УкрРус

Волонтери зі США: багато грошей для бійців АТО дають з Росії

  • Волонтери зі США: багато грошей для бійців АТО дають з Росії
    Обозреватель/EPA

Окрім численних волонтерів та благодійних фондів в Україні, допомагати українській армії взялися і наші співвітчизники, що живуть за кордоном. Зокрема, у США вже півроку діє потужний благодійний фонд "Save Lives Together", котрий орієнтований на допомогу захисникам України і має право збирати гроші для забезпечення української армії. Особливу увагу фонд приділяє доправленню на передову сучасних кровозупиняючих засобів, адже саме крововтрата стає причиною смерті поранених бійців чи не в половині випадків. Цей фонд, що вже закупив і завіз на передову медпрепаратів більш ніж на мільйон доларів, заснований трьома дівчатами – Іриною Пилипенко, Антоніною Левчук та Еліною Лерман.

З Іриною та Антоніною "Обозреватель" познайомився особисто. Засновниці фонду розповіли, чому американці жертвують тисячі доларів на допомогу українським військовим та як запобігти перетворенню України після війни в країну калік та самовбивць.

Зараз організація Save Lives Together перетворилася на потужний благодійний фонд. А як все починалося?

Антоніна Левчук: Для мене все почалося на початку травня, коли мені розповіли про чудовий препарат Celox. Мій товариш, який зараз живе у Німеччині, написав мені у Фейсбуці і попросив купити кілька упаковок цього препарату, бо він чудово зупиняє кровотечу і дуже потрібен на фронті. А от купити його в Україні і в Німеччині тоді було проблематично.

Я прочитала про дію цього препарату – і була в захваті. Перше, що прийшло в голову: якби ж то цей Celox був свого часу у медиків на Майдані – скільком хлопцям можна було би врятувати життя!

Так склалося, що багато моїх родичів і друзів пішли добровольцями у батальйон "Донбас". І їм я хотіла допомогти найперше – почала купувати Celox за власні кошти. А трохи згодом ми познайомилися з Іриною Пилипенко, яка мешкала в іншому штаті. Разом почали збирати гроші і за 4 чи 5 місяців скупили чи не весь Celox, який був у США.

Пам’ятаю першу нашу спільну партію Celox – ми тоді закупили його трошки більше ніж на 20 тисяч доларів. Не знали лише, як це все передати. Зрештою в Америку прилетіла моя мама – аби все це забрати в Україну.

А хіба інакше ніяк не можна було? Приміром, переслати як бандероль?

Ірина Пилипенко: Я звонила в несколько почтовых отделений и спрашивала, можно ли по почте посылать медицинские товары. Мне сказали, что могут быть проблемы на украинской таможне. 50 на 50 - пропустят или не пропустят. Поэтому мы побоялись рисковать – тогда для нас это были огромные деньги.

А.Л.: Це ще було до того, як з’явився закон, що дозволяв пропускати незареєстровані в Україні медпрепарати. Тому моя мама приїхала, взяла три валізи з Celox і поїхала додому. І що ви думаєте? Маму на митниці "обшманали". Але в мене мама бойова. Сказала: тільки через мій труп. Хочете – поїхали зі мною в Донецьк, будемо разом це все роздавати – але я тут нічого не залишу.

І.П.: Тонину маму здесь, в аэропорту, встречали моя мама и Дана Яровая. Я через пару дней Дане позвонила – узнать, что да как. Она мне рассказала, что наши врачи Celox побаивались – не знали что это такое и как с ним работать. Пока с передовой не привезли ребят, которых удалось вырвать из одного из первых "котлов". Среди них был парнишка, которому оторвало ногу. Дану подняли в 4 утра, привезли в госпиталь… В результате этому мальчику засыпали Celox на ногу. Я еще, помню, пообещала Дане: если этого ребенка спасут – мы скупим весь Celox, который только существует. Его спасли. Потом спасли еще одного. Потом еще. И еще…

Недавно я познакомилась с бойцом – и он рассказал, что был в окружении, получил ранение в голову. Ему запихали этот бинт в рану – и он три дня так и проходил. Поэтому я точно знаю, что эти препараты дают драгоценное время для того, чтобы человека доставить в больницу.

А.Л.: Особливо враховуючи, які у нас величезні проблеми з евакуацією. Якщо в американській армії боєць отримав поранення – його максимум протягом години доправляють до госпіталя. А наші хлопці можуть лежати годинами. А то і днями. І з допомогою Celox їхні шанси на виживання значно виростають.

І знаєте що? Коли я була в госпіталі і спілкувалась з пораненими хлопцями – з подивом дізналась, що майже кожен з них знає, що таке Celox . Майже кожен каже: о, пам’ятаю, як мені цей порошок засипали, чи як бинт запихали в рану. Він дійсно рятує життя.

Як давно ви познайомились?

І.П.: Заочно мы с Тоней знакомы уже больше 7 месяцев. Говорю заочно, потому что мы общались исключительно онлайн.

А.Л.: Так, все робили онлайн. А наживо зустрілися лише нещодавно: за три дні до того, як мали вилітати до України. Спеціально прилетіли до Нью-Йорка за три дні до вильоту, аби зустрітися з іншими нашими партнерами, з людьми, з якими співпрацювали. До того ж всі наші контакти відбувалися телефоном, за допомогою Скайпу – такі собі щоденні переговори після роботи.

В Україні з якимись волонтерськими організаціями співпрацюєте?

А.Л.: Спочатку ми співпрацювали з Даною Яровою і "Народним тилом". Зараз вже працюємо чи не з усіма волонтерами. Наразі ми лише кровозупиняючих засобів завезли до України більше, ніж на мільйон доларів.

І.П.: Плюс препараты, из которых потом формируются аптечки. Только жгутов C-A-T мы привезли и передали на фронт больше 7 тысяч.

А звідки гроші? Мільйон доларів – сума не маленька…

А.Л.: Це все – пожертви від людей. Гроші ми збирали різними методами. Починали з власних заощаджень, адже у кожного, хто живе в Америці, зазвичай є якісь заощадження на чорний день – ми це називаємо rainy days. Далі почали агітувати друзів. Це все пішло туди.

Крім того, багато волонтерів збирали гроші тут, в Україні. А ми просто допомагали їм закуповувати. І продовжуємо це робити. За час існування фонду ми домоглися можливості купувати той же Celox набагато дешевше, ніж його можна придбати вроздріб. На початку ми за один пакетик цього засобу віддавали по 34 долари, потім його ціна зросла до 44-х – та й по цій ціні його не завжди можна купити. Він перетворюється на справжній дефіцит. А ми працюємо з виробниками і купуємо Celox по 26-28 доларів – це стосується того Celox, який іде до аптечок. Решта – значно дешевше. Бувало, що нам вдавалося купувати навіть по 18,5.

Це тому, що купуєте у великих обсягах?

І.П.: Это потому, что мы уже зарегистрированы как организация. Мы уже торгуемся. Нам уже предлагают специальные цены.

А навіщо потрібно було створювати організацію? Хіба не можна було допомагати просто так, без створення якихось фондів? На жаль, через випадки шахрайства, саме слово "фонд" вже сприймається трошки неоднозначно

А.Л.: Наша організація SAVE LIVES TOGETHER FOUNDATION офіційно зареєстрована в Штатах. Це означає, що за кожну копійку, яка надходить на наші рахунки, ми повинні відзвітуватися перед податковою в США, перед рядом інших держслужб. Насправді це все дуже серйозно. І той, хто думає, що можна просто так відкрити і закрити компанію – помиляється. А нам ще й вдалося зареєструвати наш фонд на дуже вигідних для нас умовах.

Що ви маєте на увазі?

А.Л.: Ми прописали у нашому статуті, що ми можемо збирати кошти на медикаменти, на армію – тобто на аптечки, обладнання для госпіталів, всі засоби медевакуації. Плюс у тому, що це формулювання досить загальне – і на практиці ми можемо допомагати і резидентам України, і медикам, і військовослужбовцям, і волонтерам, стаціонарним і польовим шпиталям, і жертвам із зони АТО. Все це прописано у нашому статуті. Ми маємо право збирати гроші не лише на медицину, а також і на інші потреби армії. Аж до того, що ми можемо просто передати будь-яку зібрану суму на забезпечення українського війська. Такий статус отримати дуже важко.

Ми зареєстрували багато профітів, які не обкладаються податками. Тобто, якщо людина заробляє, скажімо, тисячу доларів і з цієї суми 100 доларів вона дає в нашу організацію – то податки вона платитиме лише з 900 доларів.

І.П.: Наш фонд в любом случае на каждое пожертвование обязан выдавать документ на списание налогов донору. В этом и заключается благотворительный статус, который мы получили.

А.Л.: В Штатах домогтися такого дуже важко – а ми домоглися. І зараз ми офіційно збираємо кошти. Офіційно все завозимо. "Міжнародні авіалінії України" возять наші вантажі безкоштовно. Як і Ukraine Express, яка також повністю безкоштовно робить нам логістику. Ми відправляємо те, що закупили, до них на склад, вони там все це запаковують і відвозять на МАУ. А МАУ вже доправляє вантаж сюди. А тут вже Дана Ярова та Іринин брат Кирило допомагають: ідуть в Мінсоцполітики, аби цей груз затвердити як гуманітарну допомогу.

Як відбувається співпраця з Мінсоцполітики? З іншими державними структурами? Не вставляють вам палиці в колеса?

А.Л.: Спочатку – було трохи. Все робилося ну аж надто повільно. Ми, певно, їм вже так набридли, бо постійно смикали, просили, підганяли… Розумієте – ми ж не ліжка до лікарень возимо чи якісь інвалідні візки. Такі речі можуть трошки почекати. А ми возимо кровозупинні засоби, які потрібні на фронті не те що сьогодні – вони потрібні були ще зо два місяці тому. Це "гарячий груз", тому зараз вони нам підписують всі документи поза чергою. Так само, до речі, як і в Міноборони – вони теж з нами співпрацюють зараз. Зрозуміли, що це в їхніх інтересах.

Тобто, щойно вантаж прибув до України – і його практично зразу можна передавати на передову? Проблем з цим немає?

А.Л.: Впродовж останніх 3 місяців Мінсоцполітики розглядає наші документи поза чергою. Все готово ще до прильоту літака в Україну. День у день.

А от на початку наші вантажі могли стояти у Борисполі по 2 тижні. Уявіть, хлопці на передовій гинуть – а вантаж лежить мертвим грузом через те, що документи ще не оформлені. Ми страшенно переживали з цього приводу!

Можу собі уявити…

А.Л.: Скільки було сліз! Скільки було нервів, тому що… ну, хвилюємося! Найбільше шкода хлопців. Тому що вони нам дзвонять з фронту, розповідають про обстріли, оточення, поранених – а ми нічим не можемо допомогти.

Найстрашніше – це Іловайський котел. Я його не забуду ніколи в житті. Там загинули всі мої друзі. Зараз вже я кожного бійця можу назвати своїм другом. Але то були особливі хлопці. У багатьох лишилися діти… Важко про це говорити… Я всього напередодні розмовляла з ними телефоном – вони ще просили дещо їм переслати. А потім мене по роботі відправили у відрядження у Дубаї. Я летіла 24 години, а коли прилетіла – отримала таке повідомлення… Це був один з найстрашніших днів у моєму житті.

Але що ж.. Головне - не здаватись. Боремось далі. Зараз нам допомагають всі. Українська діаспора в США. Прості американці. Навіть росіяни, які живуть у Штатах, дуже нас підтримують.

Через наш фонд ми робимо багато різноманітних аукціонів. Збираємо гроші. Я наприклад продала все, що в мене було українське – і на ці гроші купила Celox.

У Штатах є попит на речі з українським колоритом?

А.Л.: Ще й який! Коли я востаннє приїздила до України – купила кілька українських ложок у підземному переході. І в мене дві штуки за 75 доларів з аукціону вмить злетіли!

Люди висилають чеки і в нас вже є такі followers – підписники, наші друзі – і я дивлюся: вони регулярно в день зарплати нам частину грошей висилають. Суми – найрізноманітніші: хтось перераховує 50 доларів, хтось – по 3-5 тисяч. Отак і збираємо.

Є й такі, хто сам щось купує – наприклад, той же Celox , а потім пересилають нам, а ми вже передаємо в Україну. Хоча я коли бачу, по яких цінах вони те все купують – мені стає погано. Тому я завжди пропоную "кооперуватися" і купувати разом – враховуючи наші знижки, ми так зможемо купити більше.

Що ж стосується інших волонтерів у США – ми між собою координуємо нашу роботу. Навіть закупки робимо разом. Часто, оскільки нам вдалося отримати величезну знижку на перевезення, ми через нашу організацію доставляємо те, що передають для конкретних волонтерів, безкоштовно.

І.П.: Вот сейчас, к примеру, человек попросил доставить в Украину кровати для "Правого сектора". У нас есть такая возможность – мы взялись это сделать. Или попросили передать 63 кг сухпайков. Как можно отказать? Зачем? Главное, чтобы представитель тех, кто получает пришел, чтобы потом был фотоотчет.

Плюс ко всему, мы проверяем, куда идет помощь. Если конкретным людям – едем к ним, знакомимся. Если это действительно реальные волонтеры – помогаем доставить груз. Если же это пойдет в Минобороны и ляжет там "мертвым грузом" - тогда отказываем.

А.Л.: Зараз у нас є інформація, що частина хлопців на передовій зараз гине не від обстрілів, а від ускладнень після грипу, від переохолодження. Це взагалі ганьба. І це зараз. А що буде, коли надворі буде -26 градусів? Хлопців треба одягати – тому і важлива координація між волонтерами.

І.П.: К тому же, сейчас мы – с помощью объединения "Армия СОС ЮА" - начали завозить препараты, которые помогают ребятам пережить симптомы гриппа. Это ненормально – терпеть боль.

А звідки ви взяли ці дані?

І.П.: Данные относительно характера ранений мы получаем от Минобороны. Поэтому мы точно знаем, какой процент каких именно ранений ребята получили. Эта информация нам пригодится в будущем, когда мы займемся протезированием. А такие планы у нас есть. Правда, мы не можем обнародовать эти данные – такова договоренность с МОУ. Но информацию мы собираем. Это также важно для того, чтобы координировать людей, которые хотят помочь.

Наскільки я зрозуміла, закупівля Celox – це основний напрям діяльності фонду. А що ще закуповує ваша організація?

І.П.: У нас много различных инициатив. Отдельно собираем деньги на Celox. Отдельно – на покупку реанимационного оборудования. Целый ряд отдельных проектов, когда мы собираем деньги на что-то конкретное. И люди могут выбирать, на что именно они хотят дать деньги.

Щось із того, що ви завозите, має аналоги в Україні?

І.П.: Кроме Celox мы возим, к примеру, резиновые жгуты. Они выдерживают высокие и низкие температуры, работают не только как жгуты, но и как бандажи, dressing. Такой жгут можно наложить одной рукой. Он очень хорошо работает. Но это обычный резиновый жгут. Производство таких же вполне можно наладить в Украине. Пусть поступить так же с Celox нельзя, потому что это запатентированный препарат, прошедший миллионы различных исследований и успешно использовавшийся в Афганистане и Ираке. Но какие-то там бандажи, подобную "мелочевку" мы же можем делать в Украине, правда же? Почему не отстраивать страну, не дать людям дополнительные рабочие места – столько заводов простаивает. И даже если здесь это все будет стоить так же, как в Америке – мы лучше будем покупать его здесь, чем вывозить деньги куда-то.

Конечно, это, возможно, надо делать не сейчас – это так, на будущее. Ведь война началась внезапно. Мы к ней были совсем не готовы.

А.Л.: Закупівля Celox – це наш перший проект. З цього все почалося. Зараз у нас є й інший – окремо збираємо кошти на реанімаційне обладнання. На сторінці цього проекту

Це наш перший проект. Другий - це реанімаційне обладнання. На нього ми збираємо кошти в рамках окремої ініціативи. На сторінці проекту люди можуть пожертвувати конкретно на закупівлю реанімаційного обладнання. Через сайт ми зібрали вже понад 72 тисячі – хоча насправді, на це витрачено вже значно більше коштів, бо нам і чеки виписували, і електронні платежі ми приймали.

Вже щось встигли закупити – чи це поки лише плани?

А.Л.: Почали закуповувати так звані польові реанімації. Це мобільні системи, які мають бути на передовій, в польових шпиталях, в реанімобілях, в медичних гелікоптерах.

Або ось – шокові штани. Українські лікарі цього ніколи не бачили. А це пройшло Афган, цим користується армія Німеччини, Іспанії, США.

Для чого вони використовуються?

І.П..: Если человек подорвался на мине – это приспособление держит давление. То есть человек с оторванной ногой может находиться в них длительный период времени. Ведь жгут накладывается не больше, чем на два часа – потом нужно остановить кровотечение, забинтовать рану. А что делать, если кровь не останавливается? Вот для таких случаев и предназначены эти штаны.

Мы их только-только купили. Они пока не доехали – еще в пути. Пока мы купили по 5 таких штанов и полевых реанимаций.

Кроме того, мы закупили ИВЛы – это аппараты для искусственного дыхания. В том числе, и мобильные – их можно брать прямо в "красную зону".

Что очень важно – такой аппарат работает на компрессоре – то есть, врачам не придется таскать за собой баллон с кислородом. Кстати, мы также купили такие приборы – называются мультиляторы – они способны держать на искусственном дыхании сразу 8 человек.

Это все, о чем мы сейчас рассказываем, будет использоваться в мобильных операционных, которые будут подходить на 40 км от линии фронта. А штурмовые группы получат маленькие ИВЛы для искусственного дыхания. Один такой прибор весит 1,2 кг – и при этом работает в течение 48 часов от обычных батареек, таких, какие используются в фонариках.

А.Л.: Я вже згадувала, що у нас є великі проблеми з евакуацією. Людині, яка отримала легке поранення, можна допомогти прямо на полі бою. При пораненнях середньої тяжкості може врятувати аптечка. А це обладнання розраховане на те, щоб рятувати життя хлопцям з важкими пораненнями.

Всього ми купили 5 наборів – разом зі спеціальними носилками, розхідними матеріалами.

І.П.: Это оборудование мы закупали напрямую у производителя – одного американского завода. Я туда ездила, чтобы увидеть и пощупать это все. Плюс – на время войны в Украине нам это все продают по заводским ценам. Там огромная скидка получается.

Ви вже думали, як розподілити ці комплекти?

І.П.: Конечно. У нас есть Первый добровольческий мобильный госпиталь имени Пирогова – ребята сейчас тренируются, готовятся. Там 125 человек – инженеры, медики. В середине декабря они поедут на фронт – и поедут уже на машинах, в которых будет установлено это оборудование. Так что эти комплекты предназначаются им, 59-ой бригаде – их полевому госпиталю, Медэвакуации пограничной службы Украины и еще 2 вездехода UNIMOG мы отдали ВСУ. Все уже расписано.

А загалом як проходить процес розподілу? От прийшла чергова партія. Як вирішуєте, кому і в яких обсягах все це піде? Як доставляєте?

А.Л.: Буває по-різному. Звичайно, воно все розписано. Волонтерські групи, з якими ми працюємо, пакують самі. Ми раніше самі аптечки не пакували. Зараз ми тут трошки пакуємо. У Дани Ярової є свої замовлення, хлопці стають у чергу, проходять тренінги в компанії "Реаго-Україна" – і ті аптечки отримують. "Народний тил" так само. "Антитіла" і "Офісна сотня" так само.

І.П.: По всей стране много волонтеров. Мы знаем, сколько чего необходимо, знаем, на какой батальон или бригаду работают те или иные волонтеры. Знаем, кто из ребят сейчас на передовой, кто конкретно из волонтеров ездит на восток, чтобы все это доставить – и точно уверены, что все, что мы передаем, доходит до ребят. У нас есть фотоотчеты, благодарности от ребят прямо с передовой. Если передаем чей-то груз - обязательно связываемся с военной частью, батальоном и убеждаемся, что все доставлено по назначению.

К сожалению, мы не можем обеспечить всех. Появилась, допустим, партия Celox, 2 или 4 тысячи упаковок – а потом недели 2-3 его просто нет. Поэтому мы распределяем то, что есть, чтобы больше всего ушло как раз на передовую, где оно нужнее всего. Так и работаем. Если где-то обстрел – нам сразу сообщают. Плюс, мы всех предупредили: не дай Бог узнать, что эти препараты пылятся где-то на складах, тогда как на фронте гибнут люди…

Ви мешкаєте у США, збираєте там кошти на допомогу українській армії. Розкажіть, як американці сприймають те, що відбувається в Україні? Не ті, хто якось пов’язаний з нашою країною, а пересічні американці?

А.Л.: Крім волонтерської діяльності, я маю ще й основну роботу. Серед моїх співробітників – і американці, і вихідці з інших країн. Але всі вони дуже співчувають Україні. Американці взагалі дуже чутливі до таких подій, адже для них життя людини – головна цінність. Тому – співчувають.

Наскільки вони обізнані з тим, що насправді відбувається на Донбасі?

А.Л.: Люди, з якими я спілкувалася – розуміють, що йде війна. Хто не знає – запитує. Але… Це ж не перша війна, яку розв’язала Росія, правильно? Вони знають, що в Грузії відбувалося те саме. Всі співчувають. Особливо коли було збито малайзійський Боїнг. Це була велика трагедія. Це було по всім телеканалам.

І.П.: Как относятся? Я уже давно живу за границей. И с самого начала всего этого – с Майдана, с начала войны на востоке – я чувствую такую страшную силу поддержки, какой я не ощущала раньше никогда. Порой кажется, эта поддержка даже сильнее, чем здесь, в Украине.

Я вижу эту поддержку в поступлениях, в обращениях, которые к нам приходят. Я вижу, что люди делают – они устраивают аукционы, они ищут любую возможность для того, чтобы помочь. Это мощнейшая сила, которая хочет вырвать Украину из лап этого бывшего Советского Союза – вы даже не можете представить этой мощи. Приходишь в банк – а там сотрудник, коренной американец, говорит: ни в коем случае нельзя Украину оставлять. Это Европа - и точка. Заходишь в другой банк – и другой сотрудник, босниец, говорит то же самое…

К кому не обратишься – люди очень сильно поддерживают. К примеру, на западе США наш фонд также принимает гуманитарную помощь от украинской диаспоры и американцев. Люди тоннами присылают одежду для семей погибших и для беженцев. Тоннами приносят белье для больниц, везут электронные инвалидные кресла, анти-пролежневые матрацы, катетеры… Все, что может помочь Украине. Целые компании американские обращаются, предлагают помощь. Простые люди звонят, предлагают отвезти что-то. Мы всегда знали, кто и когда летит в Украину. А потом эти люди становятся нашими донорами.

Я не знаю, возможно, Украина этого не ощущает. Но это страшная сила. И она вырвет Украину из лап России. Я это знаю точно.

Ви згадували про те, що і росіяни допомагають…

А.Л.: На сторінці нашої ініціативи по збору коштів на Celox люди, які дають щось, мають змогу залишити якесь повідомлення. Дивіться самі: "С любовью от москвичей".

Причому, багато грошей для бійців АТО дають саме з Росії – не емігранти, а люди, які досі живуть в тій країні. Інколи навіть в рублях надсилають. Вони пишуть такі зворушливі повідомлення, які не можна без сліз читати. Наприклад, там є одна жінка, яка готова викласти чималу суму на певні потреби. Вона готова платити, бо, як вона каже, відчуває вину. У нас є донори в Москві, в Санкт-Петербурзі – хоча ми не завжди це показуємо, щоб у людей часом не було проблем потім. Там насправді багато людей, які нам співчувають. Не можна сказати, що всі росіяни – однакові.

І.П.: Я вообще не могу назвать страну, граждане которой не помогали бы Украине. От Австралии и Ирландии – до Кореи. Когда мы принимали платежи по PayPal – иногда приходилось искать в интернете, в какой именно стране ходит та или иная валюта – о названия некоторых денежных единиц, в которых приходили пожертвования, я вообще слышала впервые в жизни.

А.Л.:Бувають і смішні історії. Одна дівчина переслала нам кошти, зароблені в російському Лукойлі – і попросила вважати, що ця компанія також допомагає армії.

Ви згадували, що вперше зустрілися перед цією поїздкою до України…

І.П.: Не только встретились – а еще и впервые сами встретили груз здесь, на таможне.

Як враження від приїзду на батьківщину? Чи відчуваєте якісь зміни – адже за останній рік так багато всього відбулося…

І.П.: Не поверите – нас на таможне целовали, обнимали. Люди действительно изменились. Я впервые за много лет такое почувствовала.

Я 14 лет живу в Америке. И каждый год приезжаю в Украину. У меня – маленькая дочка, которую я также привожу сюда. И каждый раз после этой поездки мне очень тяжело. Я болею там, понимаете? Потому что страна – очень мрачная, люди –угрюмые… А этот Янукович! Для меня это был такой позор, что мне даже не хотелось кому-то признаваться, что я родилась в стране, в которой президентом был такой страшный человек.

Впрочем, страшный человек – не очень точное определение. Это просто дешевый вор. Он когда только появился в политике – мне уже было дурно.

Знаете, я ведь несколько раз возвращалась. Получила в США образование и вернулась в Украину. Немного поработала – и поняла, что не могу. Что не буду тут работать. Что я тут не нужна – понадоблюсь, в лучшем случае, лет через 50-100. Поэтому я поставила большую точку – и уехала. Мой брат Кирилл тоже учился в США – но он вернулся в Украину. Он в нее верит и борется за нее. Простоял Майдан. Помогал раненым. Сейчас вот помогает нам.

Но когда Россия так сделала… Было ощущение, что тебе в спину всадили нож. Но удивительно: после событий последнего года у меня появилась надежда, даже уверенность в том, что мы вместе сможем что-то сделать, изменить страну.

Правда, цена этих изменений будет огромной. Она уже большая. Эти ребята – это же дети. Я сама мать, и теоретически у меня мог бы быть 18-летний сын. Тоня знает, сколько я уже нарыдалась. Когда мы сейчас ездим по госпиталям – я не могу видеть этих детей. Это обгорелое тельце. Меня убивает то, что с поля боя ребята выносят фрагменты тел своих погибших товарищей – чтобы было что похоронить.

А ведь сейчас и этого сделать нельзя. Россия заняла позиции и мы не можем забрать ребят, даже косточку, которую мать могла бы похоронить. Это очень тяжело.

Но эта работа – она каким-то образом мне помогает, дает уверенность, что Украина правда станет действительно европейской страной. Я вам даю 100%, что весь мир за это борется и будет бороться и дальше. Даже если Украина будет давать задний ход – мы будем подталкивать.

А.Л.: Навіть коли бойові дії закінчаться - це не означає, що це все. Тоді тільки почнеться справжня робота. Я зараз не про відбудову будинків і заводів – хоча це теж, безумовно, треба робити. Але треба ще пристосувати цю країну для інвалідів. Бо в нас їх будуть тисячі. Вони вже є. Без рук, без ніг...

А психологічна підтримка? Коли ми були в госпіталі, там був один хлопець, який тільки після наркозу відходив,ще не прийшов до тями. Він кричав: "Не стріляй! не стріляй!"… Це просто жах, бо це молоді хлопці. Їм ще жити і жити. Їм потрібні реабілітаційні центри, потрібна психологічна підтримка. Коли війна закінчиться – зрозуміло, що буде ейфорія від перемоги (не сумніваюся, що вона буде за нами). А що робити далі? Далі починається дійсно робота. І без підтримки влади буде дуже важко.

Маєте плани щодо того, чим займатиметеся після закінчення війни?

І.П.: Смотрите – вот два парня. (показывает фото двух раненых в телефоне). Я их проведывала в госпитале уже несколько раз. Скажу так: оба имеют мизерные шансы когда-то встать на ноги. Одному из них залили цемент в спину, чтобы он мог хотя бы сидеть. У него нет 3 см спинного мозга. Просто шальная пуля. Ему лет 18-19. Родом из-под Мукачево. Дома ему просто не смогут обеспечить надлежащий уход. Он знает, что врачи пока не могут ему помочь – но пытается держаться. Его осматривали именитые нейрохирурги – сказали, пока сделать ничего нельзя. Возможно, через год-два появятся какие-то новые технологии – и его можно будет реабилитировать.

Или вот Саша. Он, скорее всего, также больше никогда не встанет на ноги. Тоже случайность – осколок попал в позвоночник. Саша женат. Не знаю, как у него сложится в семье.

Они держатся. Но их боль и понимание того, что их ждет в будущем, практически осязаемы. И им бесполезно говорить: ребята, держитесь, мы с вами. С ними нужно говорить совершенно по-другому. Нужно делать реабилитацию. Ждать новых технологий. Поднимать хотя бы руки, чтобы хоть что-то работало. Иначе человек не проживет дольше 15 лет: начнут отмирать органы.

И таких ребят – много. Только на Довжанском за один день многих сожгли. 400 человек ранены. Без рук, без ног – их просто отрывало. Тут можно помочь протезированием. А что делать, когда поврежден спинной мозг? У нас уже идет второй после-Афган. Это страшно. Это будут алкоголики и попрошайки на улице, самоубийства И уже сегодня нужно что-нибудь придумать – потому что впереди нас ожидает ужас.

І що придумав фонд "Врятуймо життя разом"?

І.П.: Нам дают помещение в Ирпене. Там мы планируем создать своеобразный реабилитационный центр – чтобы помогать ребятам возвращаться к жизни.

Це буде психологічна реабілітація?

І.П.: В том числе. Кроме психологов там должны работать логопеды, потому что после комы, после повреждения определенных нервов может быть нарушена речь. Там обязательно будет протезирование.

По большому счету, врачей нужно везти отсюда, из США. Потому что вывезти всех ребят на реабилитацию за границу невозможно. Мы не соберем эти деньги, ведь уже сегодня таких ребят тысячи. Тысячи калек! Поэтому проще построить такой центр здесь и привезти сюда врача. Это будет дешевле и правильнее.

А наших лікарів плануєте задіяти?

І.П.: У нас прекрасные здесь врачи. Вообще, врачи Украины - так же, как и пилоты украинские – они, наверное, лучшие в мире. По той простой причине, что они учились летать и работать в самых страшных условиях. Им только дай хорошее оборудование – и они будут работать. Они гении. Они будут работать и совершать настоящие чудеса.

А.Л. Я би хотіла додати одну річ. У нас зараз війна, і тому я не розумію тих людей, які досі кричать: "Майдан зробив". Ні, це не Майдан зробив. Майдан якраз на схід не пішов – туди прийшла Росія, подобається це комусь чи ні. Я знаю багатьох людей, які не підтримували Майдан і зараз воюють. Я знаю навіть багатьох волонтерів, які не люблять міліціонерів, але більше 1000 хлопців з міліції там воюють і якщо ми будемо робити це сherry picking (англ..вираз, що означає "вибирати найкраще. Інколи - допущення несправедливості при здійсненні вибору) – тому допоможу, тому не допоможу – ми ніколи не переможемо. Переможемо лише тоді, коли відсунемо свої політичні принципи на задній план. Зараз у нас війна і нам треба зберегти життя. Не хочете допомагати воїнам на фронті – допомагайте нашим воїнам в лікарні. Допомагайте дітям маленьким, яких вивезли з Донбасу. Потрібно щось робити.

Перемога неодмінно буде за нами. Ціна цієї перемоги буде страшною. Зупинити війну ми не можемо - тому нам лишається тільки рятувати життя.

Наши блоги