Агресія. Сплячий прокинувся

Природа тривалим теплим мусоном і антициклонами щодня всміхається Майдану. Той пульсує, ось-ось вибухне. Або… розлетиться невидимими туманностями по українських закутках. Стоїть, міцно зачепившись за асфальт Хрещатика. Між великими світами – Західним і Східним. Десь посередині - між екватором і Північним полюсом.

Своїми Вічами, лютим "Беркутом", заматерілою авторитарною самовпевненістю владою, пісенними вишиванковими гуртами, серед старих задимлених шатрів і середньовічних барикад, дивовижно настійливим мирним людом, він зачепив світ за саме серце. Його то тонкі, то важкі струни бринять й бринять. Геть через усі цифрові простори глобальних мереж. Щодня в перших новинах світових агентств. То бадьоро-підтримуючи народ і зневажливо оцінюючи владу, то зухвало насміхаючись над хохлами-українцями і співчуваючи наляканій до смерті диктатурі. Життя починається з київського Майдану Незалежності. Пізно вночі вже інші диктори-журналісти все так же живуть Україною.

Спільні, щирі молитви, з’єднані протестом проти бездуховності влади, презирством нею основних християнських та й, власне, людських цінностей. Ще вчора розрізнене по своїх церквах духовенство, здається, таки випросило у Творця добру погоду. Для дивовижної, замиреної, до літературно надуманої, м’якої, як сама душа українця, єврореволюції. Якої Європа, переживши за два століття хвилю за хвилею жорсткі і криваві потрясіння, ніколи й не знала.

На Майдані люди з усіх куточків України насолоджуються свободою, спільністю і уявляють себе творцями майбутнього. Вони швидко і наївно забули страх, що ще вчора міцно тримав їх на кухнях, в магазинчиках, фермах, в бідних офісах, школах, лікарнях і на біржі праці. Тут вони всі рівні. Господарі. Якщо й не держави, то долі. Вершителі історії. Власної і світу.

Воїни Майдану. В смішних коричневих будівельних шоломах, фітнес-хокейних накладках, гетрах, навіть щитках для скул і повітряних подушечках, капах з підбородочними пасками. Вони відважно сходяться із качками-спецпризначенцями. Як Виговський з бідно озброєними козаками проти блискучої гвардії Трубецького під Конотопом. Ті такі ж. В устрашній амуніції, із залізною арматурою в кийках, відмуштрованими до автоматизму прийомами швидкого каліцтва, з безмотивними виплесками адреналіну і дикої агресії проти лежачих, жінок, затоптаних кованими черевиками. Навіть проти вчорашнього свого міністра чи проти відчайдушних журналістів, що на смерть б’ються за нашу свободу, на що не здатна жодна партія чи опозиція вся разом.

Це "Беркут". Він ніколи не капітулює і буде битися з мирним людом до кінця. Чи може міліція, поза спецопераціями із ліквідації озвірілих і озброєних бандитів, ховати свої обличчя від платників податків, бити їх гумовими кийками із залізом всередині? Ні. Це незаконно. І злочинно.

Свята і святки, кутя, вертепи і колядки не притишили Майдан, не розпустили його по домівках, не розслабили, не змінили революційної запальності стояти до перемоги. До повної зміни режиму. Ну і що, що такої цілі Майдан ще прямо не виголосив. Але сама його сутність, щоденні атаки на владу, персонально на її пихатих і зухвалих представників та сателітів на це чітко вказують.

Революція – це розкрита брама. Аби випустити на волю всю тривало накопичену людську ненависть, агресію насильство, фанатизм, безумство і… навіть шовінізм. І всі ті емоції, що були приснуті терпінням, покорою і страхом. Немало учасників Майдану колись записали в студентські конспекти формулу розвитку по Енгельсу і спосіб зміни формацій: "Насильство – повивальна бабка історії". Це й дало поваленому "Свободою" Леніну пекельне полум’я для "диктатури пролетаріату", яка миттєво виросла в "диктатуру диктаторів". Будь-яка політична революція – це насильницький спосіб кардинальної зміни політичної системи. Рано чи пізно.

Але українці, вслід за Махатма Ганді, який взяв за духовного учителя Льва Толстого, польською "Солідарністю" на чолі з харизматичним електриком Лехом Валенсою, більшою частиною країн Північної Африки, народи яких запустили потужну цивілізаційну хвилю "Арабської весни", мирно тиснуть й тиснуть на владу. Невміло, незграбно, несміливо, але послідовно і настійливо. Допоки та не зламається. Не розпочне за принципом "доміно", здавати під контроль Майдану один за одним владні інститути. Аж до перевиборів президента й парламенту. Або поки не спустить з ланцюга, в черговий раз, криваве насильство чи стрільбу на ураження, чи витончене єзуїтство закону. І тоді революція відповість неконтрольованою жорстокістю.

Хоча варто прислухатись до Ганді, що "перемога досягнута насильством – рівносильна поразці, бо короткострокова". Та не забудемо, що і Ганді, і Валенса боролись проти зовнішніх ворогів, які вже ослабли. Українці ще не знають, чи є в них внутрішній ворог, бо тільки, за Бекешкіною, всього 51% їх підтримує Майдан.

Масовий протест реально неконтрольований. Він діє за особливими законами, які щораз змінюються і не піддаються точному аналізу. Абсолютно очевидними є два факти. Якщо влада не відступить, аж до повної її відставки і проведення нових спільних виборів, мирна сила рано чи пізно переросте в повстання, гарячу революцію. І другий. Між цим переходом надто мізерна дистанція, аби створити надійні запобіжники. Влада майже два місяці не керує ситуацією, не здатна взяти відповідальність, не може реально управляти як внутрішньою, так і зовнішньою політикою. Вона кожен день стає слабкішою. Тому використовує на свій лад тактики тривалих диктатур і народних мас, їхній досвід. За рахунок платників податків і таємних фондів олігархів влаштовує антимайдан, стравлює суспільство, демонстративно заохочує сепаратизм, руйнує конституційні свободи тоталітарними законами. Як у сценарії 2004 року, коли московські політзакрійники розкололи і посварили Україну по дві сторони Дніпра.

У влади є час. Його зовсім немає у Майдану. Підкуп, залякування, міліцейсько-прокурорські репресії, що зараз будуть возведені в закон, стомленість людей, тривала стихія, ще солідарної з людом природи можуть деморалізувати, підточити Київське Віче. А з ним і масове революційне піднесення українців. Надовго.

Влада сидить у важкому танку і через амбразури розглядає потішний збір народу. Заточені на придушення протестних рухів, рейдерство спецслужби, міліція, прокуратура і суди, знеможена бідністю, люмпенізована радянщиною і гречко-горілкою половина професійних виборців підгодовується, бомбується "Інтером", залякується ще залізною вертикаллю президента. Він з дивовижною швидкістю в стилі Тридцяти Шести Стратагів Сунь Цзи і Чжуге Ляна (Осадити Вей, аби врятувати Чжао, Вбити чужим ножем, Грабувати в час пожежі, Ховати за посмішкою кинджал…), де-факто, послідовно перезаснував державу. Із парламентсько-президентської в особливий вид президентської. Без жодних систем стримувань і противаг. Подарувавши народу рішенням КС Конституцію, скасувавши законну, зосередивши в своїх руках всю без винятку владу. Аби не залежати від олігархів і їхніх грошей, він взяв під контроль їх та ворогів найбільш цінні активи. Сам або в долі із вчорашніми партнерами. Включаючи повну владу над НБУ, правоохоронними органами, спецслужбами і судами, переважною більшістю ЗМІ. Не виключайте, що тотальний контроль практично був встановлений і над парламентською опозицією.

Читайте: План оппозиции ввергнуть страну в хаос провалился – Симоненко

Бо наша фронда якось дуже незатійливо сприяла всьому цьому процесу монополізації, збираючи для гламурних протестів пару сотень чи навіть тисяч штатних мітингарбайтерів. Ми запам’ятали тільки гучні голоси її лідерів. Жодного месиджу, об’єднуючого суспільство для супротиву узурпації його свобод, ніхто не пам’ятає. Найприкріше, вона провалила євроінтеграційний процес.

Президент був на крок попереду всіх. У тому числі і у стосунках із Заходом. Той рукоплескав, підтримував далеко не демократичні його кроки, проекти, реформи. Пив чай, хвалив за прагматизм і бажання все змінити. Громадяни сховались, розгублено чухаючи потилиці і відводячи душу у ФБ, Твітері, на сторінках УП, Обкому, Цензор.НЕТ… Тепер не зможуть. Він вміло приховував свою мету і ціль, особливо не хвалився, не давав зрозуміти як далеко він просувається в своїх розрахунках. Він міг отримати перемогу ще до завершення війни. До 2015 року. Підписавши Угоду про Асоціацію з ЄС.

Вони би, без сумнівів, обрали би його в 2015 році. Демократично із санкціонованими Західними урядами масовими фальсифікаціями.

Ну, хоча би тому, що їм збільшили би на 10$ пенсії, зарплати бюджетникам і стипендії студентам на тлі обіцянки в 2022 році провести у норовливому Львові зимові Олімпійські ігри.

Майдан несподівано відправив його в нокдаун. Коли все почалось в 2010 році він був на вершині світу. Зараз він торкається дна.

Але В.Ф. піднявся і готовий битись. Не уступить. Бо вже раз, в 2004, це зробив і пам'ять домінує над ним. Напевно, думає, що Майдан йому винен. Разом із Галицькою Україною. Боїться. Але страх залишитись без влади і втратити все в останній раз, дорівнює паніці передчасної смерті. Він не здасть нікого із найближчого і відданого йому оточення. Бо інші відвернуться і швидко зрадять.

Президент кидається зі сторони в сторону. Це гибельно та вияв слабкості. Він вже давно не володіє ситуацією і не може захиститись від ворогів. Тільки реагує на події, але ними не керує. Плутає дії агресивні з діями ефективними. Основа влади – здатність утримувати ініціативу, заставити інших відповідати на його ходи, тримати опонентів в оборонній позі. У нього, врешті, неправильне уявлення про владу. Бо, хто контролює ситуацію, тому реально влада й належить.

Можливо президент думає про гарантії? Він досить досвідчений і вміє ефективно блефувати, пронизуючи противника своїм важким поглядом і зовнішнім спокоєм. Гра, яка могла би вже закінчитись, якби опозиція рішуче повела за собою Майдан, знову розпочинається. У президента з’явився час і шанс. Для "розводів", пошуків корпусу зрадників, підкупу лідерів або їхнього оточення, вишуканих провокацій і використання ще потужного ресурсу влади, ховаючись за псевдодемократичним фасадом. Особливо, для щоденного килимового інформаційного бомбометання в стомлений невизначеністю протистояння народ. Чи він зрозуміє, що агресивний лідер, який жорстко, рішуче діє і на початку це призводить до максимального посилення його влади, але потім це повертається проти нього? Його чисельні вороги все більше гуртуються. Він метушиться і виснажує свої сили що неминуче веде його до краху. Бо змушений йти на поводу у своїх ворогів і його агресивна енергія обертається проти нього. Виходячи із теорії революції.

Майдану потрібні чіткі цілі, озвучені і прописані, та лідер, який би зміг досягнути компромісу з усіма протестуючими і обуреними.

Перше неможливе без другого. І навпаки. Лідером ніколи не стане той, хто себе ним оголошує. Ним неможливо себе призначити. Навіть якщо толерантний Майдан не заперечить. Бжезинський, кажучи про тип Леха Валенси для українців (можливо, про Віталія Кличка), мислить ірраціонально, оскільки пробує штучно підігнати чуже минуле під інше майбутнє. Лех був лідером польського мейнстріму, киплячої профспілки, "плоть від плоті свій", наскрізь прозорий і зрозумілий. Особливо не вибирав виразів, не боявся бути різким, говорив прямо і не ховався за спини та був завжди в центрі подій.

Не впевнений, що ви назвете його, хоча би віддаленогодвійника. На Майдані.

Проблема лідера для нього ключова. Треба підтримувати його високу температуру, вогонь протесту, виробляти ідейне паливо і бути символом. Аби його беззастережно прийняла більшість українців і швидко визнав світ. З ним змушені були би змиритись всі амбіційні опозиційні політики, що призначили себе лідерами. Очевидно, що на горизонті - тільки ув’язнена Качанівської тюрми. І цим вона небезпечна. Для влади і політиків, які безуспішно намагаються осідлати Майдан. Але той - тільки рушниця, яка не може безкінечно висіти не зарядженою. Проте, вона сама по собі настільки небезпечна, що влада день і ніч шукає будь-які способи її прибрати або зламати. Але тепер влада може без проблем винести Юлі заочно стільки приговорів, на скільки стане фантазії.

Події мають щонайменше два сценарії.

Перший. Влада дозволяє лідерам – Кличку, Порошенку, Яценюку, Тягнибоку – тягнути соломинку і визначати "старшого гетьмана". Єдиного кандидата. Розуміючи, що в існуючих умовах, ніхто з них реально у Віктора Федоровича не виграє. Вірніше, виграти йому не дадуть. І справа не тільки у фальсифікаціях. Ніхто з них контрлідером для нього поки що не став. Над програмою свого політичного лідерства вони взагалі не працюють. Та й скелети в їх шафах вже сьогодні відкривають двері. Немає як окремої лідерської, так і спільної стратегії. У тому числі, в неминучому черговому перезаснуванні держави. До прикладу. Прийняття нової Конституції. Але на якій правовій базі? Діючої? Але вона нелегітимна. Нелегітимною можуть визнати наступну. Відправити уряд Азарова у відставку і створити технічно-перехідний? Для чого? Взяти на себе відповідальність і розписатись в повній немічності? Тим більше, що для цієї екстравагантної ідеї потрібен повний консенсус з Главою держави, який своїм Указом, наприклад, призначить Віталія Кличка міністром спорту, Петра Порошенка – прем’єром, Арсенія Яценюка – міністром фінансів, а Авакова губернатором Харківської області при мерові Генадієві Адольфовичу.

Ви плачете і шукаєте погані слова мені у відповідь? Не поспішайте.

У президента є пауза. Від Майдану і Заходу. Він професійний гравець. Юля сидить. Майдан сіє ярові і ховається в міграції. Парламент вже прийняв для цього цілий пакет законів.

Другий. Президент непоступливий і злий. Розганяє Майдан. Законно. За принципом Франко: "Друзям все, ворогам закон". Парламент 16 січня, разом із непрочитаним бюджетом, прийняв усе необхідне для цього. Майдан, після підпису президента під одинадцяти законами, буде заборонений разом із правом на мирні збори. Тобто рушницю буде заряджено. Вірогідність силового повстання народу більш аніж 51%, введення персональних санкцій більш аніж 90%, криза ПР – більш аніж 31%, відхід від президента ключових олігархів – 31%.

Це не статистика. Прогноз. Ніяких доказів. Як і немає достатніх контраргументів.

Оскільки, будь-які вибори в таких умовах легітимними ніхто не визнає, вони реально неможливі. Отже, міжнародний круглий стіл і гарантії президенту. Юля виходить із тюрми. В неї є право публічно відмовитись від боротьби за владу?

В кожному з цих двох сценаріїв можливі різноманітні лінії розвитку. Але суті вони мало змінять.

До прикладу. Віталій Кличко, володіючи особистим рейтингом від 17 до 22%, є тільки наступним за Віктором Януковичем. За популярністю у виборців. Цифри його підтримки далеко не "президентські". Зважаючи на революційне піднесення, вони мають коливатись в межах від 32 до 43%. Оскільки рейтинг В.Ф. тримається виключно на "електоральному якорі", який може зрости в межах не більше як 3-4%, виключаючи фальсифікацію. Рейтинги інших лідерів, або теж "на якорі" ("Свобода"), або пасивні, або, найшвидше, штучні.

Лідер "Удару" не кращий спікер, не володіє політекономічною, легкою літературною мовою. Не акцентує увагу до себе цікавими ідеями. Немає зрозумілого бачення майбутнього країни, влади, єдності народу, відчуття ненадуманого патріотизму чи м’якого, ліберального націоналізму. Як у Ющенка. Бо саме цей образ, попри гостру і важку образу на нього, буде супроводжувати нового опозиційного лідера і вимоги до нього. Третій президент залишив такі стійкі тренди розвитку української держави, які четвертий не зміг зламати. Хоча й не раз пробував: Голодомор, Євроінтеграцію разом із особливою програмою партнерства з НАТО, Національну самоідентичність, яка сьогодні вибухнула майданами від Заходу до Сходу, разом із реальною українською історією, мовою і Болонським процесом. Головне – виборцям сподобалось жити в умовах політичного плюралізму.

Запропонована версія Уряду Кличка незрозуміла і угодницька. Вона може означати тільки, що він, як президент, не збирається міняти існуючу авторитарну систему правління. Бо, до прикладу, призначає сам Уряд. А може, його має призначати партія чи їх коаліція, які перемогли на виборах, що і є демократією? В ньому, чомусь, немає місця Тимошенко. Її що, збираються і дальше тримати у в’язниці? Що означає в ньому прізвище Фаріон, яке стало символом розколу і протесту, в тому числі на Заході, і яка "йде в ЄС, щоби прищепити там інші цінності"?

Пропозиція Петру Порошенку стати прем’єр-міністром надто особиста і наївна. В нього немає політичної партії, відомої команди однодумців. Крім ідеального вміння завжди і всюди бути лідером та із владою. Бізнес зобов’язує. Зараз він чи не ключовий переговірник із Заходом. Здається, не тільки від Майдану, де є досвідчений і чесний Тарасюк, але й від влади. Та вже в західній ізоляції. При чому, на всіх рівнях. Єдиний, хто може донести месиджи від неї - Петро Порошенко. І він це добротно робить. Його владні ЗМІ особливо не критикують, не помічають. Відчувається, що в нього особлива місія. Золотий човник: між Банковою (Грушевського)-Заходом-опозицією. І зворотно. М’яка критика влади, ніяких персоналій, радикальних вимог і дій. Висока політична культура, толерантність. На тлі партійних лідерів це різкий контраст.

Якщо "список уряду Кличка" справжній, то він шукає компроміс з Порошенком. Цю ідею негайно підхопили політологи з "дорогої десятки". Надто передчасний постріл. Але він показує, що в країні викристалізувалось два лідери. Обидва харизматичні, багаті, не радикальні, готові до компромісів і… правонаступництва. Порошенко надзвичайно тісно пов'язаний з керівництвом держави і ПР. Свідчення цьому - швидке нарощування за останні три роки активів. Кличко не один раз відмічався експертами як політик, що підтримується АП. Не випадково він заявив, що Тимошенко до 2015 року звільнена не буде та не підтримав "Свободу" в святкуванні річниці Бандери.

Висновки напрошуються самі.

Тимошенко ні влада, ні опозиція звільняти не збираються. До 2015 року. Якщо переможе Янукович, то не пізніше 2017 року він її помилує. Але коли президентом стане хтось із двох цих політиків…? Тимошенко здатна все змінити. Здається, про плани щодо неї ми можемо і не дізнатись. Це при тому, що Комітет з іноземних справ Сенату США 15 січня на своїх слуханнях приділив питанню звільнення Тимошенко чи не основну увагу. Захід чудово розуміє, що єдина альтернатива Віктору Януковичу – Юлія Тимошенко.

Не кипіть. Подумаємо разом.

Вікторія Нуланд на цих же слуханнях заявила, що питання звільнення Тимошенко піднімається на кожній зустрічі з українською владою. "Але президент Віктор Янукович не здатен зробити цей крок". Тому, закликавши владу і Майдан не вдаватись до сили, продемонструвавши готовність сприяти відновленню переговорів із МВФ, США "будуть фокусуватись на забезпеченні законності президентських виборів 2015 року, а не на підтримці кандидатів". Раніше Сенат США в своїй резолюції закликав "утриматись від насильства і почати діалог з метою національного возз’єднання". У грудні минулого року Європарламент Резолюцією закликав ЄС організувати переговори з круглим столом між президентом, опозицією і громадськістю. Навіть створив для цього спеціальну широку комісію. Та не доїхала до Києва.

Якщо відкинути емоції, то виглядає так, що Захід не збирається тиснути на Януковича до 2015 року. Тобто вводити персональні санкції, розслідування…. Тому, що немає адекватного персонажу, здатного втримати громадянську, соціально-економічну стабільність в країні. Янукович, попри звинувачення у створенні режиму політичної диктатури, повної втрати довіри, залишається єдино-спроможним не допустити в підчеревині Європи і Росії гуманітарної кризи і громадянської війни. Якщо… Якщо не застосує криваву силу. Тому у опозиційних парламентських лідерів, рано чи пізно, може з’явитись запит на Тимошенко. На здорову агресію.

Втішений новинами з Вашингтону, довірою до нього американського істеблішменту, розуміючи "санкції на столі" як гральні, він 16 січня зробив опозиції сюрприз – стриножив її разом із Майданом і закликав їх боротись із законом, судами, прокуратурою і вітряками. Разом із Кернесом, який від імені харківської громади пропонує перетворити депутатів у послужну челядь влади. Всіх блогерів і тихих революціонерів Інтернету будуть повально судити за "вільнодумство", яке буде трактуватись як наклеп, а нещасній Юлі взагалі винесуть вирок заочно. Як і всім біженцям її уряду.

Що буде робити опозиція, якій вже ріжуть ліву руку без анестезії? Як готовий себе вести Майдан? Мирність його протесту, якщо президент не накладе вето на ці неконституційні, суттєво звужуючі права і свободи людини закони, стане неможливою. Агресія влади збудить агресію суспільства, у якого немає простору для відступу. Сплячий, як у Герберта Уеллса прокинеться, якщо не впаде у відчай і у летаргічний сон. Потрібна нова стратегія революції і рішуча консолідація опозиції. Без взаємопоборництва і гетьманства.

Читайте: Забзалюк: Яценюк превратил Евромайдан в сериал "Гарри Поттер - принц полукровка"

Звечоріло. Природа, добра й мила, навіть у Хрещення Господнє не збирається випробовувати протестний люд сильним морозом. Їм і так важко. Останні миті свободи? Вони найдорожчі і найсолодші. Дальше – жорстка боротьба або гнітюча поразка. Назавжди.

На антимайдані тиша. Не кричать Чечетов із Бондаренко, не проїдає розум шансон, не чути підігрітого спиртним хриплого гомону байдужого до всього електорату партії влади. Та святкує свою чергову вікторію і готується вернути країні стабільність і покращення. Без Майдану і Європи.