Справа "9 березня": фігурант і досі на гачку…

В це тяжко повірити, одначе і через одинадцять з половиною років після кульмінаційних подій акції "Україна без Кучми" кримінальна справа щодо одного з УБКістів є відкритою. Мова про народного депутата України від БЮТ Андрія Шкіля. Природно, що нині загальна увага прикута до долі Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, проте судилище, одним з фігурантів якого свого часу був Шкіль, також заслуговує на перманентну присутність у публікаціях. Власне, про незавершене кримінальне провадження час від часу полюбляють згадувати передусім українські слідчі органи – їх надміру чіпка пам'ять не відпускає опозиційного нардепа з поля зору. Тим паче, що в історії зі "справою 9 березня", й досі не відправленою в архів, як у краплині води відобразились усі хиби та недоліки судово-слідчої системи загалом.

А почати варто з коротенького юридичного лікнепу: стаття212 КПК говорить про те, що будь-яке кримінальне провадження мусить закінчитись або передачею справи до суду, або закриттям її (за недоведеністю участі підозрюваного у вчиненні злочину), або ж застосуванням щодо обвинуваченого заходів примусового лікування.

Закрити "справу 9 березня" за відсутністю в ній складу злочину було б єдиним правильним рішенням. Єдиною повною і вичерпною відповіддю на всі запитання. І проблема не тільки у конкретній особі, проблема є ширшою, і полягає вона в тому, що до подій 9 березня 2001 рокуповинно сформуватись чітке ставлення. А це значить, що читачевіслід принаймні нагадати про судово-політичну епопею, яка тривала протягом кількох років і триває – у вигляді тих чи інших спекуляцій – i досі.

2003 рік: Апеляційний суд зняв обвинувачення з фігурантів "справи 9 березня"

Нагадаємо, що 25 грудня 2002 року у справі про "масові заворушення" під час акції "Україна без Кучми" Голосіївський місцевий суд Києва оприлюднив свій вирок. Усі вісімнадцятеро підсудних були визнані винними, і більшість з них отримала різні строки ув'язнення – від 2 до 5 років. Справа дев'ятнадцятого обвинуваченого – нардепа Андрія Шкіля – була виділена в окреме провадження.

Відтак вирок розглядав суд другої інстанції. 16 травня 2003 року Апеляційний суд мав скасувати або залишити в силі вердикт Голосіївського суду. Головуючий у справі Сергій Дембовський, "молодий і амбітний" (як казали про нього) правник, який лише п'ять років працював суддею Апеляційного суду, збирався нібито змінити вирок радикально. Цього не сталося, і все ж Апеляційний суд не погодився з низкою ключових моментів, на яких побудував вирок Голосіївський суд.

По-перше, суддівська колегія відкинула твердження про те, що демонстранти 9 березня 2001 року використовували зброю. По-друге, суд заперечив інкримінований підсудним намір вчинити під час протестної акції підпали. По-третє, судді висловилися проти того, що учасники УБК у розпалі березневих подій знищували державне майно – це обвинувачення з підсудних було знято, а деякі грошові стягнення з них визнано неправомірними.

І нарешті, по-четверте, колегія Апеляційного суду охарактеризувала як безпідставне твердження, що обтяжуючою ознакою масових безпорядків, у вчиненні яких звинувачуються підсудні, є "скоєння злочину загально небезпечним способом". У підсумку Апеляційний суд добряче поскуб обвинувальний висновокі пом’якшив вирок засудженим. Іншими словами, судова влада визнала вже тоді, що інкримінувати підсудним по суті нічого.

2006 рік: Генеральна прокуратура переглянула оцінки, дані акції "Україна без Кучми"

З подій 2003 року, дотичних до "справи 9 березня", варто згадати також третій пункт резолюції ПАРЄ за номером 1346, яким Рада Європи визнала наявність в Україні в'язнів сумління.

Відтак – а саме в березні 2004-го – адвокати засуджених зробили спробу оскаржити вирок після Апеляційного у Верховному Суді. Згідно із законом, початок судового провадження за касаційною скаргою має полягати у витребуванні матеріалів справи. Це – перший крок із боку суддів, який передує їхньому колегіальному зібранню, де вони приймають рішення щодо того, чи є підстави для розгляду справи в касаційному порядку, чи ні.

У 2004-му ВСУ не витребував матеріалiв справи в апеляційній інстанції, повідомивши вустами судді Віктора Коновалова, що захисники роблять юридичну помилку, коли посилаються у своїх скаргах на "неправильне застосування кримінального закону".

А неправильне застосування закону означає неправильний вибір кримінальної статті. Бо під "масовими заворушеннями", які інкриміновані підсудним, малися на увазі погроми, підпали, знищення майна, застосування зброї. Тобто якраз ті ознаки злочину, які Апеляційний суд уже відкинув. Але Верховний Суд цю обставину до уваги не взяв, як не взяв до рук і матеріалів справи.

Минуло ще два роки, і 7 квітня 2006-го Верховний Суд України таки провів засідання у "справі 9 березня", на якому виступив заступник Генерального прокурора Олександра Медведька Віктор Кудрявцев. Він зазначив таке: "Демонстрантами не було нанесено пошкоджень жодній цивільній людині, не було підпалів, знищення будівель, житла, державних установ. Був лише опір представникам правоохоронних органів. За таких обставин ми вважаємо, що підсудні не повинні нести відповідальність за масові заворушення й вирок підлягає скасуванню".

Такою була позиція Генеральної прокуратури, яка у 2002-му вимагала для фігурантів "справи 9 березня" максимальної міри покарання – до 12 років ув'язнення. Закцентуємо на цьому увагу: тоді Генеральна прокуратура де-факто визнала, що учасники подій 9 березня ні в чому не винні.

Проте Верховний Суд все ж відмовився переглянути вердикт у "справі 9 березня", зауваживши, що Генеральна прокуратура в такому випадку мала б провести розслідування фактів фальсифікації справи. За наявності подібних фактів виникли б нові обставини у справі, які, відповідно до закону, робили б можливим скасування вироку. Але оскільки обсервацією всіх томів справи прокурори себе не утруднювали, промова Кудрявцева, не підкріплена офіційними доказами фальсифікацій, справила враження його приватної думки.

2010 рік: ГПУ знов береться за старе

Наступного разу про "справу 9 березня" згадали в 2007 році. Парламент рішенням Віктора Ющенка було розпущено, і депутати лишились без імунітету. У цей час нардеп від ПР Владислав Забарський нагадав керівництву ГПУ, що слідство по його колезі Андрієві Шкілю так і не завершено.

Тоді, у 2007-му, речники ГПУ відповіли Забарському, що слідство в справі, "виділеній в окреме провадження", призупинено. З точки зору юриспруденції це є повною маячнею. Бо 206-а стаття КПК чітко визначає випадки, коли зупинення досудового слідства є можливим: коли не встановлена особа того, хто скоїв злочин, або ж якщо підозрюваний ударився "в біга".

Як вже було сказано на початку, слідство у цій справі мало завершитися двома можливостями: або передачею її до суду, або закриттям за відсутністю складу злочину. Генеральна прокуратура обрала третій (незаконний, але зручний для себе) шлях – тримання під прицілом одного зі знакових обвинувачених.

На новий виток мусування справи вийшло вже у 2010-му – на початку грудня того року ГПУ вкотре витягла справу з небуття і почала наново допитувати її фігурантів. Ті, кого викликали на допит, за вісім років перед тим вже були засуджені та відсиділи свої терміни. У них наново цікавились подробицями протистояння маніфестантів і міліцянтів, яке відбулося 9 березня 2001 року на підступах до вулиці Банкової.

З тих пір минуло ще півтора роки, і згадані зусилля ГПУ не отримали продовження. Одначе пригадується, як тоді, наприкінці 2010-го, звучало припущення про те, що Генеральна прокуратура таки готується висунути обвинувачення Андрію Шкілю, і затримка лише за вибором статті.

Річ у тім, що ще у 2001-му перед слідчими та перед судом постала суттєва проблема. З нового Кримінального кодексу вилучили 71 статтю ("масові безпорядки"), за якою й заарештовували підсудних. Справу слід було закривати. Або перекваліфіковувати: "масовим безпорядкам" у кодексі 2001 року відповідали "масові заворушення" та "групове порушення громадського порядку". Другий варіант передбачав 6 місяців тюрми або штраф, тоді як перший – від п'яти до восьми роківув’язнення.

Різниця суттєва, але з виборомслідчі не квапились. Матеріали справи були вже в суді, алеправоохоронці так і не вказали на те, який саме злочин, на їхню думку, скоєно обвинуваченими. Суд не мав брати до рук такий сирий документ. Ба більш, не мав вдаватись до власних інтерпретацій, бо це не його завдання. Зрештою, вибір було зроблено на користь "масових заворушень".

У 2010-му слідчі нібитознову коливалися відносно статті, не виключаючи і варіант поверненням до 71-ї статті кодексу 1960 року. Нонсенс? Ще б пак.

Слід взяти до уваги, що стаття 71 КК УРСР відзначається особливо жорстким покаранням. Максимальний термін, згідно її санкції, – п'ятнадцять років ув'язнення. За часів СРСР 71-а стаття в кримінальних справах майже не фігурувала. За виключенням одного-двох випадків локальних повстань у місцях позбавлення волі. За незалежної України прецедент її застосування створити так і не вдалось, принаймні, поки що.

В усякому разі зрозуміло лише одне: справущодоАндрія Шкіля тримають у режимі очікування. Звичайна практика карально-слідчих органів: довести все до абсурду, заплутати сліди, переставити все з ніг на голову, і – чекати. Чи то вітру змін, чи то наказу звести курок…