УкрРус

Долі колишніх. Ч.1

  • Долі колишніх. Ч.1

Цією статтею ми відкриваємо цикл матеріалів, присвячених політикам першого ешелону, чиї імена у минулому знала вся країна. Вік у політиці є недовгим: сьогодні ти на коні, й сам чорт тобі не брат, а завтра – під копитами свого баского скакуна. Sic transit gloria mundi – більш ємної формули ще не вигадано. Сьогодні ми поговоримо про тих українських діячів, чия "gloria mundi" припала на 1990 рік. Рік великих змін, ще більших передчуттів та сподівань, коли останні ставали першими, а перші відходили у небуття. Коли над Хрещатиком вже майорів жовто-блакитний прапор, але Україна лишалася "радянською соціалістичною республікою" й готувалась підписати союзний договір з іншими посестрами по нещастю.

Ми зупинилися на шести іменах, кожна пара з яких прив’язана до тієї чи іншої гілки влади: влади КРПС, влади Кабміну та влади парламенту. Двоє з наших героїв нині вже покійні, один в теперішньому світі відомий завдяки своїй онуці – дівчині жвавій та розкомплексованій, інший усім завдячує самому собі, й по цей час лишаючись активним спікером, коментатором, експертом (запатентоване ним свого часу вміння ходити "між крапельками" дуже стало у нагоді). Але про крапельки дещо згодом, поки що представляємо першу пару: Володимир Івашко та Станіслав Гуренко – обидва у 1990-му послідовно займали посаду першого секретаря ЦК КПУ.

Які вигадливі сценарії подекуди пише доля! Володимир Антонович Івашко цілий п’ять днів керував величезною конаючою махіною під назвою "Радянський Союз", формально виконуючи обов’язки Генерального секретаря ЦК КПРС. Нагадаємо перебіг подій: 19 серпня 1991-го року гекачепісти ув’язнили на Форосі очільника Компартії і президента всія Русі Михайла Горбачова. 21-го Горбачова звільнили, а 24-го він добровільно склав з себе обов’язки лідера КПРС. (Ще через чотири місяці – 25 грудня 1991-го – Горбачов склав з себе і обов’язки президента, але мова зараз не про це).

П’ять дні – з 24 серпня по 29-те, коли діяльність КПРС була припинена – Комуністичною партією Радянського Союзу, а відтак почасти і всім СРСР, керував Володимир Івашко. На тоді він звався "заступником Генерального секретаря ЦК КПРС", і був єдиним, хто обіймав таку посаду за всю радянську історію. Саме заради неї Івашко покинув Україну у 1990-му – на нього чекав кар’єрний зліт у Москві. Все свідоме життя Івашко потроху зростав по партійній лінії, дослужившись 28 вересня 1989-го до звання першого секретаря ЦК КПУ.

Покерувавши Компартією України менше року, Володимир Антонович залишив не тільки цю синекуру, а й батьківщину загалом. Більше в Україну він не повернувся. Залишився у споминах сучасників (зокрема, Степана Хмари) як найкращий спікер українського парламенту. (Річ у тім, що нетривалий період часу – у тому ж таки 1990-му – Івашко встиг побути і головою Верховної Ради, заступивши її після відставки Валентини Шевченко та перед обранням Леоніда Кравчука).

Нацдем Хмара, попри всю свою онотологічну ненависть до комуністів, віддавав Івашкові належне, вважаючи його і розумною, і толерантною людиною. У 1994-му Івашко помер. Востаннє його згадували у 2002-му, заснувавши у Харківському університеті електроники, де навчався політик, дві стипендії Верховної Ради імені Володимира Івашка.

Коли Івашко відбув до Москви, його заступив Станіслав Іванович Гуренко, котрий також був партійним функціонером зі стажем і чималим послужним списком. У 1987 році Гуренко став другим секретарем ЦК КПУ, а у липні 1990-го – доріс до першого. Тоді ж, у 1990-му, Гуренко вперше балотувався у народні депутати і виграв вибори на одному з округів Київської області.

Парламентарем Гуренко ставав ще двічі: у Раді III та IV скликання. Обидва рази він проходив за партійним списком комуністів, не дивлячись на певне тертя у стосунках з лідером КПУ Петром Симоненком. В анналах КПУ зберігається драматична історія про те, як у жовтні 1992-го Петро Симоненко заповзявся самотужки відновлювати заборонену на тоді Комуністичну партію, а пан Гуренко не побажав очолити відповідний організаційний комітет. Чому так сталося – зараз, далебі, вже не важливо. Та й належить це питання до внутрішніх проблем КПУ.

Помер Станіслав Іванович у квітні цього року. Як і Володимира Івашка, його тепло згадували і друзі, і опоненти. Екс-нардеп Георгій Крючков розповідав, що до останніх днів Гуренко тримався мужньо і гідно, хоч і знав, що приречений (помирав він від раку), а Левко Лук’яненко згадував, як 24 серпня 1991-го Станіслав Гуренко і сам проголосував за незалежність України, і загітував на це частину своєї фракції.

Та це було у 1991-му, а у 1990 році суверенною Україна ще не була. З кінця 1980-х її урядом керував Віталій Андрійович Масол (1928 року народження). Головою Кабінету міністрів України Масол став у 1987-му. Був палким прихильником спільного радянського казану, сповідував "союзоцентристські" погляди, за що й удостоївся честі стати окремим пунктом у вимогах голодуючих студентів у 1990-му.

"Революція на граніті" вимагала, зокрема, відставки Масола. Цю вимогу задовольнили: 23 жовтня 1990 року Верховна Рада проголосувала за звільнення Масола. Останній не розгубився і того ж таки року став народним депутатом України. А найдивовижніше те, що прем’єр-міністром Віталій Масол став ще раз: у 1994-му, за поданням тодішнього президента України Леоніда Кравчука.

Як неймовірно швидко забуваються в українській історії і найдраматичніші ексцеси (на кшталт студентського голодування), і причини, через які той чи інший чиновник залишає посаду. В нього завжди є шанс прийти на спорожніле місце іще раз: Масол таким шансом скористався. Щоправда, вдруге главою уряду він побув недовго: з червня 1994-го по березень 1995-го.

До недавнього часу Віталій Масол тихо-мирно провадив дні на пенсії, аж поки не став фігурантом цілком несподіваного для себе скандалу. Для одного з українських тижневиків готувалось інтерв’ю з Масолом, в кому він нібито звинуватив Януковича у вбивстві Щербаня, а Ющенка – у смерті Гетьмана. Авторкиня інтерв’ю поквапилась розмістити найсмаковитіші місця розмови на своєму Фейсбуці, чим увігнала Віталія Андрійовича у стан ступору.

"Мені 84 роки, я літня людина, мені підказала моя сім'я і мої онуки, що єдиний спосіб заявити привселюдно, що подібних фраз про президента я не говорив, і що вся ця інформація – лише плід уяви журналіста, це звернутися до вас, як до шанованого киянами видання" – наводила згодом слова Масола газета "Сегодня". Конфлікт зам`яли, і фрази, що стали каменем спотикання, у друк не пішли.

Якщо онуки Масола допомогли діду розрулити неприємну ситуацію, то нащадки Вітольда Фокіна лише додають патріарху проблем. Загалом у Вітольда Павловича Фокіна – чимала родина, у колишнього українського прем’єра вже є й правнук. А також онука Маша, що позіціонує себе як співачка. Маша полюбляє розкуті вечірки і відверті фотосесії, стверджуючи при цьому, що вона – "вся в деда". Втім, Маша для нас інтересу не представляє, на відміну від Вітольда Павловича, котрий став прем’єром відразу після Віталія Масола.

У жовтні 1990-го на Фокіна були покладені обов’язки голови Ради міністів. Офіційно на посаді його затвердили у листопаді, а прем’єр-міністром України стали величати з березня 1991-го. За півтора роки по тому – у вересні 1992-го – перший прем’єр незалежної України Вітольд Фокін подав у відставку. На посаді очільника уряду Фокін виступав за впровадження узгодженої економічної політики України, Росії та Білорусі.

Після відставки Фокін один раз обирався депутатом Верховної Ради – було це у парламенті першого скликання. Відтак Вітольд Фокін – кандидат технічних наук і професор – набув собі чимало регалій: він і науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин, і президент Міжнародного фонду гуманітарних і економічних зв'язків України з Російською Федерацією, і президент Луганського земляцтва в Києві et ceterа, еt cetera.

У 2012 році Європейська Академія наук (м.Ганновер) присвоїла Фокіну звання доктора філософії з економічних питань, ще й нагородила Вітольда Павловича медаллю імені Альберта Швейцера "За гуманізм і служіння народу". А от Валентині Шевченко – нашій наступній героїні – таких відзнак, на жаль, не дісталось.

78-річна Валентина Семенівна Шевченко – нині на громадській роботі. А без малого тридцять років тому назад її роботою було головування у президії Верховної Ради України. У 1984-му вона посіла, як би ми сказали зараз, спікерське крісло і керувала парламентом, розрулюючи також поточні питання, зокрема, розселення біженців з Чорнобильської зони.

Президію Верховної Ради Шевченко очолювала до 1990-го, згодом таку структуру упразднили загалом. Після 1990 року Шевченко з великої політики пішла. Добровільно і назавжди. Хоч й була у 1980-ті єдиною в Україні жінкою, хто обіймав посаду такого масштабу. У 1985-му Шевченко обрали до складу Політбюро ЦК КПУ, де вона була наймолодшою. А у 1989-му, згідно переказів, Валентина Шевченко – єдина з усіх представників Політбюро – стала на захист Народного Руху України, який ідеологічний відділ ЦК КПУ намагався заборонити.

За незалежної України Валентина Шевченко займалася (і продовжує займатися) благодійністю, очоливши фонд "Україна – дітям", а також Всеукраїнський благодійний фонд розвитку фізкультури та спорту. Валентина Семенівна залюбки спілкується з пресою, згадуючи старі часи, Брежнєва та Щербицького, а також значно скромніше життя-буття партійної номенклатури, ніж те, котре провадить правляча верхівка зараз.

Вочевидь, пітримати цю тему міг би й колега Валентини Шевченко – Леонід Кравчук, але він зайнятий значно важливішими справами.

Леонід Макарович Кравчук – перший президент незалежної України – у 1990-му був ще й головою Верховної Ради. Біографія Кравчука значно об’ємніша за життєпис його сучасників. І не лише тому, що Леонід Макарович – на відміну від решти – свого часу піднявся на "борт номер один". Кравчук, як ми вже зазначили, є єдиним, хто останні двадцять років не на мить не випадав з активної політичної обойми.

Після президентства Кравчук ще тричі ставав народним депутатом – його парламентський стаж включає 1990-1991 та 1994-2006 роки. Змінив три партійні статуси – член КПРС (з 1958-го по 1991-ий рр.), безпартійний (1991-1998 рр.), член СДПУ(о) (1998-2009).

На парламентських виборах 2006 року Кравчук очолив виборчий блок "Не так", але блок не подолав прохідний бар’єр. Що, в принципі, було природно у "постпомаранчевій" Україні. Загалом своїм "Не так`ом" Кравчук дещо зіпсував власну репутацію – Києво-Могилянська академія навіть анулювала присвоєне Кравчукові звання почесного доктора (Doctor honoris causa) – за "негромадянську позицію під час "помаранчевої" революції".

Але остракізм Могилянки жодним чином не вплинув на Кравчука. Зараз у Леоніда Макаровича все добре: він очолює Конституційну асамблею, створену при Вікторі Януковичу, і готує новий концепт Основного закону. А в січні наступного року Леонід Кравчук відзначатиме 80-річний ювілей…

Наши блоги