УкрРус

Перша рiчниця

  • Перша рiчниця
    liga.net

Річниці революцій святкуються по-різному. Рік — надто малий термін, щоби відійти від емоцій та ейфорії. Але й надто великий термін, щоби мати змогу подивитися на ситуацію зі сторони, дати перші оцінки і винести перші уроки. Річниця — це можливість людям, що перебували всередині процесу, вийти за його рамки і усвідомити суть того, що відбувається. Земля зробила одне коло довкола Сонця. Календар відрахував 365 діб, кожна з яких була наповнена драматизмом і тривогами. Час підводити підсумки.

Для початку — про причини і рушійні сили української революції.

Читайте:Евромайдан в фото: как это было

Навряд чи варто примітивізувати процес і говорити про те, що революція 2013 — 2014 років стала наслідком відмови Віктора Януковича підписувати Угоду про асоціацію з Євросоюзом на Вільнюському саміті "Східного партнерства". Цей крок став лише поштовхом, приводом, але далеко не причиною революції. Більше того: якби тодішній президент поставив свій підпис під документом, це би не відвернуло, а лише б відтермінувало революційні події — на рік — півтора. Найближчі президентські вибори обов'язково призвели би до потрясінь і невдоволення: фактор фальсифікацій (які — як показав досвід парламентських виборів 2012 року — стали нормою) був би помножений на глибинні ураження української економіки кризовими явищами. А економісти можуть підтвердити: економічні показники в Україні мали стабільно негативну тенденцію, що вкупі з корупцією призводило до тривожних прогнозів. Тому підписавши Угоду про асоціацію Янукович міг би відтермінувати революцію, а не запобігти їй.

Так само помиляються ті, хто стверджують, що, відправивши у відставку Азарова або Захарченка, Віктор Янукович міг би задовільнити настрої Майдану — особливо після побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року. Це призвело би до часткового спаду революційного запалу (на той момент це ще була не революція, а передреволюція), але не варто забувати про те, що і Азаров, і Захарченко були лише людьми Системи, уособленої Януковичем. А ситуація склалася таким чином, що Янукович на кінець 2013 року не задовільняв жодну сторону: ні Майдан, який бачив у ньому ворога, ні олігархів, які розуміли недоговороздатність та дрібне шулерство Януковича у спілкуванні з власним оточенням, ні Захід, який вважав Януковича диктатором, ні Росію, яка бачила банкрутство Януковича. Саме тому Янукович останні два — три місяці довіряв виключно власному сину та кільком силовикам.

Причини революції криються в набагато глибших пластах. І за своїм характером революція 2014 року стала логічним продовженням — другим етапом — незавершеної революції 2004 року.

Перша причина революції — відсутність системних змін у суспільстві. Спроби законсервувати систему, створену ще у часи Щербицького і слабо модернізовану у часи "батьків-засновників" Української Держави, вже давно викликали спротив і нарікання. Замкнутість системи, її корумпованість, кастовість, а також відсутність соціальних ліфтів для оновлення еліт сприяла росту внутрішнього невдоволення в доволі широкій масі освіченої частини українців. Саме вони — представники середнього класу — виступили рушійною силою революції, намагаючись модифіковану радянську систему переорієнтувати на нові завдання і на європейський тип творення владних вертикалей.

Друга причина революції — регіональний дисбаланс. Творення системи з явним домінуванням у владі представників одного регіону викликає невдоволення і ревність у представників інших регіонів. За великим рахунком, це було антидонецьке повстання, що й призвело до включення у процес представників насамперед Заходу і Центру України (Центральна Україна у політичному сенсі до 2013 року взагалі перебувала у сплячому становищі, а вже на початку 2014-го не лише змогла включитися в процеси, а й опанувати їх і навіть висунути своїх представників на керівні пости у державі).

Третя причина — надмірна відірваність еліт від життя і потреб простого народу. Міф про золоті унітази Януковича виявився живучим саме через внутрішню несуперечливість — стиль життя керівників держави був настільки кричущим і відверто зневажливим стосовно простих громадян, що ци самі громадяни були готові повірити у будь-яку легенду. Велетенське Межигір'я виходило за рамки здорового глузду — людині важко уявити собі подібні території. То чому би не повірити в золоті унітази? Революція стала народним спротивом надмірній розкоші одиниць на фоні загального зубожіння громадян.

Четверта причина — корупція та сваволя чиновників і правоохоронців. Повстанню 2013 року передували події у Врадіївці та інших містах і селах України. Люди у погонах або люди з депутатськими мандатами — рівно як і люди з мільйонами у кишені — мали імунітет перед законом. Рівень довіри до судів в Україні впав до позначки 4%. За даним соціологічних досліджень, близько чверті опитаних заявляли, що готові у пошуку справедливості звертатися до кримінальних угруповань, а не у міліцію. Третина респондентів говорили, що шукати справедливість у судах можна, "але це коштує дуже дорого".

П'ята причина — це зміна поколінь і усвідомлення необхідності зміни України. Ядро революції 2013 — 2014 років — це молоді люди, значна частина яких народилися у незалежній Україні і не пам'ятають часів СРСР. Це люди зі знанням іноземних мов та зі сповідуванням європейського стилю життя. Євроінтеграція для них мислилася не як самоціль, а як інструмент для досягнення зміну суспільстві.

Ці причини — як ми бачимо — лежать у площині буржуазних цінностей. Це не була соціальна революція. Соціальні низи виступали у даному процесі не як основа революції, а як союзники головних рушіїв, і саме тому після перемоги, навесні 2014 року колишні революціонери почали говорити про необхідність приборкання натовпу, про демонтаж Майдану, про очищення лав революціонерів від декласованого елементу тощо. Саме тому відверте глузування з боку "революціонерів у білих рукавичках" викликають персонажі типу Михайла Гаврилюка чи Володимира Парасюка. Європа також це проходила — наприклад, у 1830 чи у 1848 роках. Але недооцінка соціальних низів у ході тих революцій призвела до значно кривавіших подій — Паризької Комуни 1871 року, спроб встановлення соціалістичних республік у Берліні, Мюнхені, Будапешті, зраштою — до торжества комунізму та нацизму, кривавого республіканського режму в Іспанії (з не менш крвавою реакцією з боку генерала Франко) тощо. Отже, за аналогією з європейською історією, Україна ще не пережила основні революційні потрясіння, і "третя ревоолюція", якою свого часу марив Махно, ще попереду?

Ми також бачимо, що основні причини, які викликали революцію, не отримали свого логічного завершення і конекретних плодів. Систему не зруйновано, корупцію не подолано, соціальні ліфти не запрацювали, Україна не стала ближчою до Європи (навіть попри підписання Угоди про асоціацію з ЄС, яка ще рік тому могла вважатися великим успіхом). Єдине дійсно втілене досягнення — це ліквідація регіонального дисбалансу. Київ та решта України отримали перемогу над "донецькими" - але водночас отримали і донецький сепаратизм, і війну, і інші проблеми, яких не було до революції.

Постреволюційна Україна не стала кращою чи гіршою. Вона отримала нові можливості, які може використати (і тоді можна буде говорити про успішну революцію) або знехтувати (і тоді матимемо повторення 2004-го, але зі значно тяжчими наслідками). Ми втратили значну частину території і населення — але цей процес ще не став безповоротним. Ми отримали зруйновану економіку — але це також нові можливості для економічної діяльності і переорієнтаціїї її на нові рельси. Українське суспільство не позбулося олігархів — але цей процес може бути еволюційним, з трансформацією олігархічних груп у транснаціональні корпоративні групи.

Є й інші серйозні проблеми. Ми отримали велику кількість людей зі зброєю, які гостро реагують на несправедлвість і готові до самосуду — особливо в умовах, коли чинний закон важають недосконалим. У Сполучених Штатах після Громадянської війни 60-х років ХІХ століття з'явилися суди Лінча — протягом наступних семидесяти років влада не могла впоратися з цим явищем. Також ми отримали "донецький синдром" - психологічну травму, яку пережило наше покоління (і ті, хто побували на фронті, і ті, хто є постійними споживачами агресивної інформації). Навіть якщо завтра Україна переможе на Донбасі і сепаратизм буде ліквідовано — чи скоро відновиться довіра між представниками різних регіонів? І чи скоро учасникам бойових дій та біженцям перестануть снитися жахи війни?

Перша річниця революції дає нам один важливий урок: всякий політичний процес потребує від суспільства відповідальності. Не проблема скинути диктатора. Проблема — побудувати на руїнах диктатури нове суспільство. Не проблема вивести народ на вулицю. Проблема — взяти відповідальність за майбутнє цього народу. Не проблема розірвати старі економічні зв'язку. Проблема — налагодити нові, знайти нові ринки, нових партнерів. Одна річ — проголошувати гасла, інша — їх втілювати.

Річниця революції — це не привід для того, аби збиратися і згадувати, як ми разом мерзли на барикадах. Це насамперед привід для того, аби збиратися і думати про майбутнє. Без розуміння майбутнього, без плану і без перспективи будь-який процес втрачає свій сенс. Навіть такий величний процес, як революція.

Наши блоги