УкрРус

Медіа-провінціали в Брюсселі

Читати українською
  • Медіа-провінціали в Брюсселі

"Дерусь, чтобы драться". Ці слова промовляє у відомій екранізації мушкетер Портос. Захотілося навести їх мовою оригіналу, себто мовою радянського кіна. Портос-Смирнитський не зміг чітко сформулювати, за яким дивом його понесло до монастиря Дешо на зустріч із д`Артаньяном. Хитріший Араміс наговорив з три мішки гречаної полови про "одне місце у святого Августина…". Мотивації ж не було у обох, бо привід для дуелі з молодим гасконцем в кожному разі не вартував самої дуелі.

Вже пройшло трохи часу, щоб підвести риску під достатньо красномовним випадком, що відбувся на брюссельській прес-конференції Януковича, ван Ромпея та Баррозу. Епізод дійсно невеличкий, але досить знаковий, щоб зрозуміти, яке місце в світовій спільноті ми самі собі обираємо. Саме ми – українські журналісти. Маю на увазі відчайдушну (а насправді, абсурдну й дуже показову) боротьбу наших журналістів за мікрофон та можливість поставити Януковичу "незручне" питання. Яке саме – не конкретизується. Можливо, про згортання демократії та вибіркове правосуддя. Або – ще вужче – про те, за що сидить (і коли вийде) Тимошенко. Колеги з "Кореспонденту" та "Комерсанту" образились на журналістку ICTV, назвавши її питання "тепличним" абощо. Звідси висновок: їх власна сфера інтересів – поза "теплицями", вочевидь, ближче до ув’язненої ЮВТ. Словом, йшла бійка заради бійки, ба навіть не в ім’я блаженного Августина…

…Пригадується, як у далекому 2001-му, щойно прийшовши в журналістику, один з нас міряв все приблизно тією ж міркою, з наскоку відмітаючи розмаїття зовнішніх та внутрішніх подій та зводячи усі можливі питання до одного: чи дійсно голос Кучми звучить на плівках Мельниченка? Чи справжніми є записи, репрезентовані у Верховній Раді Морозом? На тоді це здавалось "глобальщиною", наріжним каменем, основою основ. Аморальна людина не має права керувати державою – якщо помножити цю тезу на юнацький максималізм, то можна сказати, що дванадцять років назад частина медійників знаходилась у тренді.

Одначе ці роки минули, і кілька простих (раніше – неприйнятних) речей стали ближчими і очевиднішими. По-перше, презумпцію невинності ніхто не скасовував. По-друге, сумнів "а судді хто?" (згадаймо того ж таки Мороза і його подальшу історію) інколи буває вельми корисним для більш адекватного сприйняття дійсності. По-третє, розподілу на чорне та біле в житті не буває в принципі. Існує безліч градацій, в яких представлені й "50 відтінків сірого", й інші кольори та їхні варіації. А те, що в такій царині, як політика, оціночна палітра є багатшою, ніж будь-де, зрозуміло "за замовчанням".

Той таки Кучма може тисячу разів висповідатися Творцю та кліру у всіх своїх гріхах, але те, що при Кучмі Україна відстояла Тузлу, а при Ющенкові, котрого російський колега нічтоже сумняшеся називав "мазуриком", Крим стогнав від вкрай знахабнілих російських військовиків (які затівали локальні конфлікти, всі ці захоплення маяків тощо) – факт. І те, що Кучма уклав прийнятний договір з російською стороною і вибив для України прийнятну ціну за газ (аж доки у 2005-му в гру не вступили Ющенко та Нафтогаз Івченка, а відтак ситуація зайшла у клінч, який з підключенням до переговорів Тимошенко – вже в часи її другого прем’єрства – взагалі перетворився на мегаабсурд, наслідки якого Україна пожинає по цей час) – також факт.

…Колись відомий нейрофізіолог Іван Сєченов доводив, що кожен акт свідомого та несвідомого є рефлекторним по своїй природі. Всі, мабуть, ще зі шкільної лави пам’ятають його цитату "смеётся ли ребенок при виде игрушки, улыбается ли Гарибальди, когда его гонят за излишнюю любовь к родине, дрожит ли девушка при первой мысли о любви, создаёт ли Ньютон мировые законы и пишет их на бумаге – везде окончательным фактом является мышечное движение". Нині враження таке, що українська преса (та, що відносить себе до опозиційного сегменту) кореспондувала статус "мышечного движения" Юлії Тимошенко.

Бо все, що відбувається у світі, має на меті нагадувати про ЮВТ, слугувати можливістю для того, аби ткнути Януковича носом у найвідомішу в Європі ув’язнену, бути тим тлом, на котрому букви "Юлі – волю!" стануть особливо помітними та рельєфними. Якщо ж при цьому західному глядачеві (котрий і так вже "заточений" на майже зневагу та відразу до України) показати ще й маленьку битву за мікрофон (і тим остаточно занурити його у стан ауту) – взагалі дуже добре.

При цьому ніхто з "постраждалих" у цій битві (як ніхто й з решти медійників, що включились у дискусію довкола того, чи дійсно адміністрація президента вступила у злочинну змову з медіаторами прес-конференції) не замислився над суттю іншого з двох поставлених Віктору Януковичу запитань. Його авторство належало співробітнику агентства Reuters, котрий поцікавився, спрощено кажучи, а чи не краще було б Україні обернутися у бік Митного союзу?

Така акцентуація проблеми, між іншим, є вкрай тривожний симптомом. Як і перебування під будівлею Ради Європи медведчуківського "Українського вибору", що засмітив борди та сітілайти Києва агресивно-набридливою рекламою (спочатку ідеєю всеукраїнського референдуму, а тепер вже й Митним союзом як таким). Можливо, Януковича вартувало б запитати саме про це (якщо навіть зумисне знехтувати рідкісною можливістю поставити питання Баррозу чи ван Ромпею).

А, можливо, ще кращим рішенням було б все таки втягнути у дискусію європейських лідерів та поцікавитися у них, чи дійсно вони готові до двобою з всесильним російським Газпромом? Наскільки судові "розбірки" у стокгольмському арбітражі німецьких газових компаній RWE та E.ON, італійської Edison, грецької DEPA та польської PGNiG (всі вони обстоювали можливість знизити ціну на газпромівський продукт) є маргінальним явищем, чи цю фронду можна екстраполювати і на Україну, котрій нині виставлено рахунок у 7 мільярдів доларів за недобір російського газу? Якщо зовсім просто: чи підтримає нас Європа у жорсткому протистоянні з РФ та її паливним монополістом? По секрету доповідаємо: в такій інтерпретації питання не дуже-то хотіли брати до уваги європейські медіатори. Чому? Тому ще це миттєво глобалізувало би проблематику й змушувало європейських очільників казати або "так", або "ні", наражаючись на критику з боку тієї самої Росії. Україна ж бо, при такій постановці питання, одразу зрозуміла б – на які ресурси Європи вона все ж таки може розраховувати. Чи це не важливіше за банальні дитячі забавки деяких медійних провінціалів?

Невже це й справді не цікавить нікого з українських патріотів-медійників, як не цікавить і рідкісна нагода звернутись з таким питанням до європейців? Зрештою, долю Тимошенко та вибіркове правосуддя можна обговорити і за інших обставин – зокрема, у себе на батьківщині. Якщо ж мета акції полягала у тому, аби в присутності Баррозу та ван Ромпея проартикулювати цей несекретний секрет (про те, що Тимошенко сидить, а судам в Україні не довіряють), то це, далебі, марна робота. Європейським політикам це відомо. Недарма ж цілих дві години (замість запланованих двадцяти хвилин) на цю тему тривала їх бесіда з Януковичем.

Доки українська преса не роззирнеться довкола і не відчує, що окрім проблеми Тимошенко (хай навіть глобальніше – "роздемократизації"), є ще й проблеми позиціонування України на світовій мапі (енергетичній зокрема!), є й загальноєвропейські кризи та питання щодо того, як впишеться у них наша держава; є також, врешті-решт, купа недолугостей, за котрі слід нещадно критикувати чинну владу (відсутність професійної вертикалі державного управління абощо) – доти ми сприйматимемося оточуючими як недоєвропейці і недожурналісти, як на те вже пішло…

Навіть у боротьбі з владою бажано мати стратегію і тактику, не віддаючись на волю випадку, коли раптом можна всмак накричатися і наобурюватися, якщо перервано улюблену гру у війну всіх з усіма… Так чинять діти або інфантіли, або псевдопрофесіонали, заангажовані "стороною добра" настільки, що сама ця дефініція втрачає будь-який сенс. А ще бажано не забувати, що європейці не завжди глибоко інтегровані у наш внутрішній контекст (у них, повторюся, вистачає власних бід), щоб зрозуміти, що за ламентації звучать та як на них слід реагувати. То й реагують вони відповідно – тобто ніяк – знизуючи плечима та посилаючи цю дику Україну… до Митного союзу.

І це ще у кращому випадку…

Наши блоги