УкрРус

"Майдан не закінчився": спогади й роздуми українців з діаспори

  • "Майдан не закінчився": спогади й роздуми українців з діаспори

Напередодні річниці початку Революції Гідності медіа-портал VIDIA попросив кількох активістів Майдану, представників української діаспори з різних країн, згадати найбільш емоційні моменти протестів, а також висловити власні міркування та спостереження, чи дійсно Майдан змінив українців і Україну, а також чи вони сьогодні не є розчарованими результатами української революції.

Лідія Акришова, Відень, Австрія

Майдан для мене був внутрішнім шоком і революцією. Пригадується кілька моментів — можливо, вони не такі грандіозні, але дорогі:

Одного дня на Майдані у Києві ходив хлопець років 20 з чорним лицем і надзвичайно сумними очима. Ми його вмовляли їсти щось, а він тільки пив молоко, а потім сказав: "Сьогодні помер мій найкращий друг".

В адміністрації на кухні допомагали розкладати їжу і сталася якась випадкова перестрілка. Було дуже страшно, але ми нічого не розуміли, спрацював інстинкт самозбереження і всі почали тікати. Слава Богу, ми швидко схаменулися, зупинились. Допомогли жінці, яка впала, тікаючи. Ніхто тоді не постраждав.

Коли ми розливали молоко на Майдані, я познайомилася із жінкою-психологом. Розговорились, подружилися, так би мовити. Потім я відійшла, а коли повернулась, ця жіночка, ще кілька годин тому геть незнайома, приберегла спеціально для мене кілька запашних булочок, які роздавали волонтери. Це було так чуйно.

Один мій знайомий іспанець приїхав у Київ вивчати російську і потрапив на Майдан. Він дуже хотів частіше приходити, але мав мало знайомих, які допомагали безпосередньо. Крім того, його дівчина-українка боялася ходити на Майдан. І коли ми приїхали з моїм хлопцем і допомагали на Майдані, іспанець дуже зрадів, що зміг ходити з нами. Він привів і свою дівчину, яку ми переконали, що на Майдані безпечно. Вона потім навіть носила хлопцям молоко і їжу на барикади і казала, що дуже рада, що побачила все на власні очі.

Ми ставили у Відні виставу "Великий льох" модернізовану до Майдану. В залі був хлопець-майданівець, якого поранили 20 лютого, він лікувався якраз тоді у Відні. Сидів у візку, оскільки перед тим переніс операцію на нозі. Це було неймовірно, коли він після вистави із надзусиллям встав і аплодував стоячи.

Я підтримувала Майдан, бо мені хотілося, аби молоді люди в Україні мали так само багато можливостей, як і однолітки в країнах ЄС. А потім виходила за те, щоб пішов Янукович і змінилася наша система.

Сьогодні ж виконана лиш одна вимога Майдану — Януковича немає. Але все решта… Всі його посіпаки залишилися, багато продажних людей старої системи так і продовжують жити по старих поняттях. Найбільш образливо і несправедливо те, що досі не покарано винуватців тих подій і смертей. Є трошки розчарування. Думаю, це властиво багатьом українцям — нам хочеться результату одразу. Але потім усвідомлюєш, що після 23 років "нічогонеробіння" за рік не можна побудувати державу. В той же час, вважаю, що все було недарма. Багато прихованого стало явним, багато сліпих стали зрячими, а найголовніше – в багатьох людях прокинулися, зародилися горді особистості.

Українці, як в Україні так і за кордоном, стали дуже згуртовані і почали багато допомагати одне одному. А також у нас прокинулася творча сила — з’явилося чимало проектів та ідей.

Україна надзвичайно змінилася. Не всі, але те, що стається з масою людей, — це неймовірний феномен.

Щодо мене особисто, завдяки Майдану я познайомилася з чудовими українцями у Відні, ми стали дуже активними, організовуємо різні проекти, спілкуємося, збираємо допомогу військовим. Я стала відкритішою до незнайомих людей і тепер іще більше пишаюся, що я — українка. І мені дуже приємно, що тепер всіляко наголошувати, що ти українець, це не "випендрьож" і показуха, а гордість. Навіть коли жовто-синьої фарби і символів навкруг забагато, я дуже радію, бо почуваюся вільною й іншою, а це надзвичайно вартісно.

Павло Садоха, Португалія

Після декількох акцій почали дзвонити українці з усієї Португалії з бажанням щось робити для підтримки України. Дехто приїжджав на мітинги за 300 км. Одна жінка, яка, як виявилось була безробітна, пожертвувала на Майдан 50 євро. Головне — стійкість людей. Кожного разу я знав, що люди прийдуть на наступний мітинг.

Одного разу в черзі в якійсь інституції показували новини по-телебаченню, йшлося і про Україну. Португалка, що була переді мною, сказала голосно: "Молодці українці! Нам потрібно в них брати приклад, як захищати свої права".

Але один випадок мене вразив найбільше. На одному з мітингів до мене підійшов росіянин і попросив слова. Він став на коліна перед громадою і попросив пробачення за Голодомор, за ГУЛАГи, за Майдан. Це було показово. Всі почали скандувати: "Слава росіянам!". Міф про етнічні проблеми українців розбився на побутовому рівні.

Ми розпочали підтримку Майдану 24 листопада з акції вшанування жертв Голодомору 1932-33рр. Ми проводимо цей захід щорічно і він був запланований, ще до 21 листопада, але фактично переріс у акцію підтримки Євромайдану.

Ми і до Майдану проводили неодноразово акції проти Януковича і його політики. Першою була під посольством України після підписання "Харківських угод". Не пустили в Португалію славнозвісну Анну Герман. Але до Євромайдану, це все були нечисленні акції. Після розгону студентів 30 листопада, українці наче прокинулися з летаргічного сну. До призначення дострокових виборів в Україні не було тижня, щоб ми не проводили якоїсь акції. І це була ініціатива самих людей. Це бачили португальці. Потужна кремлівська пропаганда стала безсилою проти такого піднесення громади.

Десь на початку мене запросили на одну відому політичну програму. Екс-посол Олександр Никоненко, що проводив політику співпраці виключно з організаціями "Русского міра", або кишеньковими українськими, дізнався про це і написав редактору, щоб не брав у мене інтерв’ю, бо я належу до екстремальної правої організації (насправді це не так). Я переживав, що русскій мір з "нашими" дипломатами познаходять таких, що будуть давати коментарі проти Євромайдану. Але таких не знайшлося. Громада ніби стала єдиним тілом з єдиною позицією. На мій погляд, це найбільша перемога! Нас стали поважати як націю, що не терпить несправедливості.

Найголовніше — Україна вперше і надовго відірвалася від Росії. Україна вирвалася з неприродної для неї системи цінностей, яку їй нав’язували силою. Цього не було в Помаранчеву революцію. Соціальні проблеми, корупція, це все невід’ємні проблеми в тій чи іншій мірі кожного суспільства. Щоб вичистити систему, яку будували десятки років, не вистарчить однієї революції. Але те, що за такий короткий період цілий народ став патріотами своєї країни, це для мене найбільша і найголовніша перемога Майдану.

Хоча маємо і локальні перемоги. Зокрема, нам вдалося вигнати з Португалії українофобного екс-посла Никоненка. Це напевне і була перша люстрація. Для громади це була велика перемога, а португальці побачили конкретні зміни в Україні.

Майдан не закінчився. Будова держави це перманентний процес. Але головне, коли в народу зёявляється, куди рухатися. Героїчна смерть майданівців і теперішніх захисників нашої Вітчизни, підносить питання до рівня гідності кожної людини. А українці в історії вже не раз показували, що для них значить людська гідність. За рік, для португальців ми стали вже не іммігрантами, що претендують на робочі місця, а символом боротьби за цінності. Що може бути головніше?

Юліян Гайда, Чикаго, США

Найяскравішим момент для мене став вечір 10-го грудня. Тоді я стояв на чолі колони людей на Інститутській. Нас грозили переїхати вантажівкою. Хтось крикнув: "Настав наш час, хлопці", і всі почали співати гімн. Я вже, напевно, тисячі разів чув і співав український гімн, але це був перший раз, коли я зауважив реальність тих слів "душу й тіло ми положим за нашу свободу". Тоді я відчув, що всі, хто співав поряд зі мною, справді вірили і готові були ці слова здійснити.

Я особисто долучився до революції 24-го листопада, коли поміг організувати протест перед консульством у Чикаго і ходу центром міста. Коли на Майдані у Києві побили студентів, в ніч на 30 листопада, через пару днів я і мої колеги з інших міст Канади й Америки зібрали гроші і полетіли в Україну. Я ставив до себе вимоги, як журналіст, справедливо подавати інформацію про Україну англомовній публіці, але водночас у тій інформації підкреслили гідність українців з різних куточків країни, що говорять різними мовами, та представляють різні етнічності.

Революція трохи ближче з’єднала діаспору, але чесно кажучи, тут і до революції вже була маса патріотичних та свідомих українців.

Особисто мене майдан змінив, бо я тепер вважаю, що я краще розумію Україну та її громадяни, ніж перед тим. Я маю нову українську свідомість і думаю, що Україна таки почала змінюватися — тепер більше людей розуміють, що значить бути українцем, а не просто мешканцем України.

Олесь Городецький, Рим, Італія

На початках революції під час одного з недільних Віч в Києві я зміг вперше відчути ту духовну силу непереможної нації, побачити величезну самоорганізацію та згуртованість українців. А після Віча побував біля резиденції Януковича у Межигір’ї під час першого Автомайдану. Разом з Володимиром Вятровичем, Яриною Ясиневич та групою студентської молоді нам вдалося обійти кордони "Беркуту" і підійти до самих воріт, пробираючись через яри і поля. Охорона була дуже здивована нашою появою. Викликали навіть підкріплення. Ми "поколядували" трохи, поскандували. Потім приїхав судовий виконавець, прочитав нам якесь рішення суду про заборону мітингувати, і ми розійшлися.

Моя революція почалася разом із першою маніфестацією студентів в Києві. В Римі в той час проходили заходи із вшанування пам’яті жертв Голодомору. Власне Віче присвячене Голодомору переросло у перший мітинг на підтримку Євроінтеграції. Потім було дуже багато акцій (практично двічі на тиждень), пікети Посольства України, збірки коштів для Громадського Сектору, Самооборони…Пізніше це все переросло у антиросійські маніфестації та підтримку української армії.

Я залишив роботу і практично весь цей час займався цими питаннями. В Римі був створений Оргкомітет Євромайдан Рим, який зібрав чудових, ініціативних, надзвичайно працьовитих людей, справжніх патріотів України. Мар’яна Тріль, Віталій Янчишин, Наталя Духновська, Наталя Баліцька, Мирослава Горбенко, родина Семеняк, Віра Паук, Окасана Баранюк, Оля Гудь, Оксана Чижович — цей список можна було б продовжувати ще дуже довго. Це люди, котрі з першого дня включилися у боротьбу і досі її не залишили. Дуже важливою була протидія інформаційній війні Росії в Італії – інтерв’ю з роз’ясненнями ситуації в Україні, спростування міфів, тощо. Один з нас, Зеновій Флекей, загинув смертю Героя в зоні АТО.

Найважливішими вимогами Майдану для мене особисто були зміна системи — корупційної, антиукраїнської, недемократичної, та встановлення чітких правил гри і дотримання цих правил усіма учасниками суспільно-політичних процесів.

Український народ змінився. Не існує більше поділу за мовною ознакою – ми стали одним цілим! Зараз головне не розслаблятися і продовжувати реформувати систему. Кожен на своєму місці: на підприємстві, в селі чи районі, на митниці чи в міліції. Ми маємо завжди пам’ятати про Майдан, про Небесну Сотню і Героїв АТО. Ми повинні бути ідеалістами і впевнено йти до мети. І все буде добре.

На жаль, українська влада досі не розуміє суті Майдану і його вимог. Я пам’ятаю, ще під час Віча українські політики на сцені на порядок відставали від народу під сценою. Вони не розуміли Майдану. Зараз, на жаль, це нерозуміння продовжується. Але тепер вони не на сцені, а біля керма країни. Вимоги та відповідальність – різні. Пора не заходити до старої системи новим обличчям, а будувати нову систему цінностей та життя в країні. Цього я ще не бачу.

Найбільшим недоліком вважаю відсутність покарання злочинцям. Ні за розстріл Майдану, ні за корупційні схеми, ні за знищення армії – і це дуже поганий сигнал. Сигнал вседозволеності. Служи керівництву, і ми тебе пробачимо. Чим скоріше політична еліта отямиться, тим краще для неї ж. Але для цього українці не мають сидіти склавши руки. Згуртування та мобілізація знизу вверх на спільних засадах, без егоїзму та самопоїдання. Тобто створення того, що в світі називається громадянським суспільством.

Майдан мав для мене три месиджі: вільнолюбна, козацька українська ідентичність, самоповага та повага до інших. Це те, що раніше бракувало в нашому суспільстві, а зараз – ці цінності є.

Спілкувалася Марічка Паплаускайте, VIDIA

Всі фото надані опитаними

Наши блоги