To beat or not to beat?

Забавну річ відзначив у коментарях «Лівому Берегу» «регіонал» Олег Надоша. Парламентський зал не зручний для депутатських бійок, сказав він. Звучить майже як жаль. Виглядає на те, що інакше тамтешні термінатори показали би себе у повній красі. Втім, зручний зал чи ні, українські депутати билися «під куполом», б`ються і битися будуть.

«Урядники» та їх візаві

Певний час тому назад йшлося про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів. Вперше ця ідея була актуалізована у зв’язку з політреформою 2004 року, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо.

Тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали, казав він. Робочою ж назвою такої служби могло б бути слово «пристави».

Але ж як бути з депутатською недоторканністю, запитаєте ви.«Попросити» з зали депутата, якщо той іти звідти не бажає, не можна. Хіба що тягнути парламентарія силоміць за комір чи за лацкани піджака, де якраз і сяє застережливим світлом депутатський значок: не руш, тут діє імунітет!

Прихильники ідеї введення інституту приставів запевняють, що ніяких порушень прав нардепа в даному разі не передбачається. Адже існує, мовляв, відповідний закордонний досвід. Хоча, якщо уважно проштудіювати закон «Про статус народного депутата», стає зрозумілим, що запровадження наглядачів за порядком з духом і буквою цього закону абсолютно не корелює.

За кордоном чубляться і журналісти теж

За кордоном випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під кримінальне законодавство.

У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту.

«Обоз» не занурювався глибоко у тему закордонних мордобоїв (нам, Богу дякувати, і своїх вистачає), проте склалося враження, що найбільш задерикуваті депутати живуть передусім в Азії. Інтернет видає посилання на бійки у парламентах Тайваню, Індонезії та Шрі Ланки, які транслюються в прямому ефірі. Подекуди вони закінчуються значно трагічніше, ніж це можна собі уявити.

Відомий інцидент у турецькій «верховній раді», що мав місце 31 січня 2001 року. Тоді від «високої напруги» емоцій у депутата Мехмета Февзі Шиханлі сталася гіпертонічна криза, і він помер у лікарні. Наступного дня головного кривдника померлого Джахіта Текелі-оглу заарештували і через три тижні засудили до двох років і дев'яти місяців ув'язнення за ненавмисне вбивство.

Дикунством перевершив усіх один з парламентаріїв Йорданії: того ж таки 2001 року він просто у сесійній залі відкусив своєму колезі вухо, але лікарі вдало пришили втрачений орган на місце. А коли у Чілі (це хоч і не Азія, проте випадок цікавий) розглядали питання про зняття з Августо Піночета звання почесного сенатора, в парламенті побилися не тільки депутати, а й журналісти.

«Найкраще» з вітчизняного

Якщо ж вибирати кращі «бої» Верховної Ради, то визначитися з призерами не просто. Пікантний скандал мав місце у Раді в квітні 1997-го. Тоді рухівець Павло Мовчан натякнув з трибуни ВР, що між лідерами ПСПУ Наталією Вітренко та Володимиром Марченком існують не лише партійні та професійні взаємини. Марченко вступився за честь дами і відправив Мовчана у нокаут. А Наталія Михайлівна ще й трохи побуцила опонента ногами, називаючи його «бандерівцем».

Ще один хрестоматійний випадок за участю жіночих ніжок: інцидент кінця 2002 року, коли прокучмівська більшість намагалася звільнити з посади голови НБУ Володимира Стельмаха, а захищала його, як не дивно, Юлія Володимирівна. Коли остання йшла по проходу в сесійній залі, її штовхнув Григорій Суркіс. Буцімто, випадково. Тимошенко не лишилась у боргу і взутою у туфлі на шпильці ніжкою наступила кривднику на ногу. Відтак Суркіс казав, що ЮВТ зіпсувала його єдину нову пару взуття, і вимагав за це компенсації.

Втім, останній приклад бійкою не назвеш. На відміну, наприклад, від знаменитих «битви за щитову» або «битви за серверну», які мали місце відповідно у 2007 та 2008 роках. Перша відбулась у лютому 2007-го, коли накал пристрастей через масовий перехід депутатів до провладної більшості досяг апогею (нагадаємо, що тоді до призначення Ющенком позачергових виборів лишалось 2 місяці).

У ході «битви за щитову» БЮТ і Ко зайняли відповідне приміщення, забарикадувались там, перерубали кабель і захищали плацдарм зі свічками в руках. З серверною було не так романтично: 12 листопада 2008-го Рада відправляла у відставку тодішнього спікера Арсенія Яценюка, й Партія регіонів здогадалась, що БЮТ вдасться до своєї улюбленої практики блокувати та виводити з ладу технічні приміщення. Тож за серверну відбувся короткий, але рішучий бій.

Хоча, як коментував газеті «Сегодня» перебіг бойових дій депутат від ПР Ельбрус Тадеєв, бійки як такої тоді не було: «Для мене і моїх друзів завдання було зрозумілим: треба забезпечити, щоб система «Рада» працювала. Ми прибігли і по-людськи попросили відкрити нам двері (серверної. – Авт.) і дати парламенту можливість працювати. Але нам сказали: «Пішли нафіг». Довелося відкривати двері таким чином, що вони зламались. А бійки між нами та бютівцями не було – ми просто штовхали один одного».

До речі, про те, що штурханина між нардепами – подекуди зрежисована подія, говорить і депутат Тарас Чорновіл. Насправді ніхто нікого не прагне покалічити, пояснює він, тож поки кулак лише тільки занесено, є велика ймовірність, що імітація рукоприкладства залишиться хіба що картинкою на телеекрані, призначеною для виборця, а в хід між депутатами між тим підуть інші методи домовлятися.

Втім, інколи події виходять з-під контролю або ж відбуваються за цілковито іншим сценарієм. Хто не пам’ятає 27 квітня 2010 року, коли Рада ратифікувала «харківські домовленості» Януковича? Опозиція підготувалася до зриву пленарного засідання заздалегідь, принісши до зали димові шашки та яйця. Втім, як завжди, одна сторона перекладала відповідальність на іншу, звинувачуючи опонентів у провокаціях.

Хай там як, але «харківський» вівторок у ВР завершився для нунсівця Олеся Донія потраплянням в лікарню, де постраждалому діагностували струс мозку. А усі ТБ-новини показали, як біля голови Верховної Ради вчасно нагодилися… бодігарди із чорними парасолями в руках, і як останні захищали Володимира Литвина від яєчні, котра могла б опинитися у спікера на голові.

Останнє ж вікопомне голосування на Грушевського, 5 відбулося минулого четверга – 24 травня Верховна Рада намагалася прийняти, але так і не прийняла закон про мови. Розгляд закону вийшов, без перебільшення, кривавим: бютівцю Миколі Петруку голову розбили до крові.

Відтак лишається лише порадіти з тієї обставини, що депутати не пускають у хід вогнепальну зброю, право на носіння якої вони мають. Вже згадуваний Олександр Задорожній колись скаржився на те, що парламентарі приходять до сесійної зали озброєними. Так це чи ні – невідомо, але постріли «під куполом» ще не звучали. Принаймні, поки що…