УкрРус

Дезінтеграція. Між миром і суверенітетом.

  • Дезінтеграція. Між миром і суверенітетом.
    EPA

У ніч, на неділю, 07.09.2014 року, Організація по безпеці і співпраці в Європі (ОБСЄ) за результатами консультацій трьохсторонньої контактної групи оприлюднила протокол з дванадцяти пунктів по "спільних кроках, направлених на імплементацію мирного плану президента України П.Порошенка і ініціатив президента Росії В.Путіна". Нарешті, Росія, без страху і оглядки на реакцію шокованого від неї світу, офіційно визнала себе стороною воєнного конфлікту з Україною. Агресором. Вона, разом із сепартерористами і Україною, зобов’язалась "забезпечити негайне двохстороннє припинення застосування зброї…; невідкладно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб". У чому відмінність перших від других не пояснюється. Попри заборону репресалій Женевською конвенцією 1949 року. Бо термін "військовополонені" відсутній. Отже, Росія підтвердила, що причетна до захоплення заручників на Донбасі терористами, яких вона спонсорує і організовує.

Символічно, що протокол оприлюднений тільки російською мовою. Бо жодних українських інтересів у ньому немає. Виглядає як принизливий акт капітуляції. Підписаний чомусь поряд із послом Хайді Тальявіні, Леонідом Кучмою, послом Михайлом Зурабовим, ще й лідерами сепартерористів - А.В.Захарченком та І.В.Плотницьким. Чому Л.Кучма? Він близький і зрозумілий Порошенку, володіє достатньою довірою в світі і особисто може, в будь-який час, може розмовляти з Путіним та його близьким оточенням. Не виключено, що він замикає не себе ще й довірених, ключових і втаємничених консильєрі В.В.П.

Жодних посилань на Віденську Конвенцію про право міжнародних договорів чи інші міжнародні правила в тексті протоколу навіть не спостерігається. Тому неясно, чи може мати місце згода держав у наступному на обов’язковість для неї цього документу і способи приєднання до нього. Аби якось "оформити" дезінтеграцію України на міжнародному рівні. Окрім суто політологічних і досить абстрактних коментарів президентів Порошенко і Путіна. Перший – емоційно пишається досягнутим дивною компанією в Мінську, другий – стримано підтверджує оптимістичну готовність постійно домовлятись.

Дві причини можуть пояснювати цю новелу. Як оригінальну спробу розв’язання воєнного конфлікту двох країн.

Перша. Міжнародне право у війні РФ з Україною не виконало своєї ролі. Воно з моменту анексії Криму мертвими очима байдуже спостерігає за діями новоявленого Рейху. Разом із відповідними глобальними організаціями ООН, ОБСЄ. Держави опинились у глухому куті і стискуючому ініціативи цейтноті. Україна стрімко, на очах розгубленого світу, втрачає державність, несе непомірні, нічим не виправдані жертви і прискорено наближається до дефолту, відмовившись від обіцяних економреформ. Росія опинилась у тривалій геополітичній ізоляції і впритул наблизилась до статусу імперії зла, одночасно запустивши маховик швидкого політекономічного занепаду.

В цих умовах Путіну вкрай потрібно зберегти обличчя і залишитись переможцем, "повернувши" без втрат Захід. Порошенко – закріпитись надовго у владі, вигравши парламентські вибори. Тому особисті переговори між президентами відбуваються регулярно і цілком таємно. Де Воїн жорстко наступає, там Дипломат ховається у компромісах. Останні ні з ким не погоджуються. Ні з сукупною владою, ні з народом. Бо єдиною і головною метою є мир. Будь-якою ціною.

Звідси – друге. Мир можливий тільки у випадку повної легалізації за євроукраїноросійським Мінським столом реабілітації сепартерористів і задоволення всіх їхніх вимог. Які будуть тільки зростати. Це традиційна поведінка піратів і терористів. До того ж вони стали повноцінною політюридичною стороною процесу розділу України. Для ЄС, Києва і Москви. У них з’явилось цілком реальне право для створення на Сході квазідержавної Новоросії. Під видом "особливого статусу окремим територіям". Тепер будь-яка терористична організація або сепаратистський рух, виправдовуючись акцентованим ОБСЄ прецедентом, може вимагати територіальної незалежності. Ізраїль, оголосивши п’ятиденне останнє перемир’я в операції "Незламна скеля" в пошуках мирної угоди не допустив за стіл переговорів ХАМАС як терористичну організацію.

Чотири пункти Мінського протоколу чітко формулюють політичну формулу дезінтеграції України: ухвалення парламентом Закону "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей і на його основі проведення дострокових місцевих виборів". При цьому ВР обов’язково треба ухвалити Закон "Про недопущення переслідування і покарання осіб в зв’язку з подіями, що сталися в окремих районах Донецької і Луганської областей". Навіть якщо були вчинені особливо тяжкі злочини, в тому числі і проти людства масовими вбивствами мирних громадян? Наприклад, в малайзійському "Боїнгу" рейсу МН17.

Це ультиматум не тільки парламенту, але й українському народу і міжнародній спільноті. З Мінського протоколу складається нав’язливе враження, що чинна влада готує українське суспільство до думки про доцільну необхідність відмови від частини суверенної території. В обмін на не прогнозований мир з Росією. Та тільки що відмовилась від свого підпису на Будапештському меморандумі.

Гарячий речник президента і веселий лідер його перемоги на парламентських виборах Луценко, вже заявив про надання (президентом? парламентом? контактною групою?) "особливого статусу тільки для тих районів, які не підконтрольні українській владі у двох областях". Для цього "вже зараз йде демаркація позицій, які займають українські війська і які на сьогоднішній день українські війська зайняти не можуть"??? Ось так. Навіть без пояснень. А як же бути зі статтею 73 Конституції, що "Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України". Чи знає, таким чином, пан Луценко, що демаркація якраз свідчить про зміну-втрату державної території. Це один з двох етапів (перший – делімітація) встановлення державного кордону, проведення його ліній на місцевості та позначення її відповідними прикордонним знаками. Дивно, що він не заявив про необхідність ще й тасубсеквентної демаркації.

Яка демаркація? Ода невігластву? Чи нас вже послали?

Юрій Віталійович, прочитавши 200 книжок в час несправедливого ув’язнення, має на це відповідь: "Мінський протокол означає, що Україна являється цілісною".

Не поспішайте. Це тільки початок смертельної інтриги. Бо в цьому Мінському шматку паперу немає навіть згадки про Крим, на що, вочевидь, майбутній спікер парламенту чесного нічого не скаже. Не випадково у спільній заяві ДНР-ЛНР підписанти з цього боку називають його фарсом.

І це ще не все.

Обережний оптимізм може викликати пункт: "Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців із території України". Але… Читай вище. Їх беззастережно амністують. Без обмежень. Найшвидше, вони стануть підрозділами Самооборони Новоросії і будуть забезпечувати вибори до "самоврядових органів". Як в Криму. Окрім, можливо, кадировців і інших "добровольців". Не слов’янської зовнішності.

Терористи вже заявили, що особливий статус буде не на окремих територіях, а на всьому Донбасі. Інакше – війна.

Питань до Мінського протоколу, самих простих, десятки. Можливо й більше. Терміни, гарантії, відповідальність сторін, приєднання до його положень офіційних інститутів двох держав, повна відсутність можливості Києва впливу на подальший розвиток подій у Донбасі. За виключенням - прийняття парламентом антиукраїнського і неконституційного закону. Його вже дипломатичною мовою анонсував президент. На пропозицію відставного президента, двох послів і двох терористів? Але парламент має спочатку змінити Конституцію України. Обов’язково – Розділ І. Загальні засади; Розділ ІІІ. Вибори. Референдум; Розділ ІX. Місцеве самоврядування. Ну, хоча би тому, що поняття "особливий статус території" в ній відсутнє.

В контексті аналізу міжнародної практики він, зазвичай, прозоро ховає в собі широку автономію населення. З окремою Конституцією, власною столицею, державною владою, і, навіть, своїми квазівоєнними силами. Якщо, звичайно, це не буде калька з особливого правового статусу архіпелагу Шпіцберген. Лавров вже вимагає, як "інклюзивний партнер" таких змін до української Конституції, допомагаючи владі на Банковій діяти у правовому полі.

Відкинемо всілякі сумніви. Це – старий план Владіміра Путіна. В новому макіяжі. Україна має стати федерацією яка, в транскрипції президентської команди, чомусь називається децентралізацією. Можливо, В.В.П. модернізував свою позицію і погодився з Петром Порошенком, що Україна має залишитись унітарною? Як той і обіцяв виборцям. З невеликим компромісом. Асиметричним федералізмом. Саме асиметрію, гібридні системи експансій так любить другий по рейтингу лідер світової держави.

Послухаємо "державотворця" Луценка: "Навіть тимчасово непідконтрольні нам райони "лугандона" все одно являються частиною України. Кордон стає нашим, і ми маємо ізолювати цю спеціальну зону, взяти її під контроль, у тому числі інженерними спорудами, і запропонувати змагатися їм не тільки зброєю, але й рівнем життя". Питання вирішили за нас. І не запитали. Ми ж одноразовий народ. Будемо вперто змагатись з болючою раковою пухлиною на тілі, яка буде поволі просуватись метастазами на всю Україну. Хто захоче мати з нами справи? Така сама формула була висунута цією ж командою щодо повернення Криму, який Лавров разом із Рогозіним збираються захищати ядерною бомбою.

Особливий статус у Китаї, з широкою автономією, має Гонконг. У Фінляндії – Аландські острови, Італії – Південний Тіроль, Танзанії – Занзібар, а в Данії – Гренландія. І одразу, для можливих скептиків і емоційних прихильників лідера "Солідарності". Та ж Гренландія, що в тій же Данії, вийшла собі, як на недовгу прогулянку, з ЄС ще в 1985 році.

У найкращому випадку, це - вінець некомпетентності. Якщо не гірше. Вічні неофіти.

І зовсім не варто вірити, що добрі й мудрі Путін та Порошенко хочуть створити в Україні, наприклад, федерацію без податків. Як Арабські Емірати. Там правлячий Шах щороку справедливо розподіляє федеральним одиницям доходи від видобутку нафти. Путін нафтою і газом нас шантажує. Це стихійні опоненти не тільки нашої суверенності і єдності, але й Платона, Арістотеля, Жан-Жака Руссо разом із Вольтером та Ніколо Макіавеллі. Ті нервово, мабуть, перевертаються в домовинах.

Не забуваймо, що принцип правової та суверенної рівності між федеральними одиницями в сучасній федерконституціях не зберігає за центром виключне право на зовнішні відносини. Це дитяча мета Путіна.

Зрозуміло, що це не переговори, а таємні торги. Державою. Причому, якщо приведений крос-політичний аналіз в цілому вірний, то Мінськ неминуче має прискорити ще одну кризу – внутрішню. Можливо, вона планова частина гібридної війни проти України, і має прискорити її десуверенізацію.

Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Конституція не надає йому жодного шансу на будь-які експерименти з унітарністю, територіальною цілісністю, гарантіями самоврядової єдності і правової однаковості, національно визначеними принципами зовнішньої політики.

Глава держави, діючи в чітких системах конституційних стримувань і противаг, імперативно замкнутий в рамках своїх повноважень статтею 106 Основного закону. За великим рахунком, він знаходиться за межами владного законодавчого, виконавчого і судового трикутника. Тобто, його влада не класична. Вона специфічна і особлива. Саме в розрізі забезпечення балансу розвитку і єдності держави. Як національної ідеї українців. Тому, його можливо назвати державним арбітром. Якщо особливо не вести дискусію про функції і роль Конституційного Суду. Одночасно, без сумніву, він може виконувати роль найбільш легітимного лідера нації. Якщо йому тривало довіряє переважна більшість виборців. Що і є основою демократичної легітимності влади.

Але він точно є гарантом конституційної цілісності держави, прав і свобод її громадян і виключно має зосереджуватись на безпеці її існування та захисту національних інтересів.

Він зовсім не колективний орган. Але має його, як свій публічний кабінет, в якості Радбезу. Той діє виключно в сфері національної безпеки. Президент несе персональну, індивідуальну політичну відповідальність і не може передавати навіть крихти своїх повноважень іншим особам. Фізичним чи юридичним.

Що означає представництво України в Мінську Леоніда Кучми і його підпис на Протоколі разом із сепартерористами? Це створило неймовірний прецедент в міжнародному праві, коли надважливі і доленосні для держави і народу рішення приймаються не президентами і урядами разом із парламентом, а людьми без будь-якої політичної відповідальності.

Попри все, це змінило, і може змінити ще більше, політику Заходу. Розлючений Путіним і готовий нарощувати санкції , він знову зупинився, даючи унікальний шанс останньому на перегрупування сил та вдосконалення гібридної та інформаційної воєн. До того ж, Мінський протокол – єдиний, і перший двосторонній акт між РФ і Україною. Правда, поза міжнародним правом. Як і агресія Москви. Над ним нависли тонкі тіні Путіна і Порошенка. За ним стоять таємні переговори двох несимпатичних один одному лідерів, які вони інтенсивно і постійно підігрівають. Якщо Сурков, у неділю, 07.09, дійсно вів закриті переговори з Порошенком в Києві, як у свій час із Януковичем, куратором якого він був, то нам варто чекати великих несподіванок. Пам’ятаєте – в Мінському протоколі тема Криму відсутня. Як і будь-які гарантії з боку Росії для України. Перед тим вона категорично відмовилась від поновлення переговорів у розвиток Будапештського меморандуму.

У чому роль посла Зурабова? Можливо, в контролі за двома представниками сепартерористів і незмінністю російського тексту? І про що він розмовляв раніше серед ночі з президентом Порошенком на Банковій?

Другий прецедент – це прямі переговори з терористами з приводу зміни форми державного устрою країни. І, судячи з тексту Луценка, українська влада парафувала цю пропозицію. Їй аплодує Альфред Кох разом із лідерами сепартерористів. Якби в німецькому екзилі, він солідарний з Путіним: "Без Крыма и Донбасса Украина станет намного свободнее. И честнее: будет меньше криминала, будет меньше коррупции. А Путин, нагруженный этим хламом и новыми нахлебниками — надорвется. И без всякой войны — просто превратится в кучу дерьма".

Креативно. Особливо при зрівнянні частини України з "хламом". Але кремлівський лідер, разом із Олександром Дугіним, саме цього й хотіли ще задовго до анексії Криму і агресії на Схід України. Можливо пан Кох добре залегендований агент того ж, Путіна, якщо він так безцеремонно вчить жити зовсім чужий і, вочевидь, байдужий йому великий європейський народ. Чому б не порадити колишньому своєму кремлівському начальнику віддати Курили Японії, а Далекий Схід, аж до Сибіру, китайцям. Як історичні території. Росія все одно їх практично не контролює.

Відкрийте мапу України в частині Півдня-Сходу з акваторіями Чорного і Азовського морів. Що Ви бачите? Правильно. Нікчемність "особливого статусу окремих районів Донецько-Луганської областей". Бо вони не вирішують стратегічної задачі сухопутного коридору Росія-Крим.

Якось ізолювати ці райони, взяти їх в кільце і примусити скреготіти зубами від успіхів нашого "життя по-новому" сепартерористів не вдасться. Бо їх "спина" буде прикрита сухопутними і морськими воєнними кордонами РФ. Зовсім не виключно, що "зелені чоловічки" на Т-92, з "Буратіно" на броні, та підтримкою "Ураганів" разом із сепартерористами будуть продовжувати гібридний наступ з метою захоплення Маріуполя, Бердянська, Мелітополя і, не виключено, Херсона. Влада може про це й здогадується, бо з 10 вересня ввела чомусь тільки на Маріупольському напрямку "особливий режим", який нагадує обмежений воєнний стан. Наївна стратегія середньовіччя! Часу міжусобних війн, осад замків і фортець при повній нерішучості і відсутності централізованого стратегічного керівництва. Як АТО.

Команді Порошенка варто усвідомити, що з втратою Криму, особливо Севастополя, Україна практично втратила геополітичний статус морської держави. Зараз нависла загроза втратити ще й багатюще рибними ресурсами Азовське море і більшість незамерзаючих портів.

Можливо, треба покинути це підпільне політичне казино і більше не робити ризикованих ставок та рятувати кремлівського лідера від неминучої поразки, а реально зайнятись обороною країни і політикою виживання воюючого народу?

Довіримось обережному главі німецького МЗС Штайнмаєру: "задіяні дипломатичні потуги можуть бути швидко зведені нанівець". Вкрай стурбований таємною дипломатією Києва і Москви, він вважає, що припинення вогню є "початком надзвичайно важкого політичного процесу, який має торкатися всіх відкритих питань і конфлікту інтересів".

Влада мусить вийти до виборців із відкритою позицією щодо державності, суверенітету і оборони України. Інакше спроби президента забезпечити собі переважну більшість у парламенті можуть розглядатись як отримання одноособової влади без зрозумілої програми розвитку і протидії агресії Москви.

Складається враження, що влада скоріше намагається будь-за-що домовитись з Путіним, аніж використати унікальну історичну ситуацію по вступу хоча би в Асоціацію з ЄС. Президент, вкотре обіцяючи, так і не подає на ратифікацію в парламент цю угоду. Попри тиск Брюсселя ратифікувати її Європарламентом вже наступного тижня. Саме згода Банкової на перегляд Угоди Кремлем привела до надання ним Брюсселю неприйнятних зауважень на 45 сторінках. Вони роблять нікчемною. Для узгоджень і перегляду документів потрібен не тільки новий мандат ЄС, але й мінімум два роки часу. Чи не в цьому був план президента?

Путін не хоче самостійності і державності України.

Надто багато уступок північному сусіду: Крим, Донбас, НАТО, ЄС, форма державного устрою і правління України. Чого ми ще не знаємо? Чи не втратимо ми прикінцево історичний шанс на звільнення з колоніального імперського полону Росії?

Як влада оцінює альтернативу капітуляції миром? Чому до цього часу немає єдиного стратегічного командування військовими операціями на Сході стратегічного планування оборони України від воєнної агресії Росії? Чому не вводиться до цього часу воєнний стан на Сході? Чому національна економіка і, особливо, ВПК швидкими і простими реформами не переведені на особливий режим всіх можливих воєнних пріоритетів і яке навантаження тут заяви Порошенка, що "ВПК працює в три зміни"? Чому не відсторонені не арештовані, не засуджені винні у шпигунстві, смертельній корупції, злочинній халатності, що призвела до чисельних "котлів", масових втрат військових і цивільних? Чому вище керівництво держави уникає відкритого і чесного спілкування із суспільством, перетворивши державну політику в темну кімнату з чорною кішкою?

Питань дуже багато. Відповіді – жодної.

Може тому, що до влади прийшли, в черговий раз, олігархи, купці і "приречені" на владу. Вони 23 роки поспіль, з різними обличчями і часто протилежною риторикою, емоційно зіштовхуючи українців, скирдували й скирдували особисті капітали, послаблюючи країну і її інститути? Вони вважали свою владу державою. Тому постійно зміцнювали її, міняючи всілякий раз під себе Конституцію, встановлюючи власні і негласні правила гри, які забезпечували швидке астрономічне збагачення, використовуючи для незгодних гігантський репресивний апарат.

Розстріляний "Беркутом" Майдан мав неймовірний шанс запустити спільний національний двигун змін в Україні. Аж до перезаснування держави.

Дійсні пассіонарії, чесні і відчайдушні патріоти, неупереджені, справжні інтелектуали вірили в процедури і блукали в невизначеності між принципами і революційною жорсткою справедливістю. Цим і скористалися нові-старі політики. Вони, ніяково посміхаючись, самоініціативно сіли у державні крісла. Але не вирішувана проблема була в тому, що вони ніколи не були реальними лідерами і знаходились в другому, а той – третьому, ешелоні політичних клерків. Смертельно боячись конкуренції, вони відкинули навіть технократів, замінивши їх, або партнерами-олігархами, або банальними випадковостями і дрібними менеджерами. Аби керувати країною, вони змушені були вернути, чи залишити до болі і сліз знайоме колективне обличчя Януковича. У всіх центрах прийняття надважливих державних рішень воно присутнє, захищаючи традиційні корупційні схеми, які вимили з України сотні мільярдів доларів США.

Спочатку – своє, а потім будемо думати. Один з ключових адміністраторів президента повертає в час, коли уряд, відмовившись від реформ, все глибше і глибше залазить нам в кишені, стискуючи споживання, сотні мільйонів гривень ПДВ. Цілком, непевно, законно. Чи морально це робити з високого владного крісла?

Альтернативою мирному плану Петра Порошенка є активна оборона держави. Без компромісів щодо незалежності і вільного вибору інтеграційного маршруту і торгів суверенною територією. Крим, Донецьк, Луганськ - історично українські землі. Будь-яке посягання на них є злочином. Спроби за їх рахунок зупинити війну з Росією є не тільки нічим не виправданою слабкістю сучасної влади, але й формою національної безпорядності. Якщо не гірше. Як пояснити це тисячам й тисячам вбитих, зранених сепартерористами і кадровими російськими вояками українців? Очевидно, що кількість таких жертв була би десятикратно меншою, якби обороною країни керували кращі професійні військові, елітні, в тому числі й іноземні, радники та інструктори в умовах реально існуючої війни із супердержавою. Її перемагали Корея, В’єтнам, Афганістан.

Найперше, треба припинити піар на війні і знищення кращих професійних фронтових військових корупційним залученням їх в партійні списки. Президент не може оприлюднювати напередодні великої військової операції її стратегічну концепцію. Генштаб РФ, скориставшись нею, закрив наших військових і добровольчі загони в населених пунктах, швидко наростив тактичну перевагу на оперативних територіях і створив смертельні "котли". З них найтрагічнішим став Іловайський. У ньому, як дзеркалі, неозброєним оком видно провал військового управління війною Міноборони і Генштабу. Без негайних кадрових змін, він буде повторюватись і повторюватись. Як зрозуміти президента, який бадьоро доповідає про трьохлінійну оборону по типу "лінії Маннергейма" (чому – не Мажино) за технологією 20-30 років XX століття? Лінія Маннергейма була подолана відсталою Червоною армією менше ніж за одну добу. Знаючи, що у РФ є сучасна авіація з термобаричними бомбами і "Торнадо". Та ще десятки безконтактних способів знищення цих примітивних фортифікацій.

Терміново потрібно створити Міністерство ВПК на чолі із військовим політиком для оперативного нарощування виробництва сучасної, високоточної зброї, ремонту і модернізації все можливої техніки. Головне – нових БТРів, танків і авіації. Злочином і політичним дикунством є реалізація новітніх чи ефективних видів озброєнь на "внутрішньому ринку". Через ланцюжок посередників вона продається сепартерористам і буде вбивати українців або використовуватись для провокацій. Шкода, що президент не висловився особисто з цього надзвичайного інциденту.

Треба ввести воєнний податок. Як вид фінансово-економічної амністії. Залучивши таким чином на морально-правовому рівні до участі в обороні весь сірий, тіньовий бізнес.

Заява президента після Саміту НАТО в Уельсі про готовність Заходу постачати Україні "летальну" зброю, провокація Луценко, "що на Саміті НАТО була досягнута домовленість про західних військових радників і поставках сучасної зброї із США, Франції, Італії, Польщі, Норвегії", суттєво налякали західних союзників і дискредитували на тривалий час здатність України бути надійним партнером у цьому, завжди таємному, секторі глобальної політики.

Спочатку, проблема в термінах. Є наступальна і зброя оборонного характеру. На останню має право будь-яка країна для справедливого захисту свого суверенітету і незалежності. Обидва типи зброї є летальними. Але наступальна, або ударна – є засобом наступальної стратегії, значно більшої вражаючої сили, здатної спричинити максимальну невідворотну шкоду.

Право України на оборону, оборонну зброю витікає із її Конституції, статуту ООН і гарантується міжнародним правом. Стукайте і вам відкриють. Але не кричіть і не розмахуйте руками, які вже підготували закон "Про особливий статус Донбасу".

А може це була свідома провокація, аби примусити швидше Путіна до миру.

Захід розгубився. Наступна хвиля санкцій проти Москви, яку особисто лобіювала Меркель, немов би прийнята, але не введена в дію. Хоча це мало відбутись не пізніше 8 вересня. Герман Ван Ромпей, президент ЄР, розгублено заявив, що вони можуть бути відмінені "якщо почнуться переговори по встановленню миру".

В Уельсі президент ні на крок не просунувся для розширення співпраці з НАТО. Не кажучи вже про можливість поновлення особливого статусу партнерства з блоком у напрямку ПДЧ. На відміну від Грузії. Його віртуальне бажання звернутись до Конгресу США для отримання спец-статусу – головного союзника поза блоком НАТО, і є альтернативою останньому. Чи готові піти на цей компроміс на капітолійському пагорбі, наразі невідомо. Але подібна практика може розколоти північноатлантичний альянс, коли Штати поза ним будуть створювати двох-трьохсторонні блоки з країнами-лузерами в противагу їх сильним сусідам.

Все мінливо і непередбачувано. Жодних знаків. Ані в природі – хвостатих комет чи літаючих драконів. Ані на площах і вулицях Києва – схвильованих, неспокійних студентів, домогосподинь, підприємців і воєнних. Не видно нікого із занепокоєним серцем. Все спокійно в країні двох Майданів. Може й дійсно треба віддати загарбнику все, що він хоче. І будемо з газом, нафтою та електрикою. А сало ще є.

Петро Порошенко заявив, що 70% російських війсь виведено з території України. Діма Тимчук свідчить протилежне. Йде потужне нарощування бронетанкових ударних груп на кордоні з Херсонською областю і біля Новоазовська. Очевидно, переміщення військ РФ може бути й ротацією. Двома днями раніше президент доповідав спраглим до миру громадянам, що терористи звільнили 1200 заручників. Виявилось, що тільки 648. Ні прізвищ, ні фактів. Ще раніше – що за Україну буде битись інша, третя і дуже сильна країна. Можливо, не так зрозуміли?

P.S. Спеціально для нових любих друзів. Після антиконституційного перевороту, здійсненого Януковичем і суддями КС 30 вересня 2010 року, я виступив з прогнозом про встановлення в Україні після цього важкої політичної диктатури. Тоді всі промовчали.

Наши блоги