УкрРус

Що думає Петро Порошенко?

  • Що думає Петро Порошенко?
    EPA

З двох можливих стратегій виходу у війні з Росією президент України обрав третю. Примус Путіна до миру виглядає тільки калькою з його ж спецоперації "примусу до миру Грузії" 8.08.08. Росія тоді блискавично взяла Грузію в лещата. Зі сторони Кавказького хребта вона діяла 58-ю армією, спецназом ГРУ і розвіддиверсійними ударними групами, майже 200 танками, штурмовою і бомбардувальною авіацією. З Чорного моря, захопивши Поті, наступальні дії своєї ж морської піхоти забезпечував Чорноморський флот РФ з базою в Севастополі. Не дивлячись на введений воєнний стан, нарощування масових етнічних чисток грузинських сіл, реальна загроза захоплення Тбілісі, повна індиферентність ЄС і США не залишили Саакашвілі вибору. Він прийняв мир від Москви в обмін на втрату Південної Осетії та Абхазії. Це була капітуляція.

Попри легку здачу Криму політиками і надання "зеленого коридору Сім’ї", Україна не виглядає слабкою стороною у війні з Путіним на Сході. Озброєні сепаратисти утримують не більше четвертої частини Донецької і Луганської областей. Забезпечені повністю всіма сучасними засобами ведення війни з регулярними українськими Збройними силами, підтримувані значною кількістю професійних російських командос, різноманітною важкою артилерією, авіацією, космічною розвідкою, Генштабом РФ, вони змушені повільно відступати від добре збудованих фортифікацій. Врешті, кільце мало зімкнутись.

Це спонукає Москву терміново змінити стратегію війни. Добре розріджені чисельними втратами терористичні загони вже не в стані чинити опір українським військам. Тому, від розрізнених бойових операцій відтиснення українських військ із окремих населених пунктів і нанесення їм максимальних втрат безперервними диверсійними атаками в самих різних місцях воєнного театру, вона перейшла до швидкого оперативного просочування в зону бойових дій кадрових, тактичних, високомобільних груп військ спеціального призначення РФ. Без розпізнавальних знаків. Зелених чоловічків. Це пряме воєнне вторгнення Росії в Україну. Не виключно, що ці окремі ударні підрозділи на якомусь етапі можуть перетворитись у фронтову армію, яку Москва устами Лаврова не буде визнавати своєю.

Росія вже не приховує воєнної агресії. Вона зухвало дивиться нам в очі харизматичною посмішкою Владіміра Путіна і запитує; "Ну і що ви нам, хохли, зробите? Нападете, оголосите нам війну, розірвете дипвідносини?".

Саме в часі Мінська на територію України ввійшли російські танкові батальйони із спецназом на броні. Захоплений Новоазовськ з прилеглими селами. Джен Псакі від імені Обами заявила, що Росія веде прямий контрнаступ на Донбасі. Карл Більд констатує, що на Сході України йдуть бої між "регулярною армією України та регулярною армією Росії. Існує визначення цьому". Український Генштаб допомоги оточеним добровольчим загонам в Іловайську вперто не надає. Вони в кільці і через соціальні мережі волають допомоги. Аби заглушити їх крики, Київ вимагає режиму "тиші" в зоні АТО.

Росія вкотре зірвалась із ланцюга санкцій.

План Путіна – аншлюс Південно-Східної України. Тимчасово ігноруючи "кістку в горлі" - Дніпропетровськ із Коломойським - він, використовуючи ті ж "грузинські лещата", відсіче Україну по дузі Луганськ-Донецьк, Запоріжжя, Херсон і Миколаїв від виходу до Чорного моря. "Містралі" мсьє Оланда можуть зіграти вирішальну роль у битві за морські рубежі Києва.

Або включить розширенням і поглибленням гуманітарної катастрофи в Донбасі таймер гострої воєнної, політ економічної і соціальної кризи, швидко вичерпуючи обмежені ресурси до тривалої війни із наддержавою. В умовах чергових маневрів Києва між ЄС і МС країна, як ніколи, опинилась один на один із історичним безжалісним ворогом.

У чому суть і ціль контактів між двома Генштабами – Києва і Москви? Розширити віртуальну співпрацю з Росією по всіх можливих напрямках, створюючи димову завісу над її воєнною агресією проти України?

Президенти тиснуть руки і втаємничено про щось домовляються дві години. У ці ж хвилини, за даними НАТО і польської розвідки, Росія починає повномасштабне вторгнення. Вона ігнорує навіть те, що толерантна й дипломатично вишукана українська влада оголосила "день тиші". Українські вищі політики чомусь не побачили чесного жесту відданого українського союзника, лідера Великобританії, засновниці світової дипломатичної школи, Девіда Кемерона, який не подав руки Путіну. Як агресору і завойовнику України. Можливо тому, що він захищає непорушні і єдині для всіх цінності, а наші високопосадовці - тільки свою владу.

Деякі національні літератори і вічні члени команди влади вбачають в Мінську аналогію з арабо-ізраїльськими війнами, коли Тель-Авів одночасно вів з Палестиною переговори. Ще з 1948 року. Це дало можливість Іцхаку Рабіну і Ясіру Арафату, між великими руками Біла Клінтона, потиснути взаємно руки на підписанні мирних угод в Осло та створити Палестинську національну адміністрацію. За це в 95-му Рабін був вбитий правим екстремістом Ігалем Аміром. Але Ізраїль володіє пятидесятикратною військово-технічною і економічною перевагами над воєнними і терористичними організаціями арабського світу, відкрито ворогуючими з ним. Навіть при цьому йому знадобилось… 45 років, аби зробити цей простий жест, свідомо приносячи себе в жертву непримиримим.

Мінськ набагато ближчий до Мюнхена 1938-го. Роль євродуумвірату – Даладьє і Чемберлена – цілком могла виконувати енергійна канцлерка Німеччини, яка до символічного візиту в Київ, 23 серпня, 34 рази розмовляла телефоном із своїм другом президентом Путіним. Захищаючи німецькі інтереси в Росії, ключовий месидж Анегели Меркель був – мир і співпраця з Росією. Аж до готовності переглянути частину Угоду про Асоціацію з ЄС в інтересах Росії.

Путін, швидше за все, про це нічого не знав. Або не вважав для себе це важливим. Бо негайно дав команду на пряме вторгнення в Україну і гуманітарними конвоями демонтувати найбільш цінні заводи ВПК на Сході.

Перед анексією Судет Гітлер всіляко залякував Європу війною. Він, як і Путін, вдало блефував. Чехи могли зібрати мільйонну армію, а разом із Францією виставити проти Рейху втричі більшу. Але Бенеш, всіляко уникаючи конфронтації, і шукаючи миру любою ціною, капітулював під тиском євролідерів. Відмовою підтримати Чехословаччину, вони намагались уникнути війни з Гітлером. "Я вважаю, - вигукнув Чемберлен – що це мир для цілого покоління". Після Мюнхена Бенеш гордо заявив; "Гадаю, що моя поведінка в Мюнхені була найвизначнішим вчинком мого життя. Мюнхен – найстрашніший бій, який я коли-небудь відбув. Заявляю з усією відповідальністю, що, я переміг сам себе і пожертвував собою не менше заради чехословацького народу, а й для Європи". Він ще не знав, що капітулюючи, він приносить у Європу війну. Може відчував. Бо зрікся влади і втік до Америки.

Згоджуюсь, що повторення історії є тільки фарсом.

Чого домоглася Україна в Мінську? Нічого. Навпаки. Переговори, як свідчать факти, посилили кризу. У той же день ще на 1,9% впала гривня по відношенню до долара і продовжує знецінюватись. Російські війська разом із сепаратистами захопили вже десяток населених пунктів, стратегічних висот і комунікацій та взяли у кільце наших військових. Не тільки в Іловайську. Путін, з жестом доброї волі, пропонує їм, зелений коридор якщо вони віддадуть зброю сепаратистам і російським військовим, готуючи, не виключно їм пастку. Він знову виписує порядок денний війни на Сході.

Захід, зважаючи на мирний процес в Мінську і "енергійні" плани по його подальшому наповненню, збільшувати тиск на Росію не може, наступні санкції вводити негайно не буде, військову допомогу Україні надавати ніяк не хоче. Може тому, що наші військово-політичні делегації не сидять в Брюсселі і Вашингтоні.

Канцлерка Німеччини дуже просто охарактеризувала ситуацію для Порошенка: "Самотужки ви війну у Путіна не виграєте". Що вона мала на увазі, відмовляючи Україні у військовій допомозі?

Мир з Путіним.

Тобто, ситуація в цілому стала значно більше критичною і загрозливою. Путін оголосив себе в Мінську "третьою стороною конфлікту" і запропонував нашому президенту вирішувати питання війни в миру з "лідерами ДНР і ЛНР", при його "всілякому сприянню". А вони хочуть надзвичайно широкої автономії аж до необмеженого права на зовнішню політику. Поступово, українське суспільство будуть схиляти до цього як єдиного способу початку мирного діалогу з Путіним!

Очевидно, невідома "потужна команда" президента України мала би найперше виписати формулу зустрічі двох воюючих сторін – України і Росії. Як євреїв і арабів, що й дало, врешті-решт, їм право потиснути руки. Вона проста. Припинити війну, вивести свої війська, відмовити в допомозі терористам і тільки тоді провести повномасштабні переговори з участю ЄС і США по напрацюванню нового договору з відновлення безпеки та миру на євроконтиненті.

Найшвидше, оскільки саме Петро Порошенко був ініціатором Мінська, то зустріч могла відбутися виключно на умовах Путіна. З його порядком денним. На тлі неформального, без зрозумілої цілі, Саміту країн МС, високих євро представників змусили сфоткатись з диктатором Лукашенком, що входило в гру В.В., і тільки "на полях" поговорити про війну в Україні. Путін увесь час був над ситуацією, узгоджуючи нарощування агресії в помсту, поки що, за псковських десантників. Він не змінив курс, навіть на один градус, як цього чекали від Берліна до Вашингтона.

Сьогодні при розгубленості його силою і зухвалістю, тільки він встановлює правила гри.

На брифінгу в Мінську Петро Порошенко заявив: "Логіка мирного плану була підтримана всіма, без винятку, головами держав, і всі ми дуже жорстко наполягали. Щоби в першу чергу була досягнута домовленість про забезпечення миру і свободи для українських громадян, які незаконно утримуються незаконними збройними формуваннями". Попри об’єктивну реальність.

Це ключова фраза президента. Розмита і дуже далека від війни на Сході. Сепар-терористи іменуються тільки "незаконними збройними формуваннями".

Валерій Чалий, який геть витіснив міністра Клімкіна із активної зовнішньої політики, наостанок закінчив: "Серед питань, які можуть бути вирішені в найближчій перспективі – звільнення заручників і полонених. Наступний – встановлення контролю з україно-російським кордоном". Це "першочергові заходи по реалізації мирного плану президента України на Донбасі".!??

Отже, зрозумілого, логічного і адекватного мирного плану у Петра Порошенка немає. Як і наповнення його президентської програми "Жити по-новому". Бо мир має стояти на сталі сили. Пропозиція миру жертвою війни, якою є Україна, є шлях до капітуляції. Хто постійно підштовхує Українського президента до миру, будь-якою ціною, з Росією? Знову сісти в шпагат посередині між Євросоюзом і Митним альянсом Євроазії? Не ці ж самі радники готували Януковича до Вільнюса?

ЄС, тиснучи на обидві сторони, будь-якою ціною, намагається припинити війну Росії із Україною. Не іменуючи Путіна агресором, а Росію – воюючою стороною. Німецький бізнес Україна стратегічно не цікавить. Він тисне на Меркель у підтримку Росії ціною України.

Це цілком лягає в доктрину Путіна – розхитати державу українців, десуверенізувати її, перетворивши в протекторат Росії. Як по першій Переяславській Угоді. Замість гарнізону в Києві – вето на вступ у НАТО і ЄС. Перше запропонував, древній Бжезинський, чим посіяв серйозний вірус у підтримку України євроатлантичною спільнотою. Друге все частіше в закуліссі обговорюють політики Німеччини, Франції, Італії. Путін, користуючись Мінськом і рішенням євробюрократів про необхідність консультацій з РФ, висунув три вимоги після зустрічі з Петром Порошенком до підписання Асоціації з ЄС. Вони не тільки роблять неможливим цей процес але й вимагають зміни технічного і юридичного регламентів самого Євросоюзу. Це пряме вето ще й на Київську євроінтеграцію. Як ціна за мир з Путіним?

Що заважає Петру Порошенко адекватно відповісти Путіну – ввести воєнний стан на Донбасі, відкликати посла з Москви, закликавши до цього і Захід, негайно ратифікувати Угоду з ЄС, без будь-яких обмежень і застережень, звернутись жорстко за воєнною допомогою до США і НАТО, вимагати від ООН визнання Росії агресором – воюючою стороною із припиненням її постійного членства в РБ ООН та створення спеціального трибуналу для розслідування злочинів Кремлівських високопосадовців проти людства? Нерішучість, особлива чутливість до миротворення, наявність високовартісного бізнесу в Росії, який справно платить податки в її казну, підтримуючи, таким чином, політику Владіміра Путіна? А може загроза холодної зими без російського газу, занепад економіки без її ринку, зобов’язання перед окремими західними лідерами, які підтримали Порошенка у боротьбі з Тимошенко? Відповіді, швидше за все, на це ми ніколи не отримаємо. Це вже стала традиція української політики коли країною понад двадцять років правлять глибоко корумповані бізнес-еліти. Можливо варто більше довіряти президенту, що він не уступить національного суверенітету і відновить державу?

Але марно. Формується небезпечний для президента Порошенка внутрішінй тренд – гостре невдоволення і зростання готовності найбільш патріотичних мас до рішучих дій. Чергової революції? Важливо, що її основу складуть люди із зброєю. На Сході, як і всюди, вони все більше розчаровуються в політиці Банкової. Поки що їй вдається, шляхом всіляких маніпуляцій і "перемикання кнопок", переводити реакцію громадянського суспільства то на дочасні парламентські вибори, що приречені привести в національний законодавчий орган не патріотів і професійних політиків, а коньюктурщиків, всю олігархію і команду Януковича, яка тісно, дуже тісно, працює з президентом, то на Тимошенко, то, зрозуміло, на зовнішнього ворога – Путіна. Або на різноманітні скандали, де влада виступає нібито незалежним зовнішнім арбітром. Чи на філософію неминучої смерті Росії внаслідок її війни з Україною, або якесь неймовірне повстання олігархів проти Путіна. Північно-Східний сусід від історичних воєн став тільки сильнішим і більш зухвалим, а після смерті царя Росію очолював ще більший сатрап і ненависник України. Вона – класичний історичний агресор.

Петро Порошенко чомусь ігнорує інші дві стратегії. Чи його закрите найближче оточення? Вони виходять із того, що Росія веде повномасштабну, специфічну, асиметрично-гібридну війну з Україною. Президент, з моменту інавгурації, старанно уникає використання цього політ юридичного визначення. Тому, відносини з Росією стоять на голові ногами вверх дригом.

Перша. Сюрреалістична. Україна може розраховувати тільки на себе і згуртованість нації. Всі реформи і рішення влади мають бути зорієнтовані на перемогу у війні з Росією і відновлення державного суверенітету. Для цього президент мусить стати першим патріотом країни. При максимальному й значно завищеному особистому рейтингу в 36% проти 89% Путіна, це майже, неможливо. Бо йому потрібна повна особиста, внутрішня реформа, чого не відбувається.

Це шлях Ізраїлю. Як і йому, українцям Путін відмовляє в державності, праві на суверенність народу, вважаючи, що його, як історичної спільноти людей не існує. Війною він намагається демонтувати державу древніх русичів. У кращому випадку - десуверенізувати її, перетворивши на окремі анклави з квазідержавними ознаками у повній колоніальній залежності від Москви. Росія буде йти в цьому до кінця, включаючи у воєнний компонент ще й економічні, гуманітарні і випробувані нею вже політичні, інформаційні види зброї. Тому, українці, як і євреї, приречені бути воюючим народом тривалий час. Розраховувати на швидке завершення війни на Сході, чого так прагне Петро Олексійович, не варто. Вона, у різних видах, може продовжуватись надто довго. Якщо не відмовитись від частини країни на користь Росії.

Саме це визначає моделі, тип внутрішніх реформ. Перш за все, модернізації влади, яка має запропонувати внутрішній кодекс цінностей – тотальна декорупція, відкритість у відносинах із суспільством, поєднання демократії з воєнною політикою через встановлення справедливих і ефективних правил політичної конкуренції, пріоритетна розбудова Збройних Сил, розвідки, служб безпеки при реально незалежній судовій владі і відсторонених від політики в органах правопорядку. Разом із послідовною люстрацією і жорстким розділенням бізнесу і влади. Навіть, якщо це викличе невроз в євродрузів, то відмовити народу на його суверенне право захищати всіма способами себе і державу, ніхто не посміє. Але ми отримаємо самого сильного союзника – США і його рішучих атлантистів.

Це виглядає теорією. Бо Петру Порошенку треба зруйнувати все, що він збудував за цей час і створити зовсім іншу конструкцію. Цікаво, якби Натаньяху, наприклад, мав великий бізнес десь в арабському світі, як би на це реагували в Ізраїлі?

Реалістична. Петро Порошенко визнає Росію агресором, який, в порушення всіх можливих писаних і неписаних норм міжнародного права, воює з Україною своїми регулярними збройними силами, вбиваючи мирне населення, знищуючи економіку і життєво важливу інфраструктуру, перетворюючи Схід України в територію гуманітарної катастрофи. З Москви, негайно для консультацій, відкликається український посол. МЗС звертається до ЄС і США також відкликати своїх послів із столиці агресора і просить терміново зібрати розширене засідання РБ ООН разом із введенням четвертої хвилі системних санкцій. Це дешевше аніж воювати з Путіним. Вимагати визнати постійне членство РФ у РБ ООН неможливим і припинити його до моменту підписання справедливого мирного договору з Україною та забезпечити, таким чином, можливість прийняття відповідної до ситуації резолюції. Так сталося з СРСР в грудні 1939 року, коли його виключили із Ліги Націй через агресію проти Фінляндії. Це була акція повного відчаю, але наповнена справедливістю і співчуттям до жертв диктатури Сталіна.

Варто відмовитись від марних очікувань на компроміс з Владіміром Путіним щодо історичного інтеграційного маршруту України. Негайно, не відкладаючи, ратифікувати Верховною Радою угоду про Асоціацію з ЄС, перетворивши тривалою інформкомпанією війну Росії не тільки з Україною, а й із усією Єпроунією. Таким чином, отримати унікальні площадки в усіх європарламентах для роз’яснювальної і наступальної політики проти нового російського націонал-шовіністичного Рейху. Поставити жорстко питання перед Заходом про військову допомогу Україні, заявивши протест проти продовження постачання озброєнь і товарів подвійного призначення окремими країнами Москві. Якщо Німеччина, разом із Францією, збирається постачати озброєння Іракським курдам, то чому вона відмовляє Україні, де російські військові разом із терористами масово знищують цивільне населення? Чим терористи на Сході України кращі від ісламських терористів в Іраку? При цьому не забудьмо, що через іракський кордон живить в конфронтації з турками ті ж курди, які вже давно прагнуть спільної автономії.

Важливо, переважній частині політичних сил поставити питання про термінове поновлення діалогу з НАТО ще до вересневого Саміту в землі древніх кельтів-Уельсі, включення в його порядок денний питання щодо агресії проти України з боку Росії і вимогу отримати ПДЧ.

Після цього й виникне ситуація необхідності мирного плану виходу з війни із Росією. Тобто реальний привід для мирних переговорів. Тоді можна буде прийняти рішення про припинення вогню під егідою ОБСЄ разом із розміщенням миротворчої Місії ООН на двосторонньому кордоні, відведення регулярних військових сил та створення деескалованої буферної 100 кілометрової зони з обох боків, про забезпечення роззброєння парамілітарних збройних формувань. І ще багато чого, що дійсно відновить на тривалий час мир в підчеревині Європи.

Але це важка дорога. Заклики до миру мають стати на міцні, броньовані, ноги. Треба вирівняти сили. Відновити геополітичний баланс. Моральні цінності Росії діаметрально протилежні Західним. Тому, мирні переговори України в умовах її політичної, економічної і воєнної нестабільності і дезорієнтованості для Путіна є тільки проявом слабкості, нездатності до супротиву. Мінськ вчергове дезавоював ЄС і посіяв сумніви у США в спроможності національного політичного керівництва реально чинити опір Кремлю. Важливо, не триматись за амбіції, а визнати, що переговори в Мінську провалені. Продовжувати їх у такому форматі безнадійно і небезпечно, зважаючи на відповідь після рукостискання введенням регулярних військ РФ в Україну.

Війна змусила усвідомити українців, що єдиною і неділимою національною ідеєю є їх держава. Зберегти свою ідентичність, мову, культуру, традиції, отримати шанс на вільний, незалежний розвиток в новій цивілізації людства, забезпечити собі реальні права і свободи, доступ до життєво необхідних цінностей можливо тільки виключно шляхом захисту державності і суверенного права на вибір народу траєкторії історичного розвитку. Влада має бути тільки ефективним інструментом досягнення цієї системної мети. Вона ні при яких обставинах не може ані на мить підмінювати собою державу і владу її суверена. Те, що робив Янукович, колективне обличчя якого виразно вдивляється в нас із печерських пагорбів тотальною корупцією, схемами збільшеного й зухвалого дерибану, поділом на "своїх і чужих", централізацією управління політикою в одному кабінеті, повною підступністю реформ, постійним стискуванням споживання при все глибшому зануренню в спорожнілі кишені платників податків, всілякими маніпуляціями. Для збереження і посилення влади, де відсутні реальні механізми стримувань і противаг.

Це дає неймовірні можливості Петру Порошенку стати істинним президентом усіх українців. Війна – повивальна бабка будь-якої національної історії. Як і всіляка, хоча й найглибша, криза вона єдиний час для швидких ефективних і, в тому числі, дуже непопулярних реформ. Для перемоги і пере заснування, стомленої пострадянським синдромом, хворої корумпованими елітами, що розглядають політику як високодохідний бізнес, знеможеної прокляттям геополітичної залежності від Росії, України. В основі цього унікальна і непереможна зброя – національний патріотизм.

Влада патріотів. Це єдиний шлях збереження і відновлення держави Україна.

Важко поранені офіцери Олександр Кандесюк та Олексій Шепелюк, які підірвали себе разом із 12 десантниками 331 десантного полку РФ із Костроми, здається, не залишили президенту України шансів на інше.

Тоді чому у відповідь на пряму агресію Росії Верховна Рада України, разом з урядом не зібралась на надзвичайне позачергове засідання?

Наши блоги