75% українців особисто до Путіна, Росії і росіян. Президентські закони "Про особливий порядок самоврядування в Донецькій і Луганській областях" та "Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей", писались або узгоджувались у Кремлі. За словами Порошенка на закритому засіданні ВР 16 вересня, він змушений був їх "продавити" в парламенті. Бо інакше Путін "упродовж двох днів ввів би війська не лише у Київ, а й в Ригу, Вільнюс, Таллінн, Варшаву й Бухарест". Якщо вірити парламентським інсайдерам. При цьому, він всіляко піднімав професійну якість російської армії і статистично доводив низьку боєготовність та зубожілість національних збройних сил, що не додало їм бойового духу та вкрай потрібного патріотизму. Не випадково з десяток бойових командирів і фронтових героїв хочуть сховатись від цього в парламенті через "чорні списки" різних партій.

Дипломатія миру Петра Порошенка, від "мирної" виборчої програми кандидати в президенти – до односторонніх замирень, круглих столів із сепаратистами, Мінської їх легалізації як терористичних організацій, разом із законами про "особливий статус" Донбасу і беззастережною амністією "всіх учасників подій на території Донецької та Луганської областей без права їх переслідувань і будь-яких утисків", поки що призвела тільки до одних втрат. Майже безповоротно відданий Крим. Він вмонтований в російську державність. Московські яструби готова захищати його ядерною зброєю. Як, мінімум, на час Путіна. Захід, здається, з цим спокійно змирився. Чи розуміють президентські радники, що усмирення Росії – питання №1 нинішньої геополітики Заходу, оскільки в переговори з ВВП вже ніхто не вірить? Ключову роль в цьому мала зіграти Україна.

Читайте:Битва з Путіним. Війна без правил

Схід впевнено контролюють терористи разом із Генштабом Росії. Женевські багатосторонні переговори: Захід-Україна проти Росії, в Нормандії перетворені в двосторонні. З Москвою. А в Мінську, - у звужено-двосторонні. Із незрозуміло ким і як уповноваженими представниками сепартерористів.

Захід і Росія, вимушено ворожі, опинилися в ролі арбітрів і спостерігачів. Європейські і Американські санкції стали заморожуватись. Інтенсивність тиску на Росію різко зменшилась, оскільки "мирні ініціативи" президента Порошенка засвідчують повне небажання української влади протидіяти Росії силою, змушуючи воювати з Москвою Захід. А він не хоче і не буде. Він вже поніс збитки від протистояння з нею в сотні мільярдів доларів США. Він, під тиском зростаючої кількості лобістів Путіна, розгубленою суспільною думкою, він тепер сяде з нею за один стіл на Саміті G-20.

Росія повільно відтворює, здавалось безнадійно втрачені позиції, і повертає собі роль важливого глобального гравця. Завдяки дивовижному українському "мирному плану" Путін все частіше повторює, що "з українським президентом можна домовлятись".

Можливо, це блискуча асиметрична відповідь на підлу гібридну війну Росії? Відповідь на це буде відома тільки прийдешнім поколінням. Дане живе у тривозі розпаду держави і загрозі безповоротної тривалої депресивної нестабільності.

Візит і особиста участь Петра Порошенка у Саміті НАТО в ірландському Уельсі ніяк не вплинув на існуючу військово-безпекову ситуацію. Для воєнної стратегії України він виявився провальним. Ну, хоча би тому, що закон Януковича "Про засади зовнішньої і внутрішньої політики",( що передбачає, що основним принципом зовнішньої політики країни є дотримання Україною політики позаблоковості, неучасть України у військово-політичних союзах) перед тим і до цього часу не скасований. В умовах безперервних таємних "мирних" переговорів Києва з Москвою, НАТО категорично відмовилось надати Україні військову допомогу. Найперше, у виді летальної оборонної зброї. На неї, згідно статуту ООН, має право будь-яка жертва агресії. Україною не ставилось питання про розширення партнерства з Північноатлантичним Альянсом у військовій сфері та можливості розширити співпрацю розвідок, штабів, систем попереджень і т.д. і т.п..

Попри те, що Росія через війну з Україною стала більш небезпечною і загрозливою для Заходу, переговори з Ангелою Меркель і Франсуа Оландом, разом із Девідом Кемероном, не дали нам надійних і прогнозованих союзників у війні з нею. Навпаки. Путін ефективно скористався пацифізмом українського президента та його досить ризикованою дипломатією і відновив свій вплив на важливі центри прийняття рішень Євросоюзу. Чехія і Угорщина, які в 1956 році були розчавлені радянськими танками, разом із Словаччиною, Грецією і Кіпром заявили про готовність накласти вето на чергову хвилю санкцій проти Москви. Внесений президентом, під наростаючим тиском суспільства, договір про ратифікацію основної, економічної частини угоди про Асоціацію з ЄС, внаслідок істерии Росії відтермінований в імплементації до 1 січня 2016 року!? Російська дипломатія розіграла, при цьому, смішну провінційну п’єску з вимогами про внесення неприйнятних змін до цієї угоди на 60 сторінках. А потім різко від цього відмовилась. Злякалась? Навіть у освічених аборигенів склалося враження, що Путін дав задній хід. В дійсності, це виглядає як зговір Кремля з Брюсселем. Не на користь Україні. Їй дали солодкого чаю з канапкою у виді річних нульових мит на частину її експорту в Європу. На один рік. Росія, в цей час вже висунула три неподоланні умови Брюсселю її згоди на українську євроінтеграцію. Тепер це не двостороння, - ЄС-Україна, - а трьохстороння угода. За участі нетерпимої до європрагнення українців Росії.

Слабо підготовлений візит президента до Канади і США не добавив особливих надій українському обивателю і свідомому виборцю. Скромна грошова компенсація за переліт через океан на тлі жорсткої заяви Обами "про неможливість Україні летальної зброї" для війни з Росією і відмови надати їй розпіарений президентом статус "особливого союзника США поза НАТО". Як у Ізраїлю, Кореї і Японії. Вони беззастережно користуються необмеженою фін підтримкою Вашингтона. Як і його новітніми арсеналами. Аж до "тихого" володіння ядерною зброєю. Окрім того, це може сильно дратувати "яструбів" у НАТО. Бо неприховано свідчить про небажання українців бути в Північноатлантичному союзі і прихованій грі.

Але найскладніше випробування президента Порошенка чекає в Україні. Судячи із картинки його зустрічі з журналістами, він це розуміє. Відсутність будь-якого діалогу з виборцями, передбачуваності у наступних кроках, тонкої і втаємниченої дипломатії миру, ігнорування існуючих внутрішніх викликів поступово піднімають загальносуспільну температуру протиріч і поглиблюють розкіл між Банковою і значною масою громадян. В основному – пассіонаріїв.

Попри амбіції планів та президентських піарщиків, малюючи йому майже 65% позитивного рейтингу, довіра до його політики охолоджується. Невизначеність, розгубленість, страх перед війною ще не сформували це як загальний тренд.

Найгірше. Рано-чи-пізно можуть зійтися дві радикальні загальногромадянські кризи. Вимоги відновити державність, територіальну цілісність будь-якою ціною. Включаючи війну з Росією і сепаратистами до повної перемоги. На своїй, суверенній території. Друга, - мир. Будь-якою ціною. В тому числі - жертвою Криму і Донбасу. Або й "глибокою" федералізацією-конфедерацією, новою конституцією, де Київ залишиться тільки символічним центром. Це найбільш критична ідеологія капітуляції, втечі від реальності. Найбільш загрозлива. Особливо для стабільності нинішнього фронту і рішучих бойових операцій. Вона здатна демонтувати всі героїчні зусилля суспільства по заснуванню нової української армії, перезаснування, по завершенні війни, держави, та може деморалізувати ту найбільш активну частину суспільства, яка готова боротись за незалежність без команди президента.

Армія в умовах війни приречена воювати. Це її єдина функція. Альтернативи - немає. Вона мусить керуватись "залізною рукою" і діяти за єдиним планом оборони країни. Воєнного і політичного. Перший зобов’язує уряд до розумної мілітаризації економіки та оптимізації надзвичайних фіскальних заходів. Щось на зразок Ізраїлю. Аби не зруйнувати банківську систему і залишки інвестиційного клімату. Друга, - мусить повернути Україну за міцну спину Заходу, який, керуючись Будапештським меморандумом та Статутом ООН, єдиний може запропонувати врегулювання воєнного конфлікту засобами, застосування яких дасть шанси не тільки припинити війну, але й відновити державний суверенітет України та розпочати модернізаціні реформи.

Президент Порошенко, можливо, й намагається діяти у цьому напрямку. Але він, нав’язуючи Росії, використовуючи Захід, свій мирний план, змушений увесь час корегувати його під тиском Путіна. Маневрувати за межами публічного поля а, втім, і довіри громадян.

Таким чином, реально ми все більше стаємо заручниками саме російської політики і дипломатії, яка повільно і невблаганно дискредитує діяльність української влади у світі. Це очевидно. Бо у Петра Порошенка немає жодного достатнього і адекватно сильного для Москви інструменту аби змусити її "на рівних" сісти за стіл переговорів. Крім Заходу, який зупинився. Це тільки Росія має необхідні ресурси "примусу до миру": газ, нафта, ядерне паливо, російськомовні українські громадяни, тотальне інформаційне покриття. І… почуття нашої меншовартості, історичної слабкості, поєднаної з генетичним, успадкованим від Леніна-Сталіна, страхом.

У цьому плані важливим для оцінки ситуації є відсутність будь-якої зрозумілої виборчої програми і стратегії виходу з війни з Росією, подолання наслідків десуверенізації країни та проведення оборонних, виживальних реформ партією президента – Блоком ПП. Перехід від гасла "Жити по-новому" до трьох-П "Послідовність. Порядність. Професіоналізм" взагалі нічого не пояснює і оптимізму не добавляє. Але ж президент розраховує на свою більшість в національному законодавчому органі!

Зрозуміло, що Петро Порошенко, який заявляв на Майдані про те, що він поверне Крим, завершить війну і проведе парад перемоги, учасникам АТО буде платити по тисячі гривень в день, неминуче виступає проти Петра Порошенка, який односторонньо мириться із сепаратистами, не сприяє розслідуванню масових вбивств на Майдані і злочинів Сім’ї, зберігає у владі колективного Януковича, махнув рукою на корупцію і проводить вибори по недемократичному закону, який обіцяв скасувати. Хто з них переможе? Перший виглядає дуже симпатично.

Цікаво, які програмні цінності у президентському Блоці захищають дві журналістські суперзірки? Чи не перестали вони, з моменту прийняття рішення увійти у його найдорожчу двадцятку бути "арбітрами свободи" і перетворюються поволі у традиційних українських політиків, про яких, припаруючи їх на очах у виборців, вони писали свої блискучі фактажні оповіді? Як вони оцінюють легітимізацію законодавцями терористів, надання їм всеосяжної амністії з правом побудови квазі-державної ракової пухлини в тілі України?

Попри все, відповіді на ці запитання вже нічого не змінять.

Україна вийшла на історичну траєкторію розвитку яку неможливо до кінця осмислити. На неї одночасно впливають протилежні за цінностними характеристиками і здатності формувати наслідки, - люди, події і підступні політтехнології.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги