Артуро Перес-Реверте. Осип Маковей

Артуро Перес- Реверте, "Фламандська дошка".

Про автора. Артуро Перес-Реверте – великий молодець, ба навіть справжній герой. Почнемо з того, що Артуро (народився у 1951-му у Картахені) як військовий репортер побував у багатьох гарячих точках світу. Причому прийшов він у журналістське ремесло двадцятилітнім: з 1971 року висвітлював для газети "Пуебло" та телебачення конфлікти на Кіпрі, в Лівані, Західній Сахарі, Лівії, Мозамбіку, Анголі, пізніше – на Балканах тощо.

Мабуть, військовий репортер – єдиний різновид журналіста "без страха и упрека", єдиний, кого можна поважати без жодних застережень. У нас в Україні теж колись були свої "переси-реверте": Валерій Глєздєнєв, що загинув у 1992-му в Афганістані; Володимир Житаренко, який наклав головою у Грізному в 1995-му; Анатолій Ягодін, котрого застрелили у 1996-му в Чечні, Тарас Процюк – телеоператор "Рейтера" – що поліг у 2003-му в Іраку… З настанням ери "постжурналістики" охочих гинути "ради нескольких строчек в газете" все меншає. Однак від заявленої теми ми таки добряче відволіклись…

Отож, Перес-Реверте. Свій перший роман – "Гусар" – він видав у 1986-му. Дія у творі відбувається під час наполеонівських війн. Обравши свою нішу – історичний детектив (подекуди з елементами містики, подекуди з гармонійним вкрапленням love-story), Перес-Реверте залишається вірним цьому жанру до кінця. І ніколи не грішить повторами та самоцитуваннями. Щоразу в його книгах сюжет – цілковито інший, лише "кістяк" його побудови дозволяє безпомилково вгадати руку майстра.

Про книгу. "Фламандська дошка" (1990 рік) – третій за хронологією і перший, що приніс славу – роман Переса-Реверте. Ми згадуємо його тому, що цьогоріч книгу перевидало "Фоліо". І правильно зробило, позаяк книжка – цікавезна. Сюжет обертається довкола полотна такого собі фламандського художника Пітера ван Гюйса.

Виявляється, що на картині, яка зображує шахову партію, зашифровано інформацію про вбивство. Про вбивство стародавнє, скоєне аж у XV столітті. Полотно (а точніше, дубова дошка) потрапляє до рук головної героїні – реставрувальниці Хулії, яка мимоволі опиняється втягнутою не лише у цю загадку, а й у доволі прикрі події її власного життя.

Неподівано вбито коханця Хулії – людину, також причетну до світу мистецтва. Злочин, як з`ясовується згодом, напряму пов'язаний з розпроклятою дошкою, що потрапила до рук Хулії. Але й це ще не кінець історії. Смерті тривають, і чим глибше аналізує ситуацію героїня, тим чіткіше усвідомлює, що коріння сьогочасних злочинів проростає у шаховій партії, зображеній на дошці. Нонсенс? Хто дочитає книгу до кінця, зрозуміє, що аж ніяк. Перес-Реверте вміє так побудувати сюжет, що розв`язка постає і зрозумілою, і закономірною.

Чому варто прочитати. Тому, що книжка – добротна і захоплююча. Тому, що Артуро Перес-Реверте не повторює помилок визнаних гуру "маскульту", таких, приміром, як Куельо або Ден Браун – писати ні про що, але з великою кількістю слини, штучних емоцій, неправдоподібних подій, дерев`яних героїв тощо.

Сюжет в романах Переса-Реверте тече плавно, розгортається поступово. Діалоги прості, описи конкретні, дія – динамічна. Ламентацій і важких словесних фігур, що заздалегідь претендують на цитування, нема. Все просто і… вельми непросто водночас, оскільки детективну лінію Перес-Реверте веде так майстерно, що твір проковтується на одному диханні.

Нарешті, ще одна причина, з якої вартує читати Переса-Реверте, – ненав`язлива енциклопедичність його романів. Ви самі не помітите, як всотаєте у себе масу цінних відомостей і нових знань – з літератури, архітектури, живопису, історії – в залежності від того, який інтелектуальний ухил має та чи інша книга. При цьому автор не говорить з читачем менторським тоном, він радше – добрий довідник з усіх можливих царин знання.

Осип Маковей. Оповідання.

Про автора. Осип Маковей є не надто відомим українським письменником. Він радше лишив по собі пам'ять як редактор та літературний критик. Народився у 1867-му в Яворові на Львівщині, помер у 1925 в Заліщиках на Тернопільщині. Ми поєднали в одній колонці Переса-Реверте та Маковея тому, що обидва представляють журналістський цех. Звісно, з поправкою на те, що представляла собою журналістика наприкінці ХІХ століття.

З 1895-го по 1897-й Маковей був співробітником львівської "Зорі", а відтак редагував журнал "Буковина", де друкувала свої твори Ольга Кобилянська. Також обіймав посаду редактора "Літературно-наукового вісника" (тут Маковей співпрацював з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським та іншими).

Власне кажучи, головна місія Маковея полягала у популярізації всіх названих (і не тільки їх) українських авторів. І тут – треба віддати йому належне – Маковей зробив чимало. Одначе й власні "проби пера" Осипа Маковея мали місце. З кінця ХІХ століття він виступав здебільшого як прозаїк, як автор малих форм. У цей період Маковей видає "Весняні бурі" (1895), "Клопоти Савчихи" (1896), "Наші знайомі" (1901), "Оповідання" (1904), "Ярошенко" (1905), "Пустельник з Путни" (1909) тощо.

Про книгу. Якщо наш читач візьме збірку оповідань Осипа Маковея, він, можливо, буде дещо розчарований. І майже напевно – здивований. Бо те, що пише Маковей, не цілком співвідноситься з жанром оповідання у класичному розумінні цього слова. Говорячи сучасною мовою, з під-пера Маковея виходять радше блоги або "політбайки" – як у улюбленого обозівського автора Євгена Лешана.

Оповідання як короткі історії про вигадану подію з початком, розвитком сюжету і розв`язкою Маковею вдаються рідко. Є, звісно, й винятки. Приміром, забавне оповідання "На суді" – про професора гімназії, який від нічого робити розговорився у потязі зі школярами й дізнався, що вони очікують на появу нового викладача, у карикатурному зображенні якого професор, на превелику свою прикрість, впізнає сам себе.

Або нарис "Мандоліна" – про плутатину в головах неписьменних батьків одного юнака, які отримали листа і з його змісту зрозуміли, що син закохався у якусь чи то мандоліну, чи то Магдаліну, та ще й так сильно, що не розстається з нею ні вдень, ні вночі.

Цікавим є оповідання "Трудне ім`я" – про те, як селянина агітували проголосувати за кандидата в депутати, проте той, бідака, ніяк не міг запам`ятати імені цього достойника. Й у підсумку під час голосування (яке було усним) замість "Теофіль Окуневський" таки ляпнув "Тимофій Вокунецький", чим позбавив свого кандидата голосу…

Чому варто прочитати. Маковей по-своєму цікаво змальовує життя-буття Галичини та Буковини, не замахується на значні сюжети, але віднаходить щось вартісне опису у сучасній йому буденщині. Якщо не підходити до цього автора з завищеними мірками, його книжку цілком можна придбати й тримати вдома на книжковій полиці. Хоча до пронизливості Василя Стефаника чи досконалості Ольги Кобилянської Маковею дуже далеко.

До речі, про Кобилянську. Цьогоріч ми відзначатимемо 150-ліття з дня її народження, тож ім`я Осипа Маковея з`являється на наших сторінках не дарма, а саме у цьому контексті. Осип Маковей був великим коханням Ольги Кобилянської. Коханням платонічним та нерозділеним. Сама Кобилянська так високо цінувала це почуття і так занижувала власну значимість, що писала у щоденнику: "саме любов до Маковея поставить мені корону на голову", а не, мовляв, увесь її творчий спадок.

У цьому Ольга Юліанівна глибоко помилялась. Її непересічний талант не затьмарює, а скоріше відтіняє не менш непересічне жіноче "я" цієї письменниці. Що ж стосується Маковея, то він лишається у літературній "любовології" саме завдяки Кобилянській, і аж ніяк не навпаки…